Презентація на тему:
Лексика іншомовного походження в стилістичному плані

Інтертекстуальність у літературознавстві й у лінгвістиці У підході до інтертекстуальності у літературознавстві й у лінгвістиці є відмінні пріоритети. Літературознавство: інтертекстуальність включається у ширшу проблему літературних впливів, запозичень, наслідувань. Лінгвістика: більше уваги приділяється взаємодії цитат, ремінісценцій на рівні мікропоетики (поетики слова). Водночас є тенденція до синтезу цих підходів, і тільки в такому синтезі - перспектива і продуктивність інтертекстуальності як галузі знань і наукової стратегії.

Мета інтертекстуальності Ю.М.Лотман: інтертекст - «конденсатор культурної памяті»; «генератор нових смислів». Творення художньої багатозначності тексту, розширення його смислового «простору». Інтертекстуальні елементи вносять у твір чимало нових значень і дозволяють небагатьма словами сказати надто багато. Вияв таких елементів потрібен для глибинного прочитання тексту; інтертекстуальність відкриває приховане і значиме в тому, що здавалося простим, дозволяє «розшифрувати» те, що здавалось загадковим чи було прихованим.

Основні поняття інтертекстуальності Інтертекст і інтертекстуальність: дуже близькі, співвідносні поняття, часто вживаються як синоніми, але є семантичні нюанси: Інтертекст – сам текст, системно організований за принципом відсилань до інших текстів; співприсутність в одному тексті двох і більше різних текстів (Біблія як інтертекст світової культури). Інтертекстуальність – 1) особлива властивість певного тексту, коли в ньому простежуються зв’язки з іншими текстами; 2) Літературознавча стратегія, орієнтована на відчитуванні в певному тексті інших текстів і з’ясуванні функціональної значущості перегуків та трансформацій…

Основні поняття інтертекстуальності Претекст (або прототекст; або Прецедентний текст) – первинний текст, який у процесі створення художнього твору відіграє роль відправного смислового чинника, креативного імпульса; текст, що засвідчив певною культурною традицією свою значущість для наступних літературних явищ. Претекст може бути явним, акцентованим (як Гамлет чи Енеїда) і прихованим – (Апокаліпсис у Толкіна).

Основні поняття інтертекстуальності Інтекст – той безпосередній елемент претексту, що запозичується. Інтекст може бути набувати різних форм – цитування (атрибутованого і неатрибутованого), трансформованої ремінісценції тощо.

Основні поняття інтертекстуальності Метатекст – 1) (найчастіше) текст, що сам себе описує, тобто авторські (нараторські) міркування над самим процесом творення тексту; 2) Фактично будь-який текст, що містить інтертекст. П.Тороп: «Текст, явлений якоюсь своєю частиною в іншому тексті, стає тим самим описуючим текстом, метатекстом»; 3) коментуюче або критичне посилання тексту на свій претекст (Женнет); 4) розуміння творчості того чи іншого автора як системи, пронизаної зв’язками, що створюють та пояснюють ціле, тобто всю творчість письменника.

Дві концепції інтертекстуальності Інтер – «між»; текст – «тканина, сплетіння». 1. Розуміння світу як тексту і будь-якого тексту як інтертексту; універсальна властивість тексту як такого. («Широке» значення). «Світ як текст». Постструктуралістський підхід (Ю.Кристева. Р.Барт. Ю.Лотман). Передбачення такого розуміння в літературі (Джойс). 2. Інтертекстуальність як синонім міжтекстових зв’язків («вузьке» значення) – особлива якість окремих літературно-художніх творів, коли текст містить конкретні і більш-менш явні відсилки до попередніх текстів, що реалізуються за допомогою словесно-стилістисних прийомів. При цьому передбачається, що автор свідомо включає у твір елементи чужих текстів. Н.А. Фатєєва, Н.А. Кузьміна та ін. Інтертекстуальність і традиція співвідносяться як часткове і загальне.

Постструктуралістське розуміння інтертекстуальності Р.Барт: текст – це «лунокамера», що зберігає «чужі звуки»; «кожен текст є інтертекстом; інші тексти існують у ньому на різних рівнях у більш чи менш пізнаваних формах… Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. — усі вони поглинаються текстом і перемішуються в ньому…. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона - загальне поле анонімних формул, походження яких встановити практично неможливо, без свідомих чи автоматичних цитат, що подаються без лапок».

Постструктуралістське розуміння інтертекстуальності Ессе Ролана Барта «S/Z» (1970) — перший маніфест інтертекстуальності і перша практична спроба постструктуралістської деконструкції літературного тексту. Ю. Кристєва: текст – це «мозаїка цитат»… Ж. Женетт: текст – це палімпсест, в якому нові рядки з'являються поверх існуючих. У художньому тексті «переплітаються» знаки, що сходять до різних творів, сполучаються елементи інших текстів-попередників («Палімпсести: Література в другому ступені», 1982).

