Презентація на тему:
Шевченко і Стус – профілі спаяні в одно

Шевченко і Стус – профілі спаяні в одно Автор проекту: Проніна Єлизавета Керівник проекту: Харенко Н.П.

Тарас Шевченко — геніяльний поет, титан слова і духовний батько — мертвих, живих і ненароджених земляків його; поет, на якого і за яким безустанно повертаються зіниці його народу; поет і Учитель, на якого з обожнюванням задавлені творці слова. Та й тепер, хоч їхнього Пророка вже поміж ними немає, вони, розпалені його прометеївським вогнем, — горять і далі горіти¬муть, доки земля ще жива, доки не спалахнув і не погас увесь світ.

І тут аж напрошується згадати „сина Шевченкового", найчільнішого поета з цілої низки талановитих наших поетів із групи шестидесятників,— світлої пам'яті Василя Стуса, бо його слово вщерть налите Шевченковим духом і його аж неймовірним почуттям любове до України. Не кажучи вже про обидві біографії — Шевченкову і Стусову: адже і Стус, коли підійняв голову понад московсько-совєтську задушливу дійсність, як і Шевченко — понад московсько-царську, — ще заки згоріло його молоде життя дотла мученицькою смертю в казематі, спалахнув гордим козацьким вогнем непокірних...

Його арештували, запроторювали у в'язниці, на страшне заслання; все життя його тортурували і карали духово і фізично, щоб тільки зломити, щоб тільки упокорити, — та він встоявся, як і його духовий Батько, про що в стократний раз засвідчують Стусові вірші ось хоча б у збірці „Палімпсести" (Сучасність", 1986). В одному з них Стус, перефразуючи Шевчен-кове „караюсь, мучусь, ...але не каюсь!", заявляє: „Господи, гніву пречистого благаю — не май за зле. Де не стоятиму — вистою. І Спасибі за те, що мале людське життя, хоч надією довжу його в віки. Думою тугу розвію, щоби бути завжди таким, яким мене мати родила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене від біди вберегти..."

Ми ще повернемось, обов'язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні. В. Стус Я пишу вірші і гадаю, що колись то буде потрібно моєму народові. А що мене мучать за них – то що ж зробиш?.. Це вже доля, а долі не обирають... В. Стус

І чутно відлуння Шевченкових кроків — у Стусових слідах: „Ідуть етапи без кінця, без краю. Реве шафар. Світ обляга пітьма". Чи згадаймо знову Шевченкове: „Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила. — Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?— І тут із Шевченковими строфами перекликається — Стусове віщування: „Чого ти ждеш? Скажи, чого ти ждеш? Кого ти виглядаєш з-перед світу? Кого ти сподіваєшся зустріти?" Або: „Та жди мене. Чекай мене. Чекай нехай і марне, але жди, блаженна. І Господові помолись за мене. А вмру — то й з того світу виглядай".

І коли Шевченко в „Заповіті", доведений до відчаю гнітом російського самодержавства над його народом, гнівно каже, що він не знає Бога (хоч це лиш хвилинний бунт проти Божества , бо Шевченко — наскрізь віруюча людина), то Стус, караний і мордований у в'язниці, де й загинув незабаром, зовсім закономірно закінчує Тарасову думку, пишучи: „Немає Господа на цій землі: Не стерпів Бог — З-перед очей тікає, Аби не бачити нелюдських кривд." „Світ безнебим став. Вітчизною шалених катованих катів. Пан Бог... помер"...

Шевченко у „Посланії" передбачає: „Настане суд, Заговорять і Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших", а Стус у відгомін у поезії „Сумні і сині птиці" вторує: „Тоді сторіками пливуть і жалощами душі студять і будять мертвих — не розбудять і,не докликавшись,— кленуть". Василь Стус на Півночі мав нагоду надивитися на сосни і стати навіть їх звеличником, але, як і Шевченко, він закоханий в українську тополю. В його віршах зустрічаємо часті про неї згадки: „Перелетіть мене, перелетіть через дроти, паркани й огорожі на Україну! До смертного дрожу бачу — тополя до мене спішить". Чи ...„але брати все йдуть і йдуть, щоб свічка не згасала. Іще німує материк, прищухли корогвами тополі тихі. їхній крик аж топиться піснями". Або у вірші Крайкіл": „Крайкіл — скрикнуло ізліва, перейми но, переймай! Україно,будь Щаслива. Сон — тополе, прощавай". Символічна українська тополя стає немов Україною у Стусовому вірші: „Послухай вересня": „Тополя ламле руки — їй сил нема — пірвати тіло в лет...".

Тому і така подібність поміж ними. Шевченкові мислі знайшли свій відгомін, свій відбиток у Стуса, створили „Святая і Святих" у Стусовому житті, примусили його йти за Шевченком до смерти. Проте це тільки тотожність, духова тотожність, духова спорідненість, насичена Шевченковим геніальним духом, насичена скорботою, стражданням України і вічною, незгоримою любов'ю до неї, але це не тотожність у віршуванні, у поетичній структурі. Бо Стус наскрізь самостійний поет. І моральна сила їх обох — оцих поетів є саме у величезному їхньому таланті, у незламній, непокірній вольовій вдачі, у неймовірних стражданнях, що гігантською міццю винесли їх на найвищі шпилі людського духу. Шевченкова безмежна, полум'яна любов до його обездолено-го народу, до України, його дзвінка щирість, його завжди щось вагоме і нове в тематиці і мислях — наскрізь пройняли Василя Стуса.

„Як добре те, що смерти не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств. Що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну і в смерті обернуся у життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь І чесно гляну в чесні твої вічі І з рідною землею поріднюсь. І як же спаялися один з одним ці велетні: Шевченкове „У нас нема зерна неправди за собою..." відбилося у Стусовому кредо: