Презентація на тему:
Стус Василь Семенович

Стус Василь Семенович

ми ще повернемось обов’язково повернемось бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні Василь Стус 1938-1985

Цю трагічну й величну долю поет обрав сам. Хоч могла вона бути зовсім іншою… Пронизливого осіннього дня 1989р.,коли пік мороз і сік холодний вітер, Володимирською вулицею Києва йшла жалобна процесія, яка затопила вулицю-від Богданової площі до Шевченкового університету. - Кого ховають ?-запитав немолодий чоловік. - Василя Стуса. Відомого поета. Перезаховують. Привезли тіло з таборів. Де помер в ув’язненні. - Василя Стуса? Не чув. Не читав… Не чув… Не читав… Бо доля Василеві Стусу судилась сподвижницька, трагічна. І хоча його вірші переписувались від руки, заучувались напам’ять, ходили поміж людьми, перша збірка поезій “Дорога болю” побачила світ лише 1990р. Чому ж так сталося?

1. «Бути людиною – дертись по вертикальній стіні». 2. У чому сенс людського життя? 3. «Поетом себе не вважаю...». Світогляд: сприймав світ оголеним нервом. Життєві принципи: «Людина - це насамперед добродій», «Ще - ціную здатність чесно померти. Ідеал у житті: «Один з найкращих друзів – Сковорода». Джерела творчості: «Перші уроки поезії - мамині». 3нав п'ять мов, класичну літературу, прагнув осягнути складне життя в Україні. Мотиви лірики: Україна, доля рідних, призначення людини. Основні збірки: «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Свіча в свічаді», «3 таборового зошита», «Палімпсести» - вийшли за кордоном, «Дорога болю» - в Україні, «Птах душі» - зникла. Жанр віршів: медитації (роздуми), верлібр - білий вірш. Теза: Василь Стус згорів від любові до України, щоб ми прозріли і жили.

Васи ль Семе нович Сту с (*6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. За переконання в необхідністі української культурної автономії був заборонений радянською владою і половину життя — 23 роки — позбавлений волі.

Народився в селянській родині. 1939 батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.

У 1944-54 Василь навчався у міській середній школі № 150 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки Стус разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші

З березня 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс».Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т.Шевченка АН УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк

У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Після цього заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.

1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований , визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985 Г. Бьолль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 серпня, можливо, від переохолодження. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін») та ін. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса

Меморіальна дошка на першому корпусі Донецького університету, в якому навчався поет

Надгробок Василя Стуса на Байковому кладовищі в Києві.

Збірки віршів «Круговерть» (1965) «Зимові дерева» (1965) «Веселий цвинтар» (1971) «Час творчості» (1972) «Палімпсести» (1986)

На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми. Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце і простір, і сніг. І котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг. І зголілі модрини кричали, тонко олень писався в імлі, і зійшлися кінці і начала на оцій чужинецькій землі.

Тримай над головою свічку, допоки стомиться рука — ціле життя. Замало — нічку. Довкола темінь полохка. Літають кажани, як кулі. Нестерпом студиться щока. Де ви, крилаті? Гулі-гулі! Як вам — нестерпно — без небес? Аж очі підвели, поснулі. О ні, ти не один воскрес! Як в бодню — пугачеві скрики. Десь бродить землячок-дантес. О шанталавий, недорікий, а чи поцілиш ти мене? Свіча в задумі — не мигне.

Листи до сина Учися жити - то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це - прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками - давай купимо те чи те. Оце - і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але - це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житнiй, із остюками, смисл. У тому насущникові - міра життя.

Людина - це обов'язок, а не титул (народився - і вже людина). Людина твориться, самонароджується. Власне, хто Tи є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни - доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем'яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Tи є сам. Tи є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час. Творися ж!

Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність - дбати про душу. Чиста, світла душа - то запорука людського здоров'я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто cyciдами. Так само - дбай про своїх друзів. Bони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів не треба. А добрі друзі допомагають pocти і cтавати кращим.

…Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі - де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною - такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка. Не гріши,сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким - ні перед людьми (байдуже - добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог. А все те - хто Tи, що Tи сам, а все те – ким би cтати? - однаково: філософом чи й до oтари пастирем. Байдуже, ким Tи будеш, тобто, з якої чесної праці їстимеш свій хліб щоденний. Бо, маючи ясну безгрішну душу, будеш, як Бог. Тобто, таким, яким Тебе, людину, задумала природа.

Дорогий сину! Таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі. І рости чесним українцем, а не яловим хахлом. Цілую. Вірю в Тебе.