Презентація на тему:
Соціологічна концепція особи

Тема: Соціологічна концепція особи План 1.Соціологічні підходи до вивчення особистості. 2. Соціальний статус особи і соціальна роль. 3. Теорія соціальної стратифікації.

Людина є предметом вивчення всіх суспільних наук: - філософія зосереджує увагу на сутності людини, її місця в світі; - історія вивчає роль людини в історичному процесі; - етика - моральний чинник носія моральної свідомості; - соціальна психологія акцентує увагу на психічних якостях і властивостях людини; - юридичні науки розглядають особу як носія правової свідомості.

На відміну від перечислених наук, для соціології характерним є комплексний підхід до вивчення особистості. Людина є тим елементом з якого формуються групи, соціальні спільноти, все суспільство. Тому специфіка соціологічного підходу до вивчення особистості полягає в тому, що аналізуються її суто соціальні характеристики.

Соціологічний аналіз особистості зосереджується на таких основних моментах: - особистість як соціальна система ( особистість як елемент багатьох соціальних спільнот); - особистість як об’єкт соціальних відносин (вплив суспільства на особистість, зокрема, в процесі її формування); - особистість як суб’єкт соціальних відносин (соціальна діяльність і активність особистості).

Соціологія по-різному трактує поняття ‘’людина’’, ‘’індивід’’, ‘’індивідуальність’’, ‘’особистість’’. ‘’Людина’’ – це родове поняття, яке вказує на якісну відмінність людини від тварини, тобто позначає певний біологічний вид. ‘’Індивід’’ – одиничний представник людського роду, окрема дюдина; ‘’Індивідуальність’’ – це специфічні, особливі (природні і набуті) якості і властивості людини, що відрізняють її від інших, неповторність і унікальність кожної людини. ‘’Особистість’’ – це система усталених якостей і властивостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить, це міра соціального в людині.

Людина є сукупністю біологічних, соціальних і культурних характеристик. Соціологія акцентує увагу на людині як істоті соціальній.

Термін ‘’особистість’’ (‘’persona’’) дослівно означає ‘’личина’’, ‘’маска’’, (яку людина одіває для виконання певної ролі), тобто в самому понятті відображена соціальна сутність особистості.

Філософсько-соціологічні уявлення про людину і особистість змінювалися протягом історичного розвитку. Конфуцій обгрунтовував ідею про змінність людини соціальним умовам життя. Платон допускав думку, що соціальні якості людина набуває шляхом виховання і навчання.

О.Конт вважав, що поведінка індивіда в суспільстві обумовлюється нормативними взірцями. Е.Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленням).

Г.Гегель акцентував на ідеї самосвідомості як сутнісному елементі структури особистості. К. Маркс вважав людину сукупністю всіх суспільних відносин, основні риси якої обумовлені історичним типом суспільства, належністю до певного класу.

З.Фрейд наголошував, що початком і основою життя індивіда, в тому числі й соціального, є боротьба двох основних інстинктів – сексуального і агресивного, які є рушіями прогресу. Ці погляди продовжуються у сучасному неофрейдизмі (Е.Фромм).

Основні проблеми особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів. Давньогрецька культура розробляла концепцію ‘’людини розумної’’ (homo sapiens), яка утверджувала думку про відмінність людини від тварини за ознакою розумності. Ця концепція породила уявлення про всемогутність людського розуму.

Християнство розробило концепцію ‘’людини богоподібної’’. Особистість трактується як божественне начало. Людина вважається безумовною цінністю.

Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають ‘’людину діяльну’’ (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях і інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О.Конта і Г.Спенсера, пізніше – в сучасній соціобіології.

Антропологічна версія рішуче заперечує прогресивність ‘’людини розумної’’, ‘’людини богоподібної’’, і ‘’людини діяльної’’, визнаючи її як істоту прагнучу. Розум вона розцінює як глухий кут еволюції, наслідок втрати ‘’волі до життя’’. У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб’єктивістські орієнтації.

Загалом етапи розвитку філософської антропології (вчення про людину) демонструють поступове ускладнення, зміну уявлень про людину та особистість. Соціологічні підходи до вивчення людини, незалежно від способу тлумачення понять ‘’людина’’ та ‘’особистість’’, визначають людську особистість своєрідним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

Суто соціологічні теорії особистості починають розвиватися наприкінці ХIХ - початку ХХ століття. Всі соціологічні концепції розглядають особистість як складну систему. Найбільш відомими і розробленими серед них є різноманітні рольові теорії, теорії соціальної установки, теорія ‘’референтної групи’’.

Рольова теорія Рольова теорія розроблена американськими соціологами і соціальними психологами Р.Лінтоном, Дж. Морено, Т.Парсонсом, Р.Мертоном. Її суть в тому, що поведінка людини в суспільстві залежить від місця, яке займає людина в суспільній ієрархії. Соціальна роль розглядається як один із основних елементів взаємодії особистості і суспільства. Ключовими поняттями теорії ролей є соціальний статус і соціальна роль.

