Презентація на тему:
Стус

Василь Стус — поет трагічної долі 6січня 2013р. – 75 років від дня народження Підготувала Бондарчук Лариса Василівна вчитель української мови та літератури Літинської СЗШ І-ІІІ ст. №1 ЛІТИН - 2013 Відділ освіти Літинської райдержадміністрації Методичний кабінет

Василь Стус

Васи ль Семе нович Сту с (*6 січня 1938, село Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

1947/1948 навчальний рік. Четвертий клас середньої школи № 75 м. Сталіно . Василь Стус – крайній справа у другому ряду зверху.

1954 р. м. Донецьк. Під час роботи на залізниці. Василь Стус – крайній зліва Донецьк 1958р. Василь Стус з друзями студентами (перший зліва). Поряд – Дорошенко

Служба в армії 11.1959-11.1961 З батьками в г. Сталіно (тепер Донецьк) 1961 р.

Зліва направо сидять члени обласного союзу письменників: Микола Колесник, Василь Стус, Андрій Клоча, Олег Орач. Стоять Петро Бондарчук і Володимир Міщенко. Донецьк, 1962 рік.

Василь Стус з дружиною і маленьким Дмитриком, 1966 р .

Василь Стус, Іван Світличний (праворуч) та Іван Гель (ліворуч). Київ 1968 р.

Похорон Алли Горської. Київ, Берковицький цвинтар, 7 грудня 1970 р. У центрі Василь Стус з портретом художниці.

За кілька днів до арешту 1972 року видатний поет Василь Стус приїхав до Львова - з Моршина, де лікував виразкову хворобу шлунка, аби взяти участь у коляді.

12.01.1972 — перший арешт поета. 7.09.1972 — суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання.

Політв’язень доби «застою» Василь Стус . 1972-01.1977 — відбуття покарання в таборах у Мордовії. Відбуваючи заслання, він писав: «...Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

1978 р., з дружиною і сином

14.05.1980 — другий арешт. Кінець вересня 1980 — суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. З 11.1980 — відбуття покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с.Кучино Чусовського району Пермської області.

Весна 1981 — останнє побачення з рідними. 1882 — рік камери-одиночки. Ніч з 3 на 4.09.1985 — смерть Василя Стуса в карцері табору ВС-389/36.

19 листопада 1989 року з далекого Уралу в цинкових домовинах повернулися в Київ троє політв`язнів, правозахисників, які загинули в неволі мученицькою смертю в 1984-1985 рр.

Київ, 19 листопада 1989 р.: перепоховання Василя Стуса та його друзів Юрія Литвина та Олекси Тихого

У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав. На той час поет-дисидент перебував у концтаборі в Пермському краї, не сподіваючись, що його чекають роки забуття і посмертна слава. Адже попри радянські заборони, творчість Стуса продовжувала жити у текстах самвидаву, збереглися записи голосу поета.

Я вже як мертвий — пам’яттю проріс, немає Василя — є тільки згадка, їй краще, адже їй нема і вадки, я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс стирчить і вже. І серцем перетлів, бо обболів за весі всі і гради, хоча й собі не можу дати ради жарина біла ув огні огнів. А все ж я є. Хоч і напівживий та в спогадах є плоть моєї плоті, так і живу — зі світом у комплоті, довкола мене — обрій гробовий. А я живу. Агов, мої брати. Агов, сестрове! Сни біжать струмками і кожна дума-думочка — за вами і кожен із братів твоїх — то ти.

Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену. Хай життя — одне стернисте поле, але перейти — не помину, дотягну до краю, хай руками, хай на ліктях, поповзом — дарма, душу хай обшмугляю об камінь, все одно милішої нема за оцю кремезну і ледачу, за мовчазну, за прокляту, за землю ту, якою і якою повниться сльоза.

А проте: ми ще повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні. Василь Стус