Презентація на тему:
Василь Стус Життя і творчість

Василь Стус Життя і творчість

Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. 1939 року батьки — Семен Дем'янович та Ілина Яківна переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк), влаштовуються працювати на один із хімзаводів. 1940 року перевозять до міста дітей.

1954 року Василь закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). 1959 року закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961 - 1963). 1963 р. він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів Стус - аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро».

1965 Василь Стус одружився 1966 народився син Дмитро.

Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На початку вересня на перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Украї на» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест.

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горсь кої (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 року його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили дер жавний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянсь-кою агітацією в усній формі. Так, в період 1963—1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів , в яких поро чить радянський державний і суспільний устрій . У 1965—1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимови чу... (листи до тодішнього глави Української республіки П. Ю. Шелеста - Т. К).

І Стус одержав присуд: 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Ув'язнення відбував у в'язниці Мордовської АРСР, заслання — в селищі Матросова Магаданської області. Присуджений термін відбув повністю.

До Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Українсь кої Гельсінської спілки, знайшов роботу — формувальником 2-го розря ду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київсь кого виробничого взуттєвого об'єднання «Спорт», незабаром йому прис воюють II розряд намазувальника затяжної кромки. У травні 1980 р. знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 — заслання. Як писав Андрій Сахаров з Горького 1980 року у відозві «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту», на цей раз Стус був «засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу». Відбувати особливий режим ув'язнення він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час. Михайло Горинь, що відбував тоді ув'язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається лри стіні, і стогін Василя...»

Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Ук раїні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбиру вання сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «при четності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривд женості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і сар кастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обиватель щини» (І. Дзюба). Характерні для другого мотиву вірші «Не можу я без посмішки Івана» (написаний як відгук-протест на арешт поета, літератур ного критика Івана Світличного), «Звіром вити, горілку пити...», цикл «Костомаров у Саратові».

Остання поетична збірка Василя Стуса «Птах душі» творилася по етом під час другого ув'язнення, її склали три сотні віршів. Написане за ніч під час щоранішнього ретельного трусу відбиралося в автора, якому заборонялося писати. Але він, незважаючи ні на що, писав, перекладав. Як свідчать Євген Сверстюк, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, «до останку залишались з ним найближчі — Ґете, Рільке».

Листопад 1989 року приніс Україні відкриття її сина — поета-борця, котрий загинув ще 1985 року на Уралі у спецтаборі для політв'язнів. Та лише тепер, коли перезахоронювали його тіло на Батьківщині, у Києві, на Байковому цвинтарі, приходило пізнання великої особистості і тяжкої втрати, якої зазнала українська культура, українська духовність. І скільки таких втрат упродовж століття!