В межах теорії соціальних ролей виділяють два основних методологічних підходи: функціональний та інтеракціоністський.

Згідно першого підходу, особистість формується в процесі виконання індивідом соціальних ролей. Згідно другого – особистість формується в процесі соціальних взаємодій різного рівня.

Основи дослідження індивіда з точки зору виконання ним соціальних ролей заклав структурний функціоналізм (Е.Дюркгейм, А.Рекфлід). Згідно з даним підходом індивід у різноманітних соціальних групах займає певний статус, який обумовлює його поведінку. При цьому група, до якої входить індивід, очікує від нього поведінки, яка відповідає цим взірцям. Таким чином, соціальна роль визначалась як відносно стала і внутрішньо зв’язана система вчинків (дій), котра була реакцією на поведінку інших індивідів, яким відповідали більш або менш чітко встановлені взірці, і яких вона очікувала від своїх членів.

Інтеракціоністський підхід до проблеми особистості базується на методологічному принципі, згідно з яким ні особисті якості індивіда, ні умови довкілля (якщо їх розглядати ізольовано), не можуть певною мірою пояснити поведінку людини. В якості основної детермінанти поведінки людини, вважають прихильники даного підходу, виступає процес постійної взаємодії між індивідами. Так, американський соціолог К.Левін вважав, що фізичне та соціальне середовище виступають для індивіда у вигляді психологічних феноменів, тому для різних індивідів довкілля є різним, залежно від їх особистої значущості.

Соціальні ролі, які беруть на себе люди Т.Парсонс класифікував таким чином: Окреслені ролі (основне значення відводиться очікуванням особистості, яка має певний статус. У цьому випадку об’єктом соціологічного аналізу виступає відповідність виконання ролі вимогам статусу). Суб’єктивні ролі (обумовлені особистою інтерпритацією індивіда, який їх сприймає. Об’єктом дослідження тут виступають міжособистісні взаємодії індивідів у їх очікуванні та інтерпритаціях). Ролі, які грає індивід (відображають очікування та суб’єктивні оцінки індивіда в його поведінці під час взаємодії. Об’єктом може виступати сукупність взаємопов’язаних ліній поведінки людей).

Теорія соціальної установки Теорія соціальної установки, центральним поняттям якої є поняття ‘’аттюд’’ (соціальна установка), характеризує взаємодію особистості і соціального середовища. Теорія започаткована роботою У.Томаса і Ф.Знанецького про проблеми адаптації польських селян – емігрантів в Америці та Європі.

Відомий російський соціолог В. Ядов подає структуру особистості (на основі теорії соціальної установки) як певну ієрархію диспозицій (розташування). Ним виділено чотири рівні: - системи установок для найпростіших життєвих ситуацій; - установки, які формуються на основі потреби в спілкуванні (здійснюються в соціальній групі); - установки, які визначають загальну спрямованість інтересів особистості в конкретній сфері; - ціннісні орієнтації особистості. Структурно диспозиції складаються із трьох компонентів: усвідомлення особистістю об’єкта установки, його емоційної оцінки та прагнення до дії.

Референтна група Референтна група – це група, до якої індивід належить, належав чи прагне належати, і на яку він орієнтує свою поведінку. Саме поняття ‘’референтна група’’ було запроваджене в американській соціальній психології в 30-х роках ХХ ст.

Кожна людина в суспільстві пов’язана з конкретними соціальними спільнотами, які певним чином на неї впливають. Людина хоче, щоб дана група визнала її своїм членом - позитивна референтна група; - протиставляє себе певній групі - негативна; - порівнює свою позицію зі становищем певної групи - порівняльна.

В якості референтної групи може виступати будь-яка соціальна спільнота, від сім’ї до класу. Особистість сама обирає групу, до якої прагне належати і на яку орієнтує свою поведінку. Цікавим тут є поняття ‘’снобізму’’, коли індивід орієнтується на групу, до якої він за своїм місцем в соціальній ієрархії не належить, але поведінку якої прагне копіювати.

Узагальнене відображення сукупності соціальних якостей особистості фіксується в понятті соціальний тип особистості. Основу для соціальної типологізації особистості можуть становити різні системи потреб, соціальних інтересів, становище за статусом і роль в системі соціальних відносин.

Німецький соціолог Зіммель виділяв такі соціальні типи особистості як ‘’аристократ’’, ‘’цинік’’, ‘’бідняк’’, ‘’кокетка’’.

Американський вчений У.Джеймс вивів таку типологію особистостей: фізична особистість ( піклується в першу чергу про тіло, їжу, гроші, одяг); соціальна особистість (людина-лідер); духовна особистість (з високим рівнем розвитку інтелектуальних, моральних, релігійних почуттів).

В.Піча виділяє традиційний, неадаптований і гармонійний тип особистості.

Деякі науковці виділяють авторитарний, толерантний та конформістський тип особистостей.

Вплив соціально-політичної системи дає змогу виділити соціально активний і пасивний тип особистості.

Соціальна активність особистості – системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина і повнота зв’язків особистості із соціумом, рівень перетворення її на суб’єкт суспільних відносин. Показником активності особистості є життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб’єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу. Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов’язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

2.Соціальний статус Соціальний статус особистості – це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом. Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не в один соціальний зв’язок і здійснює різні соціальні функції (громадянин держави, студент, член сім’ї, член політичної партії).

В соціології розрізняють приписувані і набуті статуси. Приписувані статуси дані людині від народження (стать, національність, місце народження). Набуті статуси – ті, які набуваються людиною протягом життя (освіта, професія, кваліфікація). Розрізняють також змішаний статус, який має риси і приписуваного, і набутого. Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, яке відображає значимість в суспільстві або соціальній спільності положення, яке займає людина. Престижними можуть бути професії, посади, види діяльності.

Кожну людину можна охарактеризувати статусним набором (термін введений американським соціологом Р.Мертоном). Статусний набір – сукупність всіх статусів, які має індивід. В цьому наборі статусів завжди знайдеться ключовий або головний статус. Головним статусом називається найбільш характерний для даного індивіда статус, за яким його виділяють оточуючі або з яким вони його ототожнюють.

Необхідно розрізняти два види статусу – особистий і соціальний. Соціальний статус вживається у широкому і вузькому значеннях. З широким пов’язане становище, яке людина займає об’єктивно в соціальній структурі суспільства. У вузькому значенні соціальний статус – це становище людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, наукової, демографічної ). Особистий статус – становище, яке людина займає в малій або первинній групі, в залежності від того, як вона оцінюється за її індивідуальними якостями.

Соціальна роль Соціальна роль – типова поведінка людини, пов’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р.Мертона, ‘’рольовий набір’’. Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

На думку Т..Парсонса соціальні ролі характеризують: - емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша – цілковитої розкутості); - спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею); - масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті); - ступінь формалізації ( дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія); - характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес.

3. Теорія соціальної стратифікації. Стратифікацію визначають як структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Соціальна стратифікація (лат. stratum – верства, пласт і facere – робити) – це поділ суспільства на ієрархічно, вертикально розташовані групи і верстви, які мають різний доступ до володіння та розподілу соціальними благами. Критерії поділу суспільства на страти можуть бути різноманітними: престиж, рівень доходу, рівень влади, освіти і т.д.

Вихідні ідеї теорії соціальної стратифікації були закладені К.Марксом, М.Вебером, П.Сорокіним, а сьогодні активно розробляються Т.Парсонсом, К.Девісом, І.Муром.

Виділяють два головні підходи трактування даного поняття. Перший – конфліктологічний, сформульований К.Марксом, який вважав, що нерівність у суспільстві є результатом несправедливих соціально-економічних відносин між класами. Другий – функціональний (К.Девіс, У.Мур) розглядає соціальну диференціацію як наслідок нормального розвитку суспільства, а функція стратифікації в будь-якому суспільстві полягає в функціональному розподілі обов’язків індивідів у суспільстві.

Існує два різновиди стратифікації: закрита і відкрита стратифікації. Закритий тип стратифікації – передбачає досить жорсткі межі страт, заборону переходу з однієї страти в іншу. Відкритий тип стратифікації – не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу. Сьогодні поділ на закритий і відкритий типи суспільства є певними ідеалістичними конструкціями. У соціальному житті не буває повної незалежності від різних структур і закладів, як і підпорядкування їм.

Теорія Ентоні Гідденса Англійський соціолог Е.Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани, класи. Рабство – це крайня форма нерівності, за якої одні люди володіли іншими як власністю. Рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом, в іншому – йому відводилася роль слуги чи солдата.

Касти. Термін ‘’каста’’ з португальської мови означає ‘’чиста порода’’. Кастова система надзвичайно складна і в різних місцевостях має різну структуру, причому ці відмінності дуже істотні. При кастовій системі індивідам забороняється переходити з однієї касти в іншу, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність.

Стани були властиві європейському феодалізму. Феодальні стани складалися з різних страт і мали різні обов’язки і права відносно один одного, деякі з них обумовлювалися законом. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого – духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану – вільні селяни, купці й ремісники, кріпаки. Між станами межі не були такими різкими, як за кастової системи і соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

Класи – відкритий тип стратифікації, який відрізняється від попередніх типів такими відмінностями: 1) класи не встановлюються законом і не спираються на релігійну традицію, належність до класу не є спадковою. 2) у класовій системі не існує формальних заборон переходу з однієї групи в іншу. 3) класові системи функціонують через широкомасштабні зв’язки персонального характеру. Отже: клас - угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західних індустріальних суспільствах розрізняють, як правило, три класи. Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз.

Середній клас сформувався в індустріальному суспільстві. До нього належать порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середній клас сучасного західного суспільства становить приблизно 60-80%.

Нижчий клас. До нього належать наймані робітники, селяни, особи без професійної кваліфікації.