Презентація на тему:
УКРАЇНСЬКА МОВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ МОВИ

УКРАЇНСЬКА МОВА: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ План 1. Українська мова серед інших мов світу. 2. Форми існування української національної мови: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя. 3. Мова й етнос. Походження і розвиток української мови.

Українська мова серед інших мов світу Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї мов. Окремі дослідники вважають її однією з найстаріших мов Європи. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років.

фото

Типологічно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичні значення слів виражаються в основному флексіями (закінченнями), і, таким чином, слово є граматично самостійним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слів.

Питання для роздумів: Який вплив на українську мову мають інші мови? Чи є такий вплив взагалі? Чи потрібно позбавлятися іншомовних впливів? Як ви ставитеся до однобічної взаємодії мов? Що таке “суржик”?

Форми існування української національної мови: літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, мова фольклору, просторіччя. Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. Це мова державного законодавства, освіти, науки, мистецтва.

Риси літературної мови: обробленість (вибір кращих зразків і їх затвердження)); нормативність; загальноприйнятість. Нова українська літературна мова починається з “Енеїди” І.П. Котляревського. Творилася нова літературна мова на зразках усної народно- розмовної мови Наддніпрянщини, Поділля, Галичини, Волині, Слобожанщини. Основоположником нової української літературної мови є Т.Шевченко.

Походження української мови На величезних просторах Європи, починаючи від Дніпра на сході й до середньої течії Дунаю в Середньоєвропейській низині й ріки Лаби (Ельби) на заході, від нижнього Дунаю на півдні й до Балтійського моря та поліських боліт на півночі, з III тисячоліття до нашої ери і по VI ст. нової ери (період, що охоплює три з половиною тисячі років) жили слов'янські племена, які розмовляли на близькоспоріднених діалектах мови, яку науковці-лінгвісти називають праслов 'янською, або спільнослов 'янською.

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. по V ст. н.е. в діалектах праслов'ян ської мови виникають і формуються лексичні, фонетичні та граматичні відмінності, які поділили цей мовний простір на східний та західний. Так утворилися дві групи мов: східнослов'янські діалекти та західнослов'янські діалекти. Отже, виник поділ на східних і західних слов'ян. Східні слов'яни жили на просторах від середньої течії Дніпра на сході до Сяну та витоків Вісли на заході, від нижнього Дунаю на півдні до поліських боліт на півночі. Далі на захід аж до ріки Лаби (Ельба) та Шумавських гір жили західні слов'яни. Східних слов'ян називали антами, західних - венедами.

У другій половині VI ст. н.е. великі групи слов'ян, що займали землі на північ від Дунаю, як ті, що жили між східними Карпатами та Дністром, так і частина тих, що жили в Паннонії, перейшли Дунай і зайняли весь Балканський півострів, острови Егейського моря та західне узбережжя Малої Азії. Цих слов'ян у давнину називали склавинами, зараз іменуємо південними слов'янами.

Коли слов'янські племена розпалися на три групи, їх мовна єдність поступово теж розпалася. На місці єдиної праслов'янської мови виникли три групи: східнослов 'янські, західнослов'янські та південнослов'янські мови. До східнослов'янських належать українська, російська та білоруська, а також мертва писемна т. зв. давньоруська. До західнослов'янських належать: польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька та мертва усна полабська мови. До південнослов'янських належать: болгарська, сербська, хорватська, словенська, македонська та мертва писемна старослов'янська.

Є інша точка зору, згідно з якою східнослов'янські мови розвивалися безпосередньо з різних діалектів праслов'янської мови, починаючи з VII ст.: Шевельов Ю. Історична фонологія української мови (Переклад з англійської). - Харків: Акта, 2002. - 1054 с. Шевельов Ю. Чому общеруський язик, а не вібчоруська мова? - К.: КМ Асайетіа, 1994. Книш Ю. Таємниця початкової Руси в Києві. - Вінніпег, 1991.

За Ю.Шевельовим, після розпаду праслов'янської мови у східних слов'ян сформувалося п'ять діалектів: новгородсько-тверський (НТ), полоцько-смоленський (ПС), муромо-рязанський (МР), києво-поліський (КП), галицько-подільський (ПІ).

фото

Таким чином, Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей.

Писемність Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”).

фото

Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Кирилиця — цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон).

Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Сучасні проблеми української мови Сотні невольничих літ, упродовж яких жорстоко знищува ли культуру українського народу, десятиліття панування то талітарної системи, коли все робилося для того, щоб "злилися нації", щоб витворилася універсальна мова, спричинили де формацію усіх сфер життя великого європейського народу. Сотні бід тяглись за нами вслід, щоб нашу честь, язик, ім'я затерти...— з болем писав про трагічну історію народу Іван Франко.

Великої наруги зазнала мова, що є невіддільною ознакою нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєздатності й духовності. Українську мову офіційно забороняли /укази Петра Першого, Валуєвський циркуляр, Емський указ/, оголошували придуманою німцями, вважали діалектом російської чи польської мов, дивилися як на "хлопську", призначали її тільки для "домашнього вжитку". Її свідомо принижували, не допускали у сферу науки, техніки, на фабрики, заводи, до армії, в спорт — до тих сфер, що важливі для функціонування та повноцінного життя національного організму.

Витворився своєрідний різновид мови, який дістав згірдну назву суржик. На його означення поширилися сполучення "недорікуватий суржик", "убогий суржик". Безперечно, є свої закони розвитку контактуючих мов, у тому числі української та російської. І коли людина вводить у своє мовлення слова і словосполуки іншої мови, не руйнуючи граматичної основи, фонетичних особливостей української, оберігає її красу, кори стується її невичерпним лексичним і фразеологічним багатст вом, то такий процес природний і не викликає заперечень.

Вивчення суржику в Україні розпочалося після здобуття державної незалежності, у 1990-х рр. На сьогодні студії цього мішаного типу усного мовлення вже мають певну теоретичну основу. Активізацію дослідження мішаного українсько-російського різновиду мовлення засвідчує й зацікавлення ним у славістичних центрах інших країн.

Сьогодні слово "суржик" почали вживати і в ширшому розумінні — як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість.

В одній з останніх своїх праць Л.Ставицька дає таке визначення: "Суржик - це некодифікована про сторозмовна мова, яка виникла як наслідок масової тривалої контактної українсько-російської двомов ності в її диглосній формі. Суржик постає в резуль таті системної інтерференції на фонетичному, мор фологічному, лексичному, синтаксичному рівнях; він репрезентований цільнооформленими лексема ми - суржикізмами, які накладаються на українську або російську мовну основу; виявляє себе на базі регіональних різновидів української мови як мовний код в осіб з різним типом мовної компетенції, у різнотипних соціально-корпоративних та комуніка тивних сферах"

Запитання для роздумів: Чи є підстави говорити про спільну «давньоруську» мову східних слов’ян, з якої розвинулися українська, білоруська і російська мови? Що є спільного та відмінного між територіальними та соціальними діалектами? Чому в основу сучасної української літературної мови лягли саме середньонаддніпрянські говірки? Чому саме Т.Шевченко став основоположником сучасної української літературної мови? Завдяки яким особливостям української мови досягається її милозвучність?