Інтертекстуальність і концепція діалогу Ю. Кристева сформулювала концепцію інтертекстуальності на основі переосмислення праці М.М.Бахтіна «Проблема змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості» (1924). Бахтін, описуючи діалектику існування літератури, зазначав, що митець, окрім даної реальності, має справу також із літературою – сучасною для нього та тією, що передувала його часові, з якими він знаходиться у постійному «діалозі». «Діалог» передбачає постійне прагнення письменника до трансформації існуючих художніх форм.

М. Бахтін про «діалог» «Бути — значить спілкуватися» За Бахтіним, “діалог” - це відкритість свідомості й поведінки людини оточуючій реальності, її готовність до спілкування «на рівних», талант живої реакції на позиції, судження, думки інших людей, а також здатність викликати відгук на власні висловлювання і дії. Між окремими людьми, спільнотами, народами, культурними епохами встановлюються діалогічні відносини (ДВ), які постійно видозмінюються і збагачуються. У світ цих ДВ повсякчас втягуються все нові й нові висловлювання: «Немає меж діалогічному контексту (він сягає безмежного минулого і безмежного майбутнього)». Фактично для Бахтіна інтертекстуальність, хоч він і не вживає такого терміна, це взаємодія «свого» і «чужого» слова.

Форми інтертекстуальності: цитата, ремінісценція Цитата - безпосереднє відтворення в авторському тексті фрагменту «чужого» тексту – точно або з незначними відхиленнями. Ремінісценція – відсилання до певного тексту, згадування/пригадування іншого твору через апелювання до його мовно-стилістичної системи і включення певного фрагменту з тексту-першоджерела у новий текст. Отже, ремінісценція – це відтворення в художньому творі певного фрагменту чи елементу чужого тексту, його актуалізація та реконструкція, що має на меті підключити попередній текст до творення нового образно-художнього змісту, збагачення асоціативними зв’язками та смисловими нюансами.

Ремінісценція – алюзія – цитата Основна відмінність ремінісценції від цитати – її модифікорваність, а від алюзії – більша відкритість, прозорість, власне «літературність». Алюзія – натяк на певний історичний, міфологічний, літературний, політичний або ж побутовий факт, закріплений у текстовій культурі.

Література та інтермедіальність Екранізація та театралізація в контексті інтертекстуальності. Інтермедіальність включає в себе співвідношення мистецтва слова з іншими мистецтвами через актуалізацію прецедентних образів і способів художнього оформлення цілого, характерних для того чи того виду мистецтва.

Інтертекстуальний аналіз Найбільш ефекттивним є інтертекстуальний аналіз текстів, у яких має місце перетинання й контрастна взаємодія різних «текстових площин», розмивання меж між ними. У таких творах авторські інтенції реалізуються насамперед у монтажі й перетворенні різнорідних інтертекстуальних елементів. Саме це властиво для модерністської і – особливо - постмодерністської літератури. Однак є чимало текстів класичної літератури, просякнутих цитатами і ремінісценціями. Виявлення в тексті значимих для його організації й розуміння відсилань до інших текстів, зокрема встановлення його зв'язків з попередніми творами через аналіз подібних чи трансформованих сюжетів має давні й глибокі традиції (напр., школа О.М.Веселовського).

Інтертекстуальний аналіз Розгорнутий (системний) інтертекстуальний аналіз повинен відповідати, з погляду Ю. Кристевої, двом обов'язковим умовам: 1) твір повинен послідовно розглядатися «як місце перетинання текстових площин, як діалог різних видів письма — самого письменника, одержувача (або персонажа) і, нарешті, письма, утвореного нинішнім або попереднім культурним текстом»; 2) текст повинен розглядатися як динамічна система: «Будь-який текст є продукт усмоктування й трансформації якого-небудь іншого тексту... Поетична мова піддається, як мінімум, подвійному прочитанню…».

Інтертекстуальний аналіз та інші методи Інтертекстуальні аспекти можуть включатися в будь-який концептуальний підхід до літературного твору – наприклад, міфопоетичний, компаративний, рецептивний, структуралістський тощо. У рамках цілісно-системного аналізу літературного твору обмежуються, як правило, тільки розглядом фрагментів інтертексту й окремих інтертекстуальних зв'язків.

Отже, згідно з теорією інтертекстуальності художній твір набуває необхідної смислової повноти тільки завдяки його співвіднесеності і взаємодії з іншими текстами в загальному міжтекстовому (інтертекстуальному) просторі культури.

Підготували: студентки групи УМЛф-12м Федорів Марія Фурик Надія