Презентація на тему:
Великоберезнянщина у творчості закарпатських письменників

Великоберезнянщина у творчості закарпатських письменників Керівник:Пеха Г.П. Виконавець:учні 7 А класу 2013 рік

Мета: ознайомити дітей з історією нашого міста; розвивати монологічне мовлення, мислення; закріпити вміння вибирати найголовніше, найсуттєвіше в тексті, в книгах; виховувати любов до рідного краю, бажання зберегти і примножувати історію свого народу.

Зміст I частина З історії краю. II частина Славні земляки. III частина Великоберезнянщина у творчості Закарпатських письменників.

Великоберезнянський район розташований на північному заході Закарпатської області, на межі України з Польщею на півночі, а на заході – із Словаччиною. Центр Великоберезнянського району – смт. Великий Березний. На території району знаходиться найбільший в Європі національний природний парк Ужанський, а також біосферний міжнародний заповідник ”Східні Карпати-Стужиця”. Рельєф тут різноманітний. Гори прорізаються долинами невеликих річок: Уж, Уличанка і Ублянка. Значну частину території займають великі масиви лісів, майже вся територія району – гірська місцевість.

Територія Великоберезнянського району була заселена ще в перше тисячолітті до н. е.., про що свідчать дані археологічних розкопок, зокрема вироби з бронзи та могильник. Перші письмові згадки про Великому Березному та навколишніх землях датуються 1409 роком. У державному податковому списку за 1427 говориться, що Великий Березний належить до володінь Ужгородської домінії графів Другетів. Згідно урбариях 1691 нинішній район (центр і навколишні села) на правах округу входив у четвертому дісткріт Ужгородської домінії графа Берчені, спадкоємця Другетів.    Такими ж давніми як Великий Березний (згідно письмових згадок) можна вважати села Люта, Малий Березний, Волосянку, Ставне, Стужиця, Черноголовка. Про інших населених пунктах перші письмові згадки датуються останніми століттями, коли вже налагодилося централізоване управлінське економічно соціальне життя краю.    У різні історичні епохи район, як і більшість населення Закарпаття, входив до складу різних держав - Австро-Угорщини, Угорщини, Чехословаччини. Змінювалися режими, але населення не нівелювало своїх яскравих традицій і звичаїв. До наших часів дійшли перекази, легенди, пісні, які свідчать про самобутню культуру лемків.

Після возз'єднання у червні 1945 року Закарпаття з Радянською Україною у Великоберезнянському районі проходили ті ж соціально-економічні та культурно-освітні процеси, і у всій області: відкривалися промислові підприємства, освітні та культурні заклади, організовувалися колгоспи.     У радянський період у селах району були відкриті школи та дитсадки. У кожному населеному пункті діяли клуб і бібліотека. Медичну допомогу населення отримувало у центральній районній лікарні (сучасне приміщення її здане в експлуатацію в 1975 році), кілька сільських дільничних лікарень (Люта, Черноголовка, Волосянка, Жорнава) та фельдшерсько-акушерські пункти.

1907 року в Унгварі окремою книжечкою під псевдонімом видано нарис Стрипського «Записки із Верховини». Це – художньо опрацьовані подорожні нотатки і враження автора нарису від першого знайомства із Ужанською Верховиною.   Від описів чудової природи і неповторних верховинських пейзажів віє справжнім захопленням. Разючим контрастом на цьому фоні виглядає важке життя верховинців бойків Закарпаття, верховинців. Як етнограф, Стрипський вміло описав побут і звичаї горців, їх дерев’яні хати, обряди і приготування верховинських страв, спосіб господарювання. Не обминув і негативу: злиднів, голоду, неграмотності, пияцтва. Відмітив і панування в усьому якоїсь безнадійсноті. «Сам Бог махнув рукою на Верховину», - пише автор. Цю народну приповідку він почув, очевидно, саме на  Верховині. Пізніше Михайло Лялько у книзі «Під Бескидгорою» подав приповідку так: «Старі люди говорили, що Ісус Христос, коли іще по землі ходив, дійшов лем до нижнього кінця Волосянки, подивився вгору і махнув рукою – далі вже не йшов. Так і зістала Волосянка і вся Ужанська Верховина забута Богом…».

По всьому світу розбрелося багато вихідців з Великоберезнянського району. Деякі з них стали у чужих країнах вченими, видатними діячами. Приміром, Іван Фізер з Мирчі став доктором філологічних наук, професором Гарвардського університету Сполучені Штати Америки, Степан Лютянський з Волосянки став письменником у Чехії, Юрій Каваль — поетом української діаспори в Німеччині. Уродженцем Великого Березного був відомий скульптор Єден Самовольський, чиї пам'ятники були встановлені в Ужгороді, Кошіце, Будапешті. У нинішньому районному центрі народився також графік - карикатурист, співробітник ряду будапештських газет Атанас Гомічков.

Уродженцями села Ставне є відомі діячі культури краю - лінгвіст і журналіст Іван Раковський та літературознавець і публіцист Кирило Сабов. І.М.Дідик – член спілки художників України(с. Кострино). Катерини Іллівни Шелепець - педагог,художник ,яка народилася в смт.В.Березний. В.І.Шелепець - науковець, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Ю.Ю.Боролич - прозаїк (смт. В.Березний). Й.Й.Лечига - доцент кафедри фінансів і кредиту,заслужений економіст України ( смт. В.Березний).  В.Керецман –уродженець с. Мирча, закінчив докторантуру при кафедрі державного управління та менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України в 2004 р., доктор наук з державного управління. Микола Макара – кандидат історичних наук УжДУ, також народився у с. Мирча.

 На дереві українського словесного мистецтва росте і розвивається гілочка прози і поезії  Юрія Васильовича Мегели, який народився 19 липня 1940 року в селі Мирча Великоберезнянського району.   В нашому закарпатському краї з його дивовижною природною красою живе і творчо працює Юрій Васильович Ковач з села Чорноголова Великоберезнянського району. Навчався в Ужгородському університеті на філологічному факультеті. Зараз працює головним редактором Перечинської районної газети «Народне слово».        

Серед видатних синів краю потрібно назвати медика Михайла Ганича з Малого Березного, літературознавця Івана Мегелу. Міністром лісової промисловості УРСР в 70-і роки був вихідець із с. Кострино Іван Грунянський. Генералом міліції і публіцистом був Олексій Лялько з с.Волосянка. Художником в США – Іван Козак з Великого Березного,головним диригентом Львівського оперного театру довгий час був великоберезнянець Ігор Лацанич. Членом союзу художників України був Михайло Романишин з Великого Березного. У райцентрі народився і виріс відомий журналіст Федір Зубанич. У республіці і області знають журналіста Іллю Ільницького (с. Люта). Заслуженими артистами України стали співачки з Великого Березного Марія Зубанич і Надія Пудгородська. Докторами наук УЖДУ стали великоберезнянці Ярослав Базель і Михайло Пітюлич.

Іван Фізер

Народився  Іван Фізер у селі Мирча на Великоберезнянщині у 1925 році. Після війни емігрував. Студіював у Мюнхені й Нью-Йорку (Колумбійський університет), працював професор словацької мови і літератури в університеті Ратґерс в Нью-Брансвікс. Був першим президентом Американської асоціації українознавства. До кінця життя Іван Фізер брав активну участь в українських справах, не раз відвідував Україну, допомагав у відродженню Києво-Могилянської академії. Писав ґрунтовні праці про українську літературу з найновіших позицій світової науки. Помер видатний закарпатський учений 29 серпня 2007 року.

Іван Раковський

Іван Раковский народився в 1815 році в селі Ставне Ужанської столиці, в сім'ї повітового нотаріуса. У 1824 році він був відданий в Ужгородську гімназію, після якої два роки навчався у Кошицях. Вищу освіту здобував в ужгородському богословському ліцеї. У 1836 році його визначили в єпископську канцелярію, де він займався два роки. У 1839 році Іван Раковский був висвячений у ієреї, добровільно залишившись неодруженим. Його визначили на прихід в Вишній Рибиця Ужанської столиці, там він прослужив п'ять років, потім же був переведений до Ужгорода, де зайняв посаду віце-ректора духовної семінарії і поступив викладачем в місцеву вчительську семінарію. У 1850 році його призначили редактором «Земського урядового вісника для королівства Угорщини. У 1859 році отець Іоанн був призначений настоятелем приходу в селі Ізаи» в Будапешті. У 1860 році Раковський відправився у Відень до свого друга Михайла Раєвському, який познайомив його з російським посланцем. З його допомогою він отримав посаду ректора духовної семінарії місті Холм. Однак Папський нунцій не затвердив його на посаді, і отець Іоанн повернувся в Ізу. Там він продовжував співпрацювати з ужгородськими газетами «Світло», «Карпат», «Сова» та іншими угро-руськими та галицькими виданнями, а також з київським «Вісником південно-західній і західній Росії». Видавав він і свої праці - написав «Руську граматику» мадярською мовою, підручник «Арифметика» для народних шкіл. Однією з головних заслуг Раковського бачать його старанні труди у поширенні загальноросійської літературної мови в Угорській Русі. Помер отець Іоанн 21 листопада (3 грудня) 1885 року.

Сабов Кирило (1838 — ?) — закарпатський культурний діяч. Народився у селі Ставне (Ужгородська жупа), священик(студії в Барбареум); учитель української мови в гімназії в Ужгороді, за свої слов'янофільські переконання перенесений до Сеґедина і Кошиць. Автор шкільних підручників: граматики (1865), читанки (1868), редактор газети «СвЂтъ» (1867-1869), працівник тижневика «Сова», дописував до газети «Слово» у Львові.

Ю рій Ю рійович Боро лич Ю рій Ю рійович Боро лич (28 лютого 1921, Великий Березний — †1973) — український письменник у Чехословаччині. Народився в селі Великий Березний на Закарпатті. Вчився в Ужгородській гімназії. 1939 емігрував до СРСР. Під час війни вступив до Чехословацького військового корпусу, брав участь у боях проти німецьких військ. Після війни залишилися жити на Пряшівщині. Літературну діяльність почав як кореспондент військових газет. В 1953—54 був редактором альманаху «Дукля», що видавався в Чехословаччині. Автор збірок оповідань: «Дарунок» (1953), «Сторінка життя» (1956), «Під одним небом» (1958).

Іван Мегела

Іван Петрович Мегела народився 30 травня 1946 р. у мальовничому куточку України – у селі Малий Березний на Закарпатті У 1969 р. Іван Петрович закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю "філолог, викладач німецької мови та літератури". 1969–1972 рр. навчався в аспірантурі Інституту літератури НАН України імені Тараса Шевченка, 1974 р. під керівництвом видатного славіста, академіка НАН України Г. Д. Вервеса успішно захистив кандидатську дисертацію на тему "Радянсько-угорські літературні взаємини 1920–1930 рр." Тривалий час працював в Інституті літератури НАН України імені Тараса Шевченка (до 1990 р.), протягом 1991–1995 рр. – завідувач кафедри філології Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. 1994 р. І. П. Мегела в Будапешті (Угорщина) блискуче захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук на тему "Угорський реалістичний роман 1920–1930-х рр.: проблематика, структура, оповідні рівні", затверджену ВАК України 1995 р. У 1997–1999 рр. І. П. Мегела – гостьовий професор Віденського університету. Зараз І. П. Мегела викладає зарубіжну літературу та сучасну літературну критику в Інституті журналістики й античну літературу в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Юрій Васильович Мегела

  Юрій Васильович Мегела народився 19 липня 1940 року в селі Мирча Великоберезнянського району. Рано втратив батьків і, залишившись на утриманні двох старших сестер, з дитинства різнобічно пізнав скорботи незахищеного життя. Навчався у Дубриницькій середній школі Перечинського району, з юних же літ відчув і потяг до літературної творчості, що й привело його на філологічний факультет Ужгородського державного університету.Після закінчення відбув на строковій військовій службі; учителював у м. Сніжне Донецької області, згодом учителював у селі Люта, був відповідальним секретарем перечинської районки, інструктором райвиконкому, заступником директора Перечинської СШ, методистом райвідділу освіти.         Юрій Мегела автор багатьох публікацій у періодиці, автор збірки віршів «Милішим стане світ» (2001), співавтор книги «З-під Бескидів – у світ» (2007). Ю.Мегела підготував до видання другу збірку поезій (попередня назва «Слово, як дар»). Публікував свої вірші у мадридській газеті «Діаріо – 16», одержує численні відгуки вдячнихіспанців за щедру українську відвертість. Член Національної спілки журналістів України. З 1996 року донині співробітничаю в газеті “Християнська родина” в м. Ужгороді.

Книги Юрія Мегели

Поет, народився 14 січня 1955 року в селі Чорноголова Великоберезнянського району. Навчався в Ужгородському університеті на філологічному факультеті. Зараз працює головним редактором Перечинської районної газети «Народне слово». Юрій Васильович відомий у письменницьких колах численними публікаціями у періодиці, збірками поезії та прози «За любов не судять» (1996) та сатири та гумору «Портрет для столиці» (2000). Юрій Васильович Ковач

Федір Зубанич

Народився Ф.Зубанич 5 березня 1947 р. в містечку Великому Березному на Закарпатті. Колгоспів тоді ще не було, селяни жити зі скупої землі не могли, ото й пишеться, що виріс у родині лісоруба. Журналістський дар відкриває хлопцеві дорогу в комсомольську газету «Молодь Закарпаття». Факультет журналістики Федір закінчив заочно. У 1973-79 рр. працював у секторі преси ЦК комсомолу України. Там його талантові було затісно, як і згодом у компартійній газеті «Правда Украини». Знайшов творчу віддушину аж у 1990 р., коли потрапив у колектив головного літературного журналу на Україні «Вітчизна». Заявив про себе Федір Зубанич в літературі,спершу як документаліст,на початку 70-х років минулого століття.То була книжка нарисів "Едельвейси Європи".Проблеми гірського села його оточували змалку,тож вони і непокоїли молодого тоді письменника.Він блискуче володів матеріалом,а також літературним словом,в 1973р.стає лауреатом премії масового журналу"Україна".Художньо-документальна повість Ф.Зубанича "Довбушеві гори"виходить 1977р.у видавництві "Молодь".    Заново поріднив українських емігрантів у Канаді. У книзі "Писанка на кленовому листку" автор оповідає про долі тих людей,які першими прибули до Канади у 1891р.  Його книги  нарисів і повістей – справжні скарби читальних залів, бібліотек. «Полонина», « Діалоги серед літа», « Беркут – птах гірський», « Довколосвітня мандрівка у пошуках України»...

Книги Ф. Зубанича

Одну з перших своїх книжок Федір Іванович назвав «Едельвейси Європи». У ній – розповіді про закарпатців, чиї долі  ще молодий прозаїк порівнював із едельвейсами, причому такими, що своєю мужньою красою возвелися над світом і стали воістину едельвейсами Європи. Його доля була щедрою на далекі творчі дороги і зустрічі із видатними особистостями, чесним, простим людом, що стали сторінками багатьох книжок, в яких кожна сторінка, кожен рядок пройнятий щирою, синівською любов’ю до рідного краю, дорогих серцю Бескидів, під якими узрів цей великий світ, до людей, серед яких виростав, серед яких став відомим майстром слова. «Довбушеві гори» - друга книжка молодого письменника і журналіста. Відрадно, що він на початку творчого шляху не обирає легких доріг, а підіймається в гору крутими плаями, де на нього чекає відкриття . «З усіх людських чеснот найголовніша – бути людиною», - стверджує стародавнє єврейське прислів’я. Цією високоморальною думкою перейнята вся книжка Зубанича «Посеред крику біди», густо заселена живими й мертвими українцями і євреями. Хто читав і хто ще прочитає цю книжку, той переконається: коли мертві оживають в людській пам’яті, а живі вдруге народжуються, то нині сущі стають розумнішими і благороднішими, а життя – більш гармонійним, повносилим і гуманним. Багато творів Федора Зубанича з’являлося саме після поїздок – чи то до сусідньої Східної Словаччини, чи й до далекої Австралії, до інших країн, де живуть наші земляки. Але близько до своєї мрії письменник підійшов аж у 2003  році, коли вийшла книжка перша із задуманих, а може й підготовлених трьох книжок «Довколосвітня мандрівка у пошуках України». Ця книга є останнім духовним подвигом письменника, героями якої стали представники української діаспори в усьому світі. За його сценаріями створено чимало цікавих документальних кінофільмів. Помер Ф. Зубанич у 2004 році.

Василь Густі і Великоберезнянщина Василь Петрович Густі народився 21 березня 1951 року, в селищі Королево Виноградівського району Закарпатської області, в родині робітника-залізничника. Закінчив філологічний факультет Ужгородського національного університету (1977).

