Презентація на тему:
Дмитро Стус

Дмитро Стус Син поета Василя Стуса. Закінчив філологічний факультет Київського університету (1987—1992). 1995 захистив кандидатську дисертацію «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту».Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Від 2001 — заступник головного редактора журналу «Книжник-Review». Від 2001 — завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність». Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта».Від лютого 2004 — віце-президент Асоціації українських письменників. Головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь». Національна премія України імені Тараса Шевченка (2007) за книгу «Василь Стус: життя як творчість».

Поет Василь Стус за інших обставин міг бути нашим сучасником, але доля, що, як і історія, не має умовного способу, вже зробила його класиком. Занесла до шкільної програми. І нагородила канонічною біографією героя, незламного й непогрішимого. І ось — книга, яка стала, за твердженням багатьох авторитетних дослідників, проривом в усій вітчизняній біографістиці. Про творчість і життя поета (які, зрештою, невіддільні одне від одного) написав Дмитро Стус, син Василя Стуса, письменник, журналіст і літературознавець. Ретельний добір фактажу, десятки позицій опрацьованих документів і досліджень — і щемна щирість, можлива тільки тоді, коли пишеш про рідну людину. Людину, яку по-справжньому прагнеш зрозуміти. І понад усе бажаєш уберегти від бронзовіння на п’єдесталі. Книга Дмитра Стуса «Василь Стус. Життя як творчість» (видавництво «Факт», Київ) здобула Ґран-прі у Всеукраїнському рейтинґу «Книжка року-2004».

Поет. Правозахисник. Людина. Товариш. Чоловік. Батько. В’язень. Філософ. Знайомий. Коханий. Знаний і незнаний. Політик і антиполітик водночас. Живий і давно - з точки зору життя людини,а не історичної перспективи - померлий.

Життєве кредо В.Стуса: «Головне – не зрадити правді життя» Людина-попри всі обставини-таки спроможна здолати свій страх і стати гідною свого покликання Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест, Що перед вами, судді не клонюся в передчутті недовідомих верст…

“Кожна зірка має свій час – сходити й заходити…” (Василь Стус) Він мусив повернутися. Ми повертаємося. А отже , тобі, облесливо потворна жабо інтернаціоналізму, таки доведеться схилити чоло перед націоналістами-Юрієм Литвином ,Олексою Тихим та Василем Стусом… Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя Своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь І чесно гляну в чесні твої вічі І в смерті з рідним краєм поріднюсь Життя після смерті рік 1989- ий

Київ зустрів нас неочікуваним сяєвом червоно-чорних і жовто-блакитних прапорів та кількома тисячами людей.Ми йшли за труною батька, і я не впізнавав ще вчора байдужого до всього міста, яке тисячами різних облич заполонило вулиці до самого Байкового цвинтаря. Люди все прибували.Стражденні, втомлені обличчя тих, хто пройшов ту ж путь, що й батько, але лишився живим,пробираються до могилок. - Засиплемо могили руками,- кричали відчайдухи, забувши про мороз. Так закінчилася чотириденна епопея перепоховання Василя Стуса,Юрія Литвина й Олекси Тихого, яка допомогла українцям звільнитися страху й водночас засвідчила прірву, яка . як і впродовж усієї української історії, пролягла між українською людиною й тими , хто претендує бути її провідниками. Київ. Листопад 1989-го року

“Коли не я - то хто?” (1938 – 1954) “Народжуючи, нас не питають, а жаль” (Василь Стус) Народився Василь Стус в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в таємничий Святвечір 6 січня 1938 року. Згодом сім’я переїхала на Донеччину. “Волею обстаавин Василеві ще до народження випав жереб поєднати в собі дві складові: селянську виваженість і мудрість, які за його життя перестали бути чеснотами, та донбаську вольність, анархічність і відчайдушність, без чого, коли прагнеш досягнути успіху, пробити собі дорогу майже неможливо.” (Дмитро Стус)

Мамі – тяжко. Татові – тяжко. То й мені має бути тяжко – аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.” Набута в дитинстві звичка лише тимчасово відпочивати від постійного доланя труднощів гартувала характер і привчала саме до життя, в якому все доводиться здобувати самому. Дитячі роки. “Пам’ятаю, як у четвертому класі читав “Мать М.Горького” – і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав Островського “Как закалялась сталь” і “Рожденные бурей”. Тоді я вирішив, що і сам буду такий – як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів – тяжко вчитися, бо жити – тяжко.

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік. І я солдат, що після всіх скорочень Попав сюди – докантувати строку… Я був у натовпі. Я був ніким. Я сором відчував за власну ницість, за воєнрабство. І безмірний жаль виповнював мою голодну душу, що я не пес. Орденоносний пес. (Василь Стус)

Василь погоджується перебратися до Горлівки, де вже з грудня 1961 – го починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23. В Горлівці до Василя прийшло й перше кохання до Шури Фролової. Шурине активне нав’язування свого способу життя відштовхувало і , водночас вабило Василя. Лідер за натурою, він потребував чогось подібного, але водночас хотілося зовсім протилежного, м’якого, немов пластилін, жіночого єства.

Бастіон власного “Я” (1963-1965) 1 листопада 1963 року – день Стусової перемоги. Його було зараховано до аспірантури Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР. Зустріч і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним ввело Василя в коло шістдесятників та Клуб творчої молоді. За кілька місяців Василь Стус став у цьому середовищі своїм, а воно виявилося тим життєдайним гумусом, в якому визрів та почав зреалізовуватися Стусів талант. Ми не перші і не останні, Що пірвавши тенета злі Розпорошилися в стражданні По своїй дорогій землі. (Василь Стус)

Пояснювальна записка В суботу , 4 вересня, під час виступу автора фільму “Тіні забутих предків” та його учасників і потім, після виступу І.Дзюби, який не зміг сказати про групу арештів (його зіпхнули зі сцени, гукаючи, що людей не заарештовують), я виступив так само… Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка створилася в Києві, особливо ж – щодо молодих митців… Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином…

“Кожен кат любить червоне вино, нагріте до 36 С. (Василь Стус) Звільнення Світличного з-під варти було справжньою перемогою, й може, єдиним реальним наслідком подій в кінотеатрі “Україна”. Емоційно зреагувавши на несправедливість і не відступившись від цього під тиском Зубкова, Василь Стус прирікав себе на “хресну дорогу”, на якій втрата місця в аспірантурі – найменше з можливих лих. 12 лютого провадилися арешти всією Україною. До квартири Стусів подзвонили у двері, коли Василь ще не встиг перевдягтися з дороги, обшук тривав увесь день. Ближче до п’ятої ранку Василь поцілував заплакану Валю й вийшов за двері. Процес витворення державними чиновниками та гебістами з Василя Стуса безкомпромісного ідейного ворога радянської системи вступав у заключну стадію.

13 січня 1972 року слідчий управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Київській області старший лейтенант Логінов, розглянувши матеріали кримінальної справи відносно Стуса Василя Семеновича, - Постановив: Проти Стуса Василя Семеновича порушити кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 187/ КК УРСР. Київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Куди не глянь – то мур, куток і ріг. Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий, це плетиво заламаних доріг. І дальша смерті – рідна Україна. На колимськім морозі калина зацвітає рудими слізьми. Неосяжна осонцена днина, І собором дзвінким Україна написалась на мурах тюрми

1985 рік Генріх Бьоль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. Початокк серпня. Стуса кинуто до карцера за брехливим звинуваченням в тому, що він “заважаєвідпочивати іншим засудженим”. 30-31серпня. У карцері, під час “сухої” голодівки перестало битися серце Василя Стуса.

“Зимові дерева” - 1970 “Свіча в свічаді” – 1977 “Палімсести” – 1986 “Веселий цвинтар” – 1972 “Дорога болю” – 1991 “Під тягарем хреста” – 1991 “Вікна в позапростір” – 1992

Список використаних джерел 1. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. – К.: Факт, 2005. – 368с. іл. 2. Стус В. Вікна в позапросторінь. – К., 1992 3. Стус В. Дорога болю. – К., 1990 4. Мельничук Г. Хрест правди. - 1000 незабутніх імен України. — К.: Школа, 2005. — С. 173—174. 5. Шевченківські лауреати 1962—2001: енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 530—533 6. http://stus.kiev.ua/ 7. http://youtube.com/