Презентація на тему:
Життєвий і творчий шлях Вадима Нікітенка Тридцять третій: сага про кохання

Тема.Література рідного краю. Життєвий і творчий шлях Вадима Нікітенка . “Тридцять третій: сага про кохання “.

Завдання уроку : 1.Ознайомитися із життєвим і творчим шляхом В .Нікітенка ; 2.Проаналізувати твір “Тридцять третій: сага про кохання “; 3.Поглибити знання про трагічні сторінки голодомору на Городищині. 4.Розвивати пізнавальну діяльність та творчі здібності.

Зоя Дика (Мироненко). Виросла в селі Вербівці Городищенського району Черкаської області. Вперше вийшла на люди зі словом 1998року, надрукувавши книжку "Весна без тебе". Лауреат Всеукраїнського огляду народної творчості 2000 poку. З 2001-го - член Асоціації діячів естрадного мистецтва, Друкувалася в газетах "Сільський час“ і "Вісник Городищини",у збірці "Жіноча доле, щедра ти на все Проживає у Києві. ”

КАТЕРИНА ВИШИНСЬКА - (дівоче прізвище Мироненко) Катерина Станіславівна народилась у с. Вербівці.Тяжке сільське життя в повоєнні роки без батька, що загинув на війні, залишили сумні спогади . Після закінчення середньої школи Катерина Станіславівна приїхала до Києва .З 1972 року працює робітницею в Кіївському метрополітені. Катерина Станіславівна - активна учасниця художньої самодіяльності Крім любові до пісні, Катерина зі шкільних років закохана в поезію. За підсумками 2003 р. вона стала лауреатом Всеукраїнського огляду-конкурсу народної творчості читців-виконавців своїх віршів у Києві. Перша книжка авторки «Зі мною біль живе, калино» була видана в 1995 році; друга – «Я серед вас не маю берегів» – у 2000 р. Неодноразово виступала по радіо . Зараз вийшла дитяча книжка-розмальовка. Незабаром побачать світ ще три книжки авторки. Співпрацює з багатьма композиторами.

Валентина Стеценко 1 червня 1955 p. -19 жовтня 2010 p. Працювала вчителем української мови та літератури Мліївської ЗОШ І-ІІІст. №1, залишила по собі добру пам'ять як талановитий педагог, вихователь, сумлінний і творчий працівник, справжній товариш і колега, чуйна й щира людина. Особливі стосунки складалися з учнями, які відчували красу слова, прагнули творити. Якщо виявлялися яскраві родзинки таланту, наполегливо працювала над їх розвитком, тому розквітали дитячі душі від дотику до чарівного слова. * * *

Нікітенко Вадим народився 13 вересня 1969 року у місті Кривий Ріг. Шкільні роки пройшли в м.Корсунь –Шевченківський . У 1991 році закінчив філологічний факультет Кіровоградского педагогічного інституту; закінчив факультет української філології та журналістики Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького . Працював кореспондентом Устинівської районної газети «Трудівник Устинівщини». Нині проживає у селі Валява Городищенського району. З 2002 року працює кореспондентом районної газети «Вісник Городищини». Прозаїк. Автор збірок прози «Дві вдови» (2002) та «Запізнілі провідини» (2006). Член Національної спілки журналістів України .

Понад 80 років минуло від одного з найтрагічніших періодів в історії нашого народу – штучно створеного Голодомору, який забрав життя мільйонів українців, маючи на меті винищити не тільки населення України, а й поставити українську націю, її народ на коліна, зламати волю українців до незалежності. Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932–1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років.  Наявні архівні документи, свідчення очевидців неспростовно доводять: 1932-го, 1933-го років Україна стала жертвою не якогось міфічного „стихійного лиха”, а цілеспрямованої політики тоталітарного режиму. Ці події не мають аналогів в історії людства. Жертвами тієї страшної доби стали понад 300 тисяч черкащан, серед яких – наші родичі, сусіди, односельці.

Сага-епічне сказання про давніх героїв ,богів , вікінгів та королів ,що має прозову форму , переказ ,легенда . Стікс (гр. Styx; stygeo — ненавиджу, жахаюся) — одна з річок Аїду. Воду Стіксу вважали отруйною. Аїд — бог підземного світу, володар «царства тіней» померлих.  Гера кл - найпопулярніший із грецьких героїв, людина надзвичайної сили та відваги. Це рбер— охоронець брами Аїду ,багатоголовий пес, страхітлива потвора.

Василь Симоненко  ( 8 січня 1935, с. Біївці,  Полтавська область — † 13 грудня 1963,Черкаси)

Микола Теліженко

Пригадує жителька Петропавлівки 90-літня Ольга Антонівна Бур'ян - В 1933 році в нашій сім’ї, крім дорослих, було семеро дітей. В колгоспі працювали за „паличку", тому всі надії покладали на город. Однак тридцять другий урожайним назвати не можна. Крім недороду, восени стали забирати в людей хліб, інші продукти харчування. Господарі все це ховали, проте уповноважені знаходили сховане навіть у стрісі. В нас, правда, останніх чотири відра картоплі не забрали, пожаліли. Та це не врятувало. Голод невмолимо наближався, і вже рано навесні тридцять третього всі почали пухнути від недоїдання, Ноги ставали ватяними, було важко ходити. Рятувалися листям з берези, липи, лободи, щириці. Товкли гречану й просяну полову, ліпили „млинці" і їли. Було трохи кукурудзяного борошна, то заколочували його, варили. Тим, хто ходив у колгосп на роботу, давали баланди і жменю гороху. Як заколосилося жито, м'яли колоски, пекли з них коржі. Проте це мало допомагало. Людей повмирало багато. В нас теж умерло троє малих. Мерців було скільки, що не завжди встигали й вивозити.

БАЛАДА ПРО ПОСТОЛИ  Тридцять третій. Весна. Дід до хати учовп ледве-ледве,  Радо мовив:  – Травичка проколює грунт… –  і на лаві присів, –  Скоро підуть калачики, грицики, левурда,  Бог поможе, дотягнемо й до колосків…  Ми з-за комина печі – на діда з надією очі,  Може, він десь ходив і нам щось попоїсти приніс,  Дід сидів мовчазний і чорніший од чорної ночі,  Незворушний, немов він до того ослона приріс.  Раптом очі підвів:  – Вам ще хочеться їсти, хлоп»ята,  – Хоч скоринку якби! - в один стогін озвалися ми, –  Із отого окрайця, що від зайця приносив нам тато,  Але ж тата немає…Він в могилі лежить ще з зими.  Дід нагнувся до ніг, познімав постоли і до мами:  – На, обдай їх окропом і юшку з сириці звари,  Якщо їстоньки просять, значить ще не пора їм до ями,  А мені уже час… А мені уже час в явори…  Дід приліг на ослін, голову повернувши до Бога,  Мама юшку варила, солила гіркими слізьми,  Лютий голод проймав хату всю з димаря до порога,  Юшка вчасно приспіла, нею смачно давилися ми…  Наш дідусь не діждались вечері, заснули навіки,  Їх на цвинтар сільський вранці вже гробарі повезли,  Мама тихо молилась за батька й за чоловіка…  Діти вижили… Нас врятували  дідусеві старі постоли…