Презентація на тему:
Василь Стус - Як добре те, що смерті не боюсь я

Василь Семенович Стус 1938 – 1985 “Як добре те, що смерті не боюсь я…”

«Долі не обирають…Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас» Васи ль Семе нович Сту с народився в селянській родині 6 січня 1938року, в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. У 1944—54 Василь навчався у донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю.Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, був членом літературного об'єднання «Обрій».

«І сам собі постань законом, І не вагайся, не блажи...» Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

«Терпи, терпи, терпи – терпець тебе шліфує, Сталить твій дух – тож і терпи, терпи.» З березня по жовтень 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з момента виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він й знайшов свою кохану.

“Здається, знову в молодість вертаю” 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі. У відкритих листах Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег, приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.

«…і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…» Впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку "Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини.

“А чи підуть крізь сто твоїх смертей тобі услід?” У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.

«Як добре те, що смерті не боюсь я…» Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними данними він помер саме "від охолодження", "від голоду". Але виходячи з достовірних джерел, а саме зі слів його однотюремця, майже сокамерника, відомо, що він помер трагічною смертю…

“Нороде мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя…” У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. 1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

“Верни до мене, пам’яте моя!” На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса. Збірки віршів: «Круговерть» (1965),«Зимові дерева» (1970),«Веселий цвинтар» (1971),«Час творчості» (1972),«Палімпсести» (1977).

“Поезіє, красо моя, окрасо, Я перед тебе чи до тебе жив?” Для художньої манери письма Василя Стуса притаманні: - закорінення в національну образність; - світорозуміння; - модерністські пошуки в галузі форми; - інтелектуалізм й екзистенціальне розумінні життя; - поезія сповнена філософських мотивів; - метафоричність, ліричність і поетичність.