З 1971 р. по 1975р. Василь Густі працював у редакції Великоберезнянської районної газети кореспондентом, редактором художньої літератури республіканського видавництва "Карпати ", в апараті обласної державної адміністрації, обласної ради. Зараз — в управлінні у справах преси та інформації облдержадміністрації. На громадських засадах очолює Закарпатську обласну організацію Національної спілки письменників України.

Збірки поезій В.Густі

Збірки поезій В.Густі

Збірка “Ріка під кригою” У книжці “Ріка під кригою” автор опублікував чимало віршів,де згадує чарівну природу Великоберезнянського району. Книжка «Ріка під кригою», що вийшла у видавництві «Карпати», справляє враження ошатності з гарним мистецьким оздобленням. У світлинах звучить аура тужливого, щоправда, холодного відтінку-смутку, за яким зачаєна душа ліричного героя.

Василь Густі і Великоберезнянщина Василь Петрович Густі завжди радо відвідує Великоберезнянщину. З ним приємно спілкуватися не лише дорослим, але і дітям. Він охоче читає свої поезії підростаючому поколінню, дарує автографи, фотографується, цікавиться проблемами нашого краю,готовий підтримати молоді таланти.

Іван Хланта і Великоберезнянщина Іван Хланта – кандидат філологічних наук, фольклорист, літературознавець, бібліограф, етнограф, мистецтвознавець. Лауреат Всеукраїнської премії імені Володимира Антоновича (1997), літературної премії імені Івана Франка всеукраїнського об'єднання "Письменники Бойківщини" (2005), переможець фольклорно-етнографічного конкурсу ім. М.Зубрицького, заслужений діяч мистецтв України (2004). Його ім'я вписане в Почесну Книгу-альманах "Золотий фонд Бойківщини". Народився Іван Хланта на самий Великдень 1941 року у селі Копашнево Хустського району у багатодітній селянській сім'ї

Іван Хланта у Великому Березному Над поколіннями українців Закарпаття постійно тяжіли ідеологеми, з допомогою яких поневолювачі рідного краю намагалися у потрібному їм руслі перетворити свідомість народу у рабську. На щастя, цього не сталося, бо у нас завжди вистачало патріотів, мудре і палке слово яких нагадувало співвітчизникам, чиїх батьків вони діти. У плеяді таких національних провісників не губиться й ім'я Івана Хланти. Цікавлячись питаннями культури, літератури та мистецтва в цілому, він не залишає поза увагою й Великоберезнянщину.

Іван Хланта і Великоберезнянщина До «Енциклопедії Закарпаття: визначні особи ХХ століття» (2007) І.Хланта подав матеріали про таких діячів літератури і мистецтва Великоберезнянщини, як Ф.І.Зубанич, М.П.Лялько, І.П.Мегела, М.О.Сачко. А стаття про Ю.Ю.Боролича вміщена в «Енциклопедії сучасної України» (2004).

Іван Хланта і Великоберезнянщина До 50-річчя від дня народження письменника Ф.Зубанича І.Хланта написав й опублікував статтю «Літам навперейми» (Новини Закарпаття. — 1997. — 4 березня). Ів

Іван Хланта і Великоберезнянщина І.Хланта чимало уваги приділив висвітленню творчої діяльності Федора Петровича Куртанича (нар. 1927 р.), знавця і носія народно-поетичної творчості, звичаїв, обрядів Великоберезнянщини. Вісім текстів із них опублікував у гарно проілюстрованому збірнику «Усі скарби з лісу йдуть» (1999), рекомендованому учням молодшого і середнього шкільного віку. Ці казки зі вступною статтею І.Хланти опубліковано також у журналі «Зелені Карпати» (1995. — № 1-2). Фольклорист опублікував до того ж серію статей про цю неординарну людину: «Як добро перемагає зло» (Новини Закарпаття. — 1997. — 13 трав.). Про П.Ф.Куртанича як народного умільця і носія фольклору розповідає І.Хланта у статтях «Праця, що приносить насолоду» (Наш рідний край. — 1998. — № 3), «Коломийкар із Великого Березного» (Культурологічні джерела. — 2004. — № 4) .

Іван Хланта і Великоберезнянщина І.Хланта цікавиться художньою самодіяльністю Великоберезнянщини і написав статтю «Великоберезнянські «Липтаки», опублікована у збірнику «Овиди самоцвітів» (2003).

Іван Хланта і Великоберезнянщина До 85-річчя від дня народження прозаїка і музиканта Маргарити Немеш (нар. 1917 р.) І.Хланта опублікував статтю «Чисті мелодії золотої осені» (Орбіта-лоґос. — 2002. — 17 січ.). Завдяки його сприянню обласне телебачення підготувало телефільм про згадану письменницю.

Іван Хланта і Великоберезнянщина З нагоди 50-річчя від дня народження Наталії Лешко – керівника фольклорного колективу «Музики» Великоберезнянського районного будинку культури — надрукував статтю «Доля готувала її до музичного мистецтва» (Культурологічні джерела. – 2008. — № 2). Саме пісня береже, плекає і підносить із бруду рідне, невмируще слово. Пісні захищають нашу пригноблену мову, а мова — то душа народу. Пісні сприяють формуванню духовності молодого покоління, усвідомлення ним національної ідеї, виховання відданості рідному краєві, Україні і готовності до її захисту.

Іван Хланта і Великоберезнянщина Відомо, що в народнопоетичній творчості міститься згусток інтелектуальної культури наших предків. Тому в полі зору І.Хланти постійно перебувають талановиті носії фольклору. Одним із таких є Петро Васильович Цупа із с. Загорб Великоберезнянського району. У журналі «Карпатський край» (1996. — № 1-4) науковець подає 21 колядку із нотами. Із них 12 текстів — світського характеру, інші — християнсько-релігійного. У вступній статті «Прийшли до вас річнії гості...» охарактеризовано пісенний репертуар співака. Записану І.Хлантою колядку від П.Цупи «Защебетала та й ластівочка на дворі» опубліковано в збірнику «Радуйся, земле» (1990). Фольклорист уперто, із завидною цілеспрямованістю хлібороба розсіває золоті зерна народно-поетичної творчості по давно неораних перелогах українських душ.

Іван Хланта і Великоберезнянщина У книзі «Закарпатський вертеп» (1995) І.Хланта подав два записані ним на Великоберезнянщині вертепні дійства у селах Ставне (1990 р.) та Бегендят Пастіль (1991 р.), а також колядки з нотами, зафіксовані ним у селах Жорнава, Загорб, Ставне. Подається також їх характеристика у вступній статті «Витоки і розвій закарпатського вертепу».

Іван Хланта і Великоберезнянщина Систематично займається виявленням та фіксацією зразків духовних пісень Закарпаття. На Великоберезнянщині І.Хланта записав їх чимало й помістив їх у збірниках «Богородичні пісні» (2003), «Покаянні та похоронні пісні» (2007). Та найбльше їх подано у фундаментальному збірнику духовних пісень Закарпаття «Співайте Богові нашому, співайте» (2008) – понад 20 текстів із нотами. Пісні пропагують хвалу Богові, показують народові чесноти святих і особливо Пресвятої Богородиці для наслідування або захоплення ними, допомагають викривати людську гріховність, щоб і навернути їх до кращого, до доброчинності.

Іван Хланта і Великоберезнянщина Записуючи фольклор на Великоберезнянщині, І.Хланта побував на богослужіннях у церквах сіл Ужок, Волосянка, Великий Березний та ін., слухав церковні мелодії, спілкувався з вірниками.

Іван Хланта і Великоберезнянщина У середині 90-х років ХХ століття у Великоберезнянській гімназії І.Хланта провів для учнів старших класів серію лекцій з літературного краєзнавства, виступав перед учнями та вчителями в багатьох школах району, на районних семінарах працівників культури, знайомлячи їх із фольклором рідного краю й закликаючи записувати його.

Іван Хланта і Великоберезнянщина І.Хланта був ініціатором створення телефільму про Різдвяні звичаї та обряди Великоберезнянщини, де й сам брав участь, розповідав про їх особливості. Цей телефільм, над яким сумлінно попрацювали редактор Ірина Гармасій та оператор Володимир Дуда, щороку демонструється на Різдвяні свята. Про це навіть повідомляла газета «Карпатська зірка» (2006. – 13 січ.) у рубриці «Новини району», де мовилося, що запис Святої вечері проводили журналісти обласного телебачення у смт Великий Березний за участю І.Хланти.

Іван Хланта і Великоберезнянщина У 1981 – 1982 роках І.Хланта часто приїжджав із суботи на неділю до с. Ставне і записував народні казки від талановитих оповідачів Ю.Соляка, Ю.Русінчака, О.Лупея, В.Грецка, Ю.Сурмая, у с.Лубня – від І.Каганця, а 1990 р. в с. Буківцева – від М.Зганича, А.Гапак. та ін. Кілька текстів побачили світ у збірниках «Казки Карпат» (1989), «Трапила коса на камінь» (1993), «Казки про бідних і багатих» (1994). Інші тексти казок через фінансову скруту не було можливості видати їх окремим збірником.

Іван Хланта і Великоберезнянщина У Великоберезнянському районі І.Хланта записав чимало легенд, переказів, пісень та інших фольклорних жанрів. Будемо сподіватися, що найближчим часом вони з'являться у світ окремим виданням. Без сумніву, Хланта невтомний і послідовний у прагненні зберегти автентичні духовну спадщину України. Він уважно занотовує кожну казку, легенду, пісню, розуміючи, що все це необхідне не тільки сучасникам, а й нащадкам. Тому справедливо заявляє: «Для мене одна втіха — записувати фольклор, заглиблюватися в давноминулі дні, розшукувати столітніх оповідачів і талановитих співаків».

Іван Хланта і Великоберезнянщина І.Хланта виступив на курсах підвищення кваліфікації працівників культури Великоберезнянського р-ну. Про це читаємо у повідомленні «Увагу – народній творчості» (Карпатська зірка. – 2008. – 13 черв. – С. 2.– Без підпису).

Збірка із казками Юрія Гебряна Казкар Березнянської Верховини Юрій Гебрян, дотепний оповідач в сатиричним ухилом, любить розповідати антипопівські, антирелігійні казки. Такі казки є в репертуарі чи не кожного казкаря, але більшість оповідачів хоч і викривали моральний занепад, розтління уніатського попівства, проте не чіпали самої релігії. Виходило так: релігія й церква добрі, погані тільки попи. Отже їхні казки антиклерикальні. Юрій Гебрян подолав цю обмеженість, що можна пояснити його пролетарським вихованням — він майже сорок років пропрацював токарем на лісопилці у рідному селі Лютій, — і в своїх казках викриває суть релігії, бачить зло у релігійному фанатизмові («Як коваль у царство попав», «Як корчмар покликав у гості богів», «Перед хрестом чи перед будкою треба зняти шапку», «Про побожного єврея»).

Василь Вовчок і Великоберезнянщина У збірку “Подорожники” Василя Вовчка увійшли твори про села Ужок та Княгиню.Це поема “Хло- пець і хліб” та оповідан- ня “Княгиня і князь”.

Великоберезнянщина У 2007р. Вийшов фотоальбом Степана Пеняка “Великоберезнянщина”. Книга-фотоальбом знайомить читачів із чарівним гірським куточком України, полонинські хребти якого називаються Бескидами. У виданні подається сучасна довідка та історичні відомості про цей верховинський край, який межує з двома європейськими країнами Польщею та Словаччиною. Книга адресується широкому колу читачів.

Юрій Шип і Великоберезнянщина Народився 3 травня 1943 року в с. Мокра Перечинського району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського національного університету. Майже 40 років учителював. Працював редактором відділу тижневика „Карпатський край”. З 1992 року – головний спеціаліст державного управління екології та природничих ресурсів Закарпатської області. Нагороджений урядовою нагородою – медаллю „За відвагу на пожежі” за врятування двох дітей. Член Національної Спілки письменників України з 1989 року. Лауреат літературних премій – обласної – імені Федора Потушняка та Всеукраїнської – імені Леоніда Глібова. Автор гумористичних та інших творів  для дітей: „Феркові фіглі” (1990), „Веснярики” (1994), „Прогулянка по звіринцю” (1994), „Не плюй, Грицю, у криницю” (1995), „Співаночок для діточок” (1999), „Попенкова пісня” (2000), „Усміхнена педагогіка” (2001), „Як Юрасик чесним став” (2004) та ні.

“Пісня про Березний” Ніжно коханий Березний – Зелений барвінку над Ужем: Мій болю, мій світе чудесний, Коханий навіки мій друже…   Юрій Шип

Сподіваємося,що цей мальовничий куточок Закарпаття буде і далі радувати нас новими талантами та витворами мис- тецтва.