Презентація на тему:
Дифтерія, менінгококова інфекція. Гострі кишкові інфекції (клініка, діагностика, лікування, профілактика)

Дифтерія, менінгококова інфекція. Гострі кишкові інфекції (клініка, діагностика, лікування, профілактика)

Дифтерія гостре інфекційне захворювання, яке характеризується утворенням фібринозних нальотів у місці інвазії збудника, найчастіше на слизових оболонках ротоглотки та дихальних шляхів, загальною інтоксикацією, ураженням серцево-судинної, нервової систем та нирок

Актуальність Проведена у 90-х роках ХХ століття ціла низка кампаній із вакцинації населення (переважно груп ризику) дала свій результат, коли, починаючи з 1996 року, намітилась стійка тенденція до зниження кількості зареєстрованих випадків дифтерії і у 2002-2003 рр. нібито склалась ситуація кінця епідемії, однак останніми роками знову почала зростати захворюваність [Л.М.Вовк, 2006], що відповідає природній циклічності дифтерії – підйоми кожні 5-8 років і тривалість епідемії 2-4 роки. Серед особливостей захворюваності на дифтерію останніми роками важливим є можливість виникнення захворювання у щеплених, велика кількість так званих “нетипових” форм, особливо у осіб з хронічною лор-патологією і у осіб з видаленими мигдаликами, що поряд із низькою настороженістю лікарів первинної ланки, призводять до несвоєчасної діагностики хвороби, віддаляють терміни госпіталізації хворих і початок специфічної терапії [Л.М.Вовк, 2006].

Проблеми, що виникли: ЗНАЧНО ПЕРЕВАЖАЮТЬ ХВОРІ НАД НОСІЯМИ; ЗАХОДИ З ЕКСТРЕНОЇ ТА ПЛАНОВОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ДИФТЕРІЇ ВИЯВИЛИСЬ НЕДІЄВИМИ; ВИДІЛЕННЯ ПРИ ТИПОВИХ ОЗНАКАХ ДИФТЕРІЇ НЕДИФТЕРІЙНИХ КОРИНЕБАКТЕРІЙ. [Еміроглу Н., 2001]; В ГРУПІ ЩЕПЛЕНИХ, ЩО ПЕРЕХВОРІЛИ НА ДИФТЕРІЮ СЕРЕДНЬОЇ ТЯЖКОСТІ ВІРОГІДНО ЧАСТІШЕ ЗУСТРІЧАЛИСЬ УСКЛАДНЕННЯ [А.М.Печінка, І.А.Анастасій, 2003]; СЕРЕД ОСІБ, ЯКІ ПЕРЕХВОРІЛИ НА ДИФТЕРІЮ І В АНАМНЕЗІ У ЯКИХ БУЛА ПРОВЕДЕНА ВАКЦИНАЦІЯ, АЛЕ З ПОРУШЕННЯМ СХЕМИ, ПЕРЕБІГ ЗАХВОРЮВАННЯ БУВ БІЛЬШ БУРХЛИВИМ І ТЯЖКИМ, З ЧАСТІШИМ РОЗВИТКОМ УСКЛАДНЕНЬ І БІЛЬШ ШВИДКИМ КІНЦЕМ [А.М.Печінка, І.А.Анастасій, 2003]; СЕРЕД ПОМЕРЛИХ ВІД ДИФТЕРІЇ ПРОТЯГОМ 1992-1998рр. ЩЕПЛЕНИХ БУЛО 44,5 %, [А.М.Печінка, І.А.Анастасій, 2003].

Збудник дифтерії Коринебактерія дифтерії ( Corinebacterium diphteriae) – тонка злегка загнута паличка з булавовидним потовщенням на кінчиках, нерухома, спор і джгутиків не утворює, добре забарвлюється аніліновими барвниками, є грампозитивною, стійка до факторів зовнішнього середовища (добре переносить висушування, низькі температури, може довго зберігатись на предметах, при кип’ятінні гине через 1 хв.), для культивації вимагає середовищ із вмістом тваринних білків (сироватка, кров, асцитична рідина – селективне середовище Леффлера і Клауберга). Патогенні властивості палички пов’язані із виділенням екзотоксину. Крім останнього, вона ще виділяє в процесі своєї життєдіяльності нейрамінідазу, гіалуронідазу, гемолізуючий, некротизуючий і дифузний фактори, які здатні викликати некроз і розмягчення основної речовини сполучної тканини (дифузний фактор).

За здатністю виділяти токсин всі коринебактерії поділяють на токсигенні та нетоксигенні. За культуральними та морфологічними властивостями всі дифтерійні палички розділяються на 3 варіанти: gravis, mitis, intermedius. Сьогодні відомо, що кожен біовар коринебактерій дифтерії має 3 генотипових варіанти, котрі не мають аналогів серед інших біоварів і можуть бути віддиференційовані шляхом ПЛР-генотипуванням з універсальними праймерами [А.І.Савчук та співав., 2006]. Виявлено також залежність ступеня тяжкості патологічного процесу від генотипу збудника.

Джерелом інфекції є хвора людина (з останнього дня інкубаційного періоду до санації організму від збудника) чи бактеріоносій. До останньої епідемії вважалось, що епідеміологічна небезпека одного хворого в 10 разів перевищує одного бактеріоносія. Проте в публікаціях останніх років говориться про значне збільшення кількості “бактеріоносіїв”, особливо в осередках хвороби [М.Б.Тітов та співав., 2006].

Шляхи передачі повітряно-крапельний можливим є контактно-побутовий - через предмети побуту є повідомлення про харчовий шлях (фекально-оральний) - через інфіковане молоко.

Сприйнятливість визначається антитоксичним імунітетом, індекс контагіозності 10 -15 %. Найбільш сприйнятливими вважаються діти віком 3-7 років. Інші вікові групи менш сприйнятливі через так званий побутовий природній імунітет [В.Ф.Учайкін, 1998]. Після перенесеної дифтерії формується антитоксичний та антимікробний імунітет, які є відносно короткотривалими. Практика свідчить, що антитоксичний імунітет (поствакцинальний чи постінфекційний) перешкоджає розвитку тяжких форм, але не захищає від легких форм, носійства і іноді є причиною розвитку алергічних ускладнень [О.І.Поліщук та співавт., 2006].

Класифікація дифтерії І. Маніфестні форми: А. За локалізацією: 1. Дифтерія ротоглотки (мигдаликів) 2. Дифтерійний назофарингіт 3. Дифтерія переднього відділу носа 4. Дифтерія гортані (дифтерійний ларинготрахеїт)\ 5. Дифтерія іншої локалізації Б. За поширеністю процесу: Локалізована форма Розповсюджена форма Комбінована В. За характером процесу: Катаральна форма Острівцеві форма Плівчаста форма Г. За тяжкістю інтоксикації: Субтоксична Легка Середньої тяжкості Тяжка Гіпертоксична ІІ. Безсимптомна форма

Дифтерія мигдаликів легкого ступеня тяжкості:  – початок гострий;  – температура тіла нормальна або субфебрильна, триває 1-2 дні; – збільшення мигдаликів рівномірне кулясте; – гіперемія слизової оболонки мигдаликів із ціанотичним відтінком; – наліт фібринозного або частково фібринозного характеру (еластична плівка, щільно поєднана з поверхнею мигдаликів, не розтирається між шпателями, зберігає форму у воді) знімається важко або без труднощів, поверхня слизової оболонки ротоглотки після зняття нальоту кровоточить або не кровоточить, розміщений на одному або обох мигдаликах у вигляді острівців білувато-сірого або білого кольору; – може бути наліт, розміщений на мигдаликах, гнійного характеру; – біль у горлі незначний; – регіонарний підщелепний лімфаденіт; – головний біль, слабкість, кволість; – епідеміологічні дані – контакт з хворим на дифтерію дорослим або дитиною, порушення календаря щеплень проти дифтерії. 

Дифтерія мигдаликів середньотяжка: – гострий початок; температура тіла фебрильна, субфебрильна, триває 2-3 дні; – біль у горлі помірний, нерідко не відповідає характеру і поширеності процесу; – збільшення піднебінних мигдаликів рівномірне кулясте; – гіперемія слизової оболонки ротоглотки здебільшого із ціанотичним відтінком; – наліт плівчастий, фібринозного характеру, щільний, блискучий, сіруватого кольору, розміщений на одному або обох мигдаликах у вигляді острівців або суцільної плівки, важко знімається, оголюючи поверхню, що кровоточить, нерідко виходить за межі мигдаликів; – набряк мигдаликів, слизових оболонок ротоглотки більш виражений порівняно із місцевою гіперемією; – регіонарний підщелепний або шийний лімфаденіт; – головний біль, слабкість, кволість, зниження апетиту, нудота, одноразова блювота; – блідість шкіри; тахікардія; – епідеміологічні дані – контакт з хворим на дифтерію, порушення календаря щеплень проти дифтерії. 

Дифтерія мигдаликів тяжка: – гострий початок; температура тіла гектична, фебрильна в перші години захворювання, у подальшому субфебрильна або нормальна на фоні погіршення загального стану; – головний біль, слабкість, кволість, ломота в м’язах та суглобах, порушення сну, знижений або відсутній апетит, повторна блювота; біль у животі; – біль у горлі помірний, відчуття клубка у горлі, утруднене ковтання;  – блідість шкіри, періоральний ціаноз; – різко виражений набряк мигдаликів та м’яких тканин ротоглотки дифузного характеру; запах з рота солодко-гнильний, приторний; – наліт фібринозного характеру, плівчастий, щільний, сірувато-білого або брудно-сірого кольору, не знімається шпателем, поверхня слизової під ним кровоточить, розміщений на мигдаликах та за їхніми межами – на піднебінних дужках, язичку, м’якому та твердому піднебінні, бічній та задній поверхні горла; – гіперемія слизової оболонки ротоглотки із ціанотичним відтінком; – регіонарний підщелепний та шийний лімфаденіт; –– набряк підшкірно-жирової клітковини шиї різного поширення (від підщелепної ділянки до грудей, обмежений або поширений, однобічний або симетричний); – геморагії на слизовій оболонці твердого та м’якого піднебіння;  – ранні ускладнення. 

Гіпертоксична форма дифтерії мигдаликів: – дуже гострий початок; – біль у горлі при ковтанні; – біль у ділянці шиї; – біль при відкриванні рота; – біль при пальпації лімфатичних вузлів; – температура тіла гектична; – прогресуюча слабкість, млявість, запаморочення, нудота, багаторазове блювання, анорексія; – набряк мигдаликів та супутніх слизових оболонок ротоглотки різко виражений; – гіперемія ротоглотки із ціанотичним відтінком; – регіонарний підщелепний, шийний лімфаденіт; – наліт на піднебінних мигдаликах плівчастий, фібринозний.

Дифтерійний круп: – початок поступовий; – температура тіла субфебрильна; – осиплість голосу в перші години (добу) хвороби, потім – афонія; – кашель спочатку гучний, грубий, гавкаючий, потім – беззвучний; – швидке наростання симптомів дихальної недостатності; – у розпал хвороби характерне утруднення дихання під час вдиху, шумне дихання з подовженим вдихом, за участю допоміжної мускулатури; – характерна стадійність – катаральна, стадії – стенотична та асфіктична; – в асфіктичній стадії – серцеві тони приглушені, пульс частий, аритмія; сплутаність свідомості, непритомність, судоми. – під час ларингоскопії – набряк, гіперемія слизової оболонки, сіруваті плівки в гортані та на істинних голосових зв’язках, при поширеному крупі – плівки в трахеї та бронхах; – часте поєднання з дифтерією мигдаликів та назофарингеальною дифтерією.

Дифтерійний фарингіт: – утруднення носового дихання; – гугнявість голосу; – біль у горлі з іррадіацією у вуха;  – виділення з носа сукровично-гнійного характеру;  – відсутнє видиме запалення у порожнині носа; – при задній риноскопії – набряк та помірна гіперемія слизової оболонки глоткового мигдалика і (або) на його поверхні – фібринозні плівки; – «списоподібний» наліт, який сповзає по задній стінці глотки; – регіонарний (задньошийний) лімфаденіт;  – прояви загальної інтоксикації помірні або значні (млявість, блідість, анорексія, підвищення температури).

Дифтерія переднього відділу носа: – утруднення носового дихання і смоктання у дітей першого року життя з невеликим слизовим, серозно-слизистим або кров’янисто-гнійним виділенням; – подразнення шкіри біля отворів носа з екскоріаціями та тріщинами;  – температура тіла субфебрильна, рідко – фебрильна; – в’ялий тривалий затяжний перебіг;  – під час риноскопії – типові фібринозні дифтеритичні нальоти на перегородці носа або поверхневі ерозії можуть бути на раковинах, дні носа, у навколоносових пазухах;  – починається з ураження однієї половини носа, потім процес переходить на другу половину; – набряки в ділянці перенісся, щік, під очима – при тяжкій формі.

Дифтерія іншої локалізації:   – ураження очей, вух, пошкодженої шкіри, зовнішніх статевих органів, травного каналу (стравоходу, шлунка); – частіше комбінується з дифтерією ротоглотки, гортані, носа; – характерні типові місцеві зміни – фібринозний наліт, під яким у разі його зняття виявляється кровоточива поверхня; – регіонарний лімфаденіт; – набряк навколишньої підшкірної клітковини; – незначно виражений токсикоз.

Комбінована форма: – найчастіше зустрічається дифтерія мигдаликів і дифтерійний фарингіт; – дифтерія мигдаликів і переднього відділу носа; – дифтерія мигдаликів і ларингеальна дифтерія; – швидке наростання клінічних симптомів та їх динаміки; – токсикоз значно виражений; – поліморфізм клінічних проявів.

