Презентація на тему:
“ Мова – це медаль, яку відшліфувала історія ”

“ Мова – це медаль, яку відшліфувала історія ”

З цього все починалося… Папірус Пергамент Воскові дощечки береста

Як вдосконалювалася мова Ве лесова Кни га (Влес-Книга, Влес книга, Vles Book, Veles Book, скорочено ВК) — за однією версією найдавніша слов'янська писемна пам’ятка, а за іншою — фальсифікація кінця XIX — середини XX ст.Являє собою збірник молитов, легенд, оповідань про давню слов'янську історію. Вважається, що книга була написана (чи то зведена воєдино з декількох менших текстів) на дерев’яних дощечках ранньою кирилицею, різними авторами у різний час у кінці IX — на початку X ст., на Поліссі (за іншою версією — в Новгороді). Події, що описані у Велесовій книзі, охоплюють період приблизно від 7 ст. до н. е. до кінця IX ст. н. е. Назва книги пов'язана з іменем слов'янського бога Велеса.

Книги київської русі “Повчання “ Володимира Мономаха “Повість минулих літ” “Слово о полку Ігоревім” “Руська правда”

Як створювався український правопис? Давні правописи «Граматика» Смотрицького (1619) Правописи часів російської влади Правопис Котляревського • Правопис граматики Павловського (1818) • Максимовичівка (1827) • Правопис Русалки Дністрової (1837) • Правопис словника Білецького-Носенка (1841) • Кулішівка (1856) • Правопис Гатцука (1857) • Офіційний український правопис Російської Імперії (Емський указ, 1876—1905) • Драгоманівка (1870-ті) • Желехівка (1886) • Руська правопись (1904) • Правопис словника Грінченка (1907) Правописи часів УНР Найголовніші правила українського правопису (1918) • Головніші правила українського правопису (1919) Правописи часів Радянського Союзу Правопис 1921 року • Харківський правопис (1928) • Правописи 1933, 1946, 1960 років • Правопис 1990 року Правописи незалежної України Правопис 1993 року • Проект правопису 1999 року • Проект правопису 2003 року • Проект правопису І. Ющука 2008 Історичні абетки Абецадло • Глаголиця • Гражданка • Українська латинка • Ярижка

Глаголиця чи кирилиця? Глаголиця Кирилиця

“Кулішівка” Куліші вка, або Система Куліша — український фонетичний правопис, застосований П.Кулішем у кінці 50-х років 19 століття. Куліш застосовав цей правопис у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали 1861-1862 роках у Петербурзі В.Білозерський, М.Костомаров і П.Куліш.

Словники україни Найдавніший словник Бориса Грінченка «Словарь української мови» став словником української живої мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова в словнику пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко представлена українська фразеологія, часто з поясненням її походження. У передмові до словника, Б. Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії. Українська частина словника надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б. Грінченком правописом, т. з. грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. Російський академік О. Шахматов дав «Словарю…» високу оцінку — на Загальних зборах Петербурзької АН 1905 «Словареві української мови» присуджено другу премію М. Костомарова. Найважливіша недостача цього словника на теперішній час — він не чітко відділив слова говіркові від слів літературних, і взагалі на літературну мову не звернув належної уваги, тому до словника внесено багато говіркових слів, яких у мові літературній не вживаємо.

Сучасні словники україни Тлумачний Орфографічний Орфоепічний Словник іншомовних слів Фразеологічний Синонімів, антонімів, омонімів, паронімів

Заборони української мови Короткий виклад історичних дат, на які припадають найжорстокіші заборони рідної для українців мови. 1622 — наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні “Учительного Євангелія”К. Ставровецького. 1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської ови в судах і установах Правобережної України. 1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на “кіевскія новыя книги” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших. 1720 — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. 1729 — наказ Петра ІІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. 1753 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар. 1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. 1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл. 1808 — закриття “Студіум рутенум” — українського відділення Львівського університету. 1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України. 1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших. 1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською. 1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих. 1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”. 1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою. 1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини. 1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців ”незаперечне повинно бути обрусіння”. 1876 — Емський указ Олександра П про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. 1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. 1884 — заборона Олександром IIІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях. 1888 — указ Олександра IIІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. 1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську. 1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. 1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів. 1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси. 1914,1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви. 1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії”боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша. 1925 — остаточне закриття українського “таємного”університету у Львові 1926 — лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У”з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу“, початок переслідування діячів “українізації”. 1933 — телеграма Сталіна про припинення “українізації”. 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців. 1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) “Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”, відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У. 1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. 1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою. 1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві. 1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”. 1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках”(“Брежнєвський циркуляр”). 1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”(“Андроповський указ”), 1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української. 1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. 1989 — постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”. 1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної

Валуєвський циркуляр Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. В листі також йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

Емський указ Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II вiд 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком. Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського учбового округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятники та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.

Мовна скарбниця української мови Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. За класифікацією таких типів виділяється п'ять:

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска. 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри мання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І. Котляревський).

Історизми Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в художніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржання коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

Неологізми Серед неологізмів в українській мові зараз є такі слова як геном, клонування, клон, менеджмент, логістика, віртуальний, інтерактивний, іміджмейкер. Кожне слово на час своєї появи було неологізмом. Наприклад, свого часу слова метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід були неологізмами. Проте тепер ці слова стали звичайними і до неологізмів їх більше не зараховують. Поряд із звичайними є семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат. Нові неологізми творяться за наявними у мові моделями. Так, за зразком біологія, геологія, зоологія утворилися слова вірусологія, дельфінологія, спелеологія… За зразком атмосфера, стратосфера утворено слово біосфера і так далі.

Авторські неологізми сучасних письменників Авторські або індивідуальні неологізми є поширеним явищем в українській літературі. Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію. Неологізми окремих сучасних українських письменників: Андрія Малишка: огнепоклонники, злотоголово Дмитра Павличка лебедіють Павла Тичини: аеропланити, багряноводний, бистрозір, брунькоцвіт, вічнодумний, сонцеприхильник, яблуневоцвітно, ясно-соколово Ліни Костенко: золотаве звечоріння, стрімголова малеча, одкам'янійте, статуї античні, пензлі боговгодні Василя Стуса спогадування, сніння, серцеокий, самозамкнений, стотривожна душа, на цих всебідах, усевитончуваний зойк Михайла Стельмаха місяць-білогривець, підсмуток очей, нездужжя, пора зацвітать і одцвітать, зашовковитися, піднебесність Олеся Гончара рожеве клубовиння, надвечірність, гороїжиться берег, двигіт ударів, протисезонно.

Авторські неологізми літераторів 19 ст. Деякі зі створених письменниками неологізмів увійшли до загальновживаних слів. Найбільше це стосується літераторів 19 століття і першої половини 20: Старицький М. мрія, майбутнє, крок Франко І. поступ, чинник Олександр Олесь прагнути Винниченко В. незграбний, бруд, окремий М. Рильський розкрилитися М. Стельмах всніжити

Володимир Самійленко “українська мова” Діамант дорогий на дорозі лежав,— Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його. Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористе блищить, І проміння його усім очі сліпить. Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!» 1885 р.

Вони досліджували нашу мову Павел Шафарик Олексій Шахматов Агатангел Кримський Іван Огієнко Олександр Потебня

Майстри українського слова І. П. Котляревський Т. Г. Шевченко І. Я. Франко І. С. Нечуй-Левицький

Майстри сучасного українського слова Володимир Сосюра Андрій Малишко Василь Стус Ліна Костенко