Лабораторна діагностика 1. Загальний аналіз крові – лейкоцитоз, нейтрофільоз, зсув формули вліво, прискорення ШОЕ. 2. Загальний аналіз сечі – протеїнурія, циліндрурія, можлива мікрогематурія, підвищена питома вага. 3. Бактеріоскопія секрету ротоглотки і носових ходів – наявність або відсутність бактерій морфологічно подібних до коринебактерій дифтерії. 4. Бактеріологічна діагностика слизу з ротоглотки, носа та інших місць ураження – виділення культури коринебактерії дифтерії та визначення її токсигенних властивостей. 5. РПГА крові з дифтерійним діагностикумом у динаміці хвороби – виявлення титру антитоксичних антитіл у сироватці крові, діагностичний титр 1:40 та зростання його в динаміці хвороби. 6. РНА з дифтерійним антигеном – виявлення дифтерійного токсину в сироватці крові. 7. РПГА крові з еритроцитарним діагностикумом до введення ПДС – визначення рівня дифтерійного токсину в сироватці крові. 8. Коагулограма – гіперкоагуляція або коагулопатія. 9. Ниркові тести – підвищення рівня залишкового азоту, сечовини, азоту сечовини. 10. ЕКГ-дослідження в динаміці, огляд отоларингологом у динаміці. 13. Ларингоскопія та риноскопія. 

Лікування дифтерії 1. Госпіталізації підлягають усі хворі в залежності від тяжкості до боксованого або реанімаційного відділення інфекційного стаціонару.  2. Дієта – вітамінізована, калорійна, щадна. 3. Етіотропна терапія – введення протидифтерійної сироватки (ПДС), доза та кратність введення залежать від ступеня тяжкості та клінічної форми дифтерії. Після встановлення діагнозу дифтерії чи вірогідній підозрі на неї ПДС уводиться в перші дві години після госпіталізації. ПДС не вводиться дітям, у яких діагноз дифтерії встановлений після 7-го дня захворювання і відсутні симптоми інтоксикації та нашарування на мигдаликах. ПДС уводиться тільки після внутрішньошкіряної проби.  При легкій формі дифтерії вся доза ПДС уводиться одноразово і становить від 10 до 20-30 тис МО. Повторне введення сироватки в дозі 10 -20 тис МО можливе при збереженні через добу симптомів інтоксикації та збереженні чи поширенні нашарувань на мигдаликах.  При легкій формі в умовах стаціонару, коли постановка діагнозу дифтерії викликає труднощі, можливе спостереження за хворим протягом 8-24 годин до кінцевого встановлення діагнозу без введення ПДС. При середньотяжкій формі дифтерії перша доза ПДС становить від 20 до 40 -50 тис МО, через 24 год при необхідності вводиться повторна доза 20 -30 МО. При тяжкій формі дифтерії курсова доза ПДС становить 60-70 – 200-250 тис МО. Перша доза має становити 2/3 курсової. У добу госпіталізації вводять 3/4 курсової дози. Інтервал уведення ПДС – 12 годин, якщо вся доза сироватки вводилася внутрішньовенно, інтервал – 8 годин. Показане внутрішньовенне крапельне введення сироватки. Половину розрахованої дози вводять внутрішньовенно, другу половину – внутрішньом’язово.

Лікування дифтерії (продовження) 4. Антибактеріальна терапія: при легких формах: еритроміцин, рифампіцин перорально, при середньотяжких та тяжких – парентеральне введення напівсинтетичних антибіотиків пеніцилінового та цефалоспоринового ряду. 5. Місцева санація ротоглотки – полоскання та орошення ротоглотки дезінфікуючими розчинами. 6. Антигістамінні препарати призначають при всіх формах дифтерії. 7. Дезінтоксикаційну терапію глюкозо-сольовими та колоїдними розчинами – при середньотяжкій та тяжкій формах з обліком добової потреби в рідині і патологічних витрат. 8. Глюкокортикостероїди – при середньотяжкій формі в дозі 2-3 мг/кг по преднізолону та тяжкій формі в дозі 10-20 мг/кг по преднізолону.

Профілактика та заходи в осередку . Основу профілактики дифтерії складає активна імунізація, яку проводять у плановому порядку всім дітям і далі дорослим через кожні 10 років. У зв'язку з епідеміологічним неблагополуччям дуже скорочений перелік абсолютних протипоказань до проведення вакцинації. При наявності тимчасових протипоказань всіх осіб, котрі підлягають імунізації, розподіляють на 2 категорії. До 1-ї категорії належать діти, які перенесли гострі інфекційні та неінфекційні захворювання, їх вакцинують в поліклініці через 2 тиж після одужання, у сумнівних випадках - в умовах стаціонару. Другу категорію складають діти, які мають хронічну соматичну патологію. Щеплення їм проводять в умовах стаціонару або денного стаціонару після консультації імунолога та відповідного спеціаліста. Щеплення роблять через 2 тиж від початку ремісії, після премедикації протягом 2-х днів до щеплення, в день його здійснення і ще 5 днів після (антигістамінні препарати в поєднанні з адаптогенами у віковій дозі).

При наявності протипоказань до імунізації доцільними є превентивна санація, виведення з осередку та спостереження. В епідемічному осередку проводять раннє виявлення, ізоляцію і госпіталізацію хворих, а також пошук бактеріоносіїв. У всіх хворих на ангіну обов'язково беруть мазки з зіва і носа на дифтерійну паличку. Госпіталізувати слід не лише хворих з явною дифтерією, але й підозрілих на цю хворобу. В осередку дифтерії будь-яку ангіну (навіть без бактеріологічного підтвердження) слід розцінювати як дифтерію. Хворі на ГРВІ підлягають обов'язковому обстеженню на наявність дифтерійної палички і за умови її виявлення діагностується дифтерія. В санепідстанцію подають термінове повідомлення. За контактними здійснюють медичне спостереження протягом 7 днів. Воно передбачає щоденний огляд, термометрію, однократне бактеріологічне дослідження на дифтерійне носійство. До одержання результатів декретовані групи підлягають карантину. В дитячих закладах медичний огляд дітей і персоналу здійснює отоларинголог щоденно. Виявлених носіїв токсигенних штамів ізолюють і лікують. Якщо виникли повторні захворювання на дифтерію у дитячому закладі, групу (або весь заклад) роз'єднують на 7 днів. У приміщенні роблять заключну дезінфекцію, а дітей патронують вдома. Носіїв нетоксигенних культур в умовах загальної імунізації не ізолюють.

В епідемічному осередку роблять заключну дезинфекцію (білизни, постільних речей, іграшок), використовуючи 1-2 % розчин хлораміну, кип'ятіння або пароформалінові камери. Носіїв токсигенних штамів дифтерійних паличок виявляють планово: у дітей при вступі до дитячих закладів і в соматичні лікарні, у дорослих - при вступі на роботу у дитячі заклади, у пологові будинки, а також при госпіталізації до ЛОР відділення. Виявлені носії токсигенних дифтерійних паличок з дозволу епідеміолога можуть лікуватись вдома, а особи з декретованих груп підлягають обов'язковій госпіталізації. Оскільки причинами стійкого бактеріоносійства є зниження опірності організму, а також хронічні захворювання носоглотки, практикують вітамінізацію, ультрафіолетове опромінювання, місцеве лікування йодинолом, лазером, ультразвуком; із загальнозміцнюючих засобів використовують метацил, пентоксил. Обов'язковому бактеріологічному обстеженню на дифтерію підлягають всі хворі з будь-якими нашаруваннями на мигдаликах, в тому числі хворі на ангіну, інфекційний мононуклеоз, захворювання крові тощо.

Менінгококова інфекція це група захворювань, які зумовлюються менінгококом і мають різноманітну клінічну картину, переважно у вигляді ринофарингіту, септицемії (менінгококцемія) та запалення мозкових оболонок (менінгіт).

Актуальність Менінгококова інфекція є важливою проблемою охорони здоров’я, що пов’язано з високим рівнем захворюваності нею та летальністю. Щороку в світі реєструють близько 500 тис. випадків менінгококової інфекції, з яких майже 50 тис. летальних. Попри те, що рівень захворюваності на цю інфекцію є відносно невисоким порівняно з іншими інфекціями, летальність від неї становить близько 10%. У людей, які перенесли менінгококову інфекцію, можуть виникати такі тяжкі ускладнення, як глухота, епісиндром, затримка фізичного і розумового розвитку, а також призвести до ампутації кінцівок. Сьогодні в Європі найвищий рівень захворюваності (від 6 до 13 випадків на 100 тис. населення) спостерігається переважно в таких країнах, як Ісландія, Ірландія, Шотландія, Мальта. Захворюваність від 3 до 6 випадків на 100 тис. населення в окремі роки реєструвалася у Великій Британії, Бельгії, Голландії, Іспанії. В Італії, Франції, США рівень захворюваності на менінгококову інфекцію коливається від 0,3 до 0,9 випадків на 100 тис. населення. В Україні рівень захворюваності серед дітей на менінгококову інфекцію в різні роки становив від 11,89 до 7,58 випадків на 100 тис. дитячого населення. Середня летальність при менінгококовій інфекції в Україні у 2004 році сягала 11%, у регіонах ця цифра коливалася в межах від 1,7 до 50%.

Етіологія Збудник менінгококової інфекції — менінгокок, нестійкий у навколишньому середовищі. Виділяють 4 серологічніх типи менінгокока: А, В, С та D. У нашій країні домінують серотипи А та В.

Епідеміологія Джерелом інфекції є хворий з клінічно вираженою або безсимптомною (носій менінгокока) формою менінгококової інфекції. Шлях передачі менінгококової інфекції — повітряно-краплинний. Сприйнятливість загальна, але тільки деякі контактні особи, які захворіли, мають клінічно виражені форми менінгококової інфекції. Індекс контагіозності становить 0,05—0,5 %.

Класифікація менінгококової інфекції І. За поширеністю патологічного процесу: А. Локалізовані форми: 1. Бактеріоносійство. 2. Назофарингіт. Б. Генералізовані форми: 1. Менінгококцемія (менінгококовий сепсис) типова. 2. Менінгококцемія атипова (без геморагічної висипки). 2.1. З метастазами у внутрішні органи. 2.2. Без метастазів у внутрішні органи. 3. Менінгіт (менінгоенцефаліт). 4. Змішана форма (поєднання менінгококцемії та менінгіту або менінгоенцефаліту).

ІІ. За тяжкістю перебігу: 1. Легкий. 2. Середньотяжкий. 3. Тяжкий. 4. Дуже тяжкий (блискавична, гіпертоксична, фульмінантна форма). ІІІ. За тривалістю перебігу: 1. Гострий (до 3 міс). 2. Затяжний (до 6 міс). 3. Хронічний (понад 6 міс). ІV. Основні ускладнення: 1. Інфекційно-токсичний шок. 2. Набряк/ набухання головного мозку. 3. ДВЗ-синдром. 4. Синдром Уотерхауза-Фрідеріксена. 5. Гостра ниркова недостатність. 6. Респіраторний дистрес-синдром. 7. Епендиматит. 8. Гангрена, некрози.

Клініка Інкубаційний період триває від 2 до 10 днів (найчастіше 2—3 дні). Менінгококова інфекція проявляється у трьох основних клінічних формах: - ринофарингіт, - менінгококцемія, - менінгіт.

Менінгококовий ринофарингіт Основні симптоми: нездужання, головний біль, субфебрильне підвищення температури тіла (приблизно у 40 % хворих температура тіла залишається нормальною), утруднення носового дихання, незначні серозні або серозно-гнійні виділення з носа, кашель. Менінгококовий ринофарингіт діагностується звичайно у вогнищі інфекції під час бактеріологічного обстеження контактних. Тривалість хвороби — 4—7 днів.

Менінгококцемія характеризується гострим початком, гарячкою, типовим висипанням. Часто уражуються суглоби (артрит)] та судинна оболонка очей (ірит, іридоцикліт). висип при менінгококцемії на ранніх етапах хвороби може бути розеольозним, але найчастіше з самого початку він геморагічний: від точкових петехій до значних крововиливів у товщу шкіри. Великі елементи висипу мають неправильну «зірчасту» форму. Висип локалізується переважно на сідницях, нижніх кінцівках. Значно менше елементів висипу є на верхній частині тулуба, руках та обличчі. У багатьох випадках менінгококцемія ускладнюється недостатністю надниркових залоз, що клінічно проявляється судинною недостатністю: зниженням артеріального тиску та температури тіла (іноді до субнормальних чисел), ціанозом, появою прижиттєвих трупних плям.

Менінгококовий менінгіт розвивається гостро, самостійно або у поєднанні з менінгококцемією, ринофарингітом температура тіла підвищується до 39 °С та більше, з'являються нестерпний головний біль, повторне блювання. Характерною є гіперестезія шкіри та підвищена чутливість до світлових подразників. З'являються і швидко наростають симптоми подразнення мозкових оболонок ригідність м'язів потилиці, позитивні симптоми Керніга та Брудзінського у тяжких випадках спостерігається типова менінгеальна поза: хворий лежить на боці із закиненою головою і підтягнутими до запалого живота колінами. У дітей грудного віку спостерігається напруженість та випинання переднього тім'ячка. При діагностичній спинномозковій пункції ліквор витікає під підвищеним тиском, каламутний. У деяких випадках менінгококовий менінгіт поєднується з ознаками ураження речовини мозку — менінгококовий менінгоенцефаліт. Відмічається порушення свідомості різного ступеня (оглушеність, сопор, кома), з'являються психічні розлади (галюцинації, делірій тощо), судороги, парези, паралічі, гіперкінези та інші симптоми.

Діагностика - на основі типової клінічної симптоматики хвороби - вагоме значення має спинномозкова діагностична пункція: ліквор каламутний, вміст білка підвищений, різко підвищеним є цитоз (з 3—7 клітин на 1 мм3 до тисячі — десятків тисяч). Цитоз нейтрофільний. У нейтрофілах та за їхніми межами при бактеріоскопії осаду ліквору виявляють грамнегативні диплококи (менінгококи). - завдяки бактеріологічному дослідженню можна зробити заключне етіологічне розшифрування хвороби: менінгокок можна виділити з крові, ліквору, елементів висипу, слизу носоглотки. - для підтвердження діагнозу менінгококової інфекції використовують також серологічні реакції. - певне діагностичне значення має загальний аналіз крові. Для менінгококової інфекції характерним є нейтрофільний лейкоцитоз або гіперлейкоцитоз, зсув уліво, підвищення ШОЕ.

Лікування повинно бути комплексним і відповідати варіанту клінічного перебігу та тяжкості хвороби при генералізованих формах (менінгококцемія, менінгіт) проводять інтенсивну антибактеріальну терапію у поєднанні з патогенетичними засобами при менінгококовому ринофарингіті потрібна санація локального вогнища запалення

Кращим засобом етіотропного лікування є бензилпеніцилін, до якого менінгококи зберігають чутливість. Для подолання гематоенцефалічного бар'єра при менінгококовому менінгіті слід застосовувати великі дози бензилпеніциліну — не менше 200 000 ОД на 1 кг маси тіла на добу з 6—8-разовим внутрішньо-м'язовим його введенням. бурхливий лізис менінгококів при застосуванні великих доз бензилпеніциліну, який має бактеріцидну дію, супроводжується значним збільшенням кількості ендотоксинів, що може призвести до різкого посилення інтоксикації, навіть до розвитку ендотоксичного шоку, тому при лікуванні менінгококцемії доцільним є застосування іншого антибіотика — левоміцетину сукцинату розчинного, який має бактеріостатичну дію. З метою детоксикації застосовують ізотонічні глюкозосольові розчини, синтетичні плазмозамінники (внутрішньовенно-краплинне). При менінгококовому менінгіті, який супроводиться набряком речовини мозку, детоксикаційну терапію слід поєднувати з дегідратуючою (внутрішньовенне введення магнію сульфату, лазиксу та ін.). Застосовують також симптоматичні засоби (жарознижувальні, протисудомні тощо). При менінгококцемії, якщо розвивається гостра недостатність надниркових залоз, проводять інтенсивну терапію. Одночасно з внутрішньовенним введенням рідини (глюкозосольові та колоїдні розчини) застосовують глікокортикоїди (гідрокортизон, преднізолон тощо), адреноміметики (ефедрин, мезатон, норадреналін), дезоксикортикостерону ацетат (ДОКСА). Вдаються також до оксигенотерапії. За показаннями застосовують серцеві та інші симптоматичні засоби. Для лікування хворих на менінгококовий ринофарингіт застосовують левоміцетин (всередину протягом 4 днів у звичайній віковій дозі).

Заходи у вогнищі 1. Хворі на генералізовані форми менінгококової інфекції (менінгококцемія, менінгіт) повинні лікуватися в стаціонарі. Носії менінгокока та хворі на менінгококовий ринофарянгіт можуть лікуватися вдома за умови забезпечення їхньої ізоляції та відповідного догляду. Виписують хворих із стаціонару після клінічного видужання та дворазового, з інтервалом у 2—3 дні, негативного результату бактеріологічного дослідження слизу з носоглотки на менінгокок. Бактеріологічне обстеження реконвалесцента менінгококової інфекції проводять не раніше ніж через 3 доби після припинення антибіотикотерапії. 2. У всіх контактних дітей та дорослих проводиться бактеріологічне обстеження на наявність менінгокока. 3. У вогнищі роблять заключну дезинфекцію. 4. За вогнищем встановлюють медичне спостереження протягом 10 днів: щоденний огляд, дворазова термометрія. Виявлених носіїв менінгокока та хворих на менінгококовий ринофарингіт лікують левоміцетином протягом 4 днів.

Профілактика Специфічна профілактика. Захисний механізм забезпечується капсульними полісахаридами менінгококів груп А та С, які є основою вакцин, що захищають проти цих штамів протягом 5 років. Якщо вакцина проти менінгококів серогруп В і С створена досить давно, то сучасна квадривакцина проти серогруп А, С, Y, W-135 з’явилася нещодавно та рекомендована для осіб з високим ризиком захворювання (наприклад, в Нігерії, Чаді). До цього часу не створена вакцина проти менінгококу серотипу В, тому що їхні полісахариди слабкоімуногенні й не спричиняють утворення антитіл.

Неспецифічна профілактика в осередках інфекції.. Хіміопрофілактика рекомендується при тісних контактах в організованих колективах, не показана школярам, працівникам транспорту. Подібний підхід вимагає 100 %-ного бактеріологічного обстеження за експрес-методиками, що потребує значних фінансових витрат і за своєю сутністю є лікуванням бактеріоносійства. Значно доступнішим є метод, який застосовувався до останнього часу в Україні: масова хіміопрофілактика в організованих колективах (йдеться, насамперед, про військові колективи). Для профілактики застосовувалися пролонговані препарати пеніциліну — насамперед біцилін-5, тривалість дії якого наближається до одного місяця. В США рекомендують з метою хіміопрофілактики застосовувати рифампіцин по 0,6 г на день протягом 2 діб, однак останнім часом реєструється стійкість менінгокока у 10–27 % випадків, тому альтернативним лікарським засобом є цефтріаксон в дозі 250 мг одноразово внутрішньом’язово. Високоефективним є також ципрофлоксацин в дозі 500 мг одноразово, який створює високу концентрацію в носоглотковому секреті. Цей засіб практично витіснив рифампіцин. Він також цілком безпечний для вагітних, однак не рекомендується дітям.

Гострі кишкові інфекції (ГКІ) до них відносяться: харчові токсикоінфекції, гастроентероколіти, дизентерію, сальмонельоз, черевний тиф. Ці хвороби виникають внаслідок потрапляння в організм мікробів із забрудненими харчовими продуктами, водою і через брудні руки. в структурі інфекційних захворювань вони поступаються лише гострим респіраторним вірусним інфекціям. Рівень захворюваності ГКІ в дітей у 2,5-3 рази вищий, ніж у дорослих, при цьому половина зареєстрованих випадків захворювань припадає на дітей раннього віку (до 3 років).

Актуальність Кожного року в Україні офіційно реєструється 45-50 тис. випадків ГКІ серед дітей. Нерідко захворювання спостерігаєтсья у вигляді спалахів. Серед дітей, померлих від інфекційних причин, ГКІ займають перше місце. Їх питома вага при цьому складає 30-35 %.

Класифікація гострих кишкових інфекцій Відповідно до класифікації ВООЗ усі інфекційні діареї поділяються на: -інвазивні (запальні, кров'янисті) та -секреторні (незапальні, водянисті).

Секреторні діареї Збудниками секреторних діарей, насамперед, є: ротавіруси, аденовіруси, астровіруси, вірус Норфолк, коронавіруси, реовіруси, каліцівіруси, вірус Бреда, а також такі бактерії, як холерний вібріон, ентеропатогенні, ентеротоксигенні ешеріхії. Крім цього, секреторні діареї можуть викликати деякі інші збудники: криптоспоридії, мікроспоридії, балантидії, ізоспори.

Інвазивні діареї це переважно захворювання, що викликаються бактеріями: шигели, сальмонели, ентероінвазивні й ентерогеморагічні ешеріхії, кишкова ієрсинія, кампілобактер, клостридії, стафілокок і деякі інші ентеробактерії. Крім бактерій, інвазивні діареї можуть спричинятися лямблією Гардіа, амебою гістолітика.

Основними клінічними проявами ГКІ є: інтоксикаційний синдром (лихоманка, кволість, сонливість, головний біль, блювання, пронос, біль у животі); ознаки зневоднення (спрага, сухість шкіри, зниження її тургору та еластичності, западіння великого тім'ячка у дітей грудного віку, зниження діурезу). При цьому вираженість тих чи інших симптомів захворювання залежить від виду збудника, локалізації запального процесу, типу діареї, відсотка втрати маси тіла.

При сальмонельозі захворювання перебігає переважно у вигляді гастроінтестинальної форми, в деяких випадках збудник може проникати в кров, що супроводжується позакишковими гнійними вогнищами інфекції та розвитком септичних форм захворювання.

Збудник шигельозу переважно вражає товстий кишечник, тому клінічна симптоматика характеризується інтоксикаційним синдромом, відсутністю зневоднення, наявністю тенезмів, випорожнення мають вигляд «ректального плювка» з великою кількістю патологічних домішок (слизу, гною та крові).

При холері виникає секреторний тип діареї, який зумовлює надмірне виділення води в просвіт кишечнику. При цьому на тлі нормальної температури тіла виникають часті рідкі випорожнення у вигляді рисового відвару. Мають місце імперативні позиви до акту дефекації без болю в животі та тенезмів, швидко приєднується блювання «фонтаном», без попередньої нудоти, що призводить до розвитку важких форм захворювання.

У разі бактеріального харчового отруєння в організм людини разом із недоброякісними продуктами харчування потрапляють бактерії та їх токсини. Симптомами хвороби можуть бути фебрильна температура, кволість, слабкість, головний біль, блювання за відсутності діарейного синдрому.

Найчастіше причиною секреторної діареї у дітей раннього віку є ротавірусна інфекція, яка клінічно характеризується водянистими випорожненнями без патологічних домішок, багаторазовим блюванням, а також наявністю катаральних явищ верхніх дихальних шляхів (закладеність носа, зернистість задньої стінки глотки, покашлювання).

Лабораторна діагностика ГКІ Встановити етіологію ГКІ можна за допомогою бактеріологічних, вірусологічних та серологічних методів діагностики. У практичній медицині найширше використовують бактеріологічний посів калу для виявлення бактерій родів Shigella, Salmonella, E. coli та умовно-патогенної флори кишечнику, а також експрес-метод діагностики – імунохроматографічний аналіз фекалій на рота- та аденовіруси. Крім того, загальноклінічні обстеження: загальний аналіз крові (з визначенням гематокриту) та сечі, біохімічний аналіз крові, копроцитограма та аналіз калу на дисбактеріоз.

Терапія гострих кишкових інфекцій (ГКІ) складається з: регідратаційної, антибактерійної, допоміжної (ентеросорбенти, пробіотики) дієтотерапії.

Першочерговою і найважливішою ланкою у лікуванні ГКІ є своєчасна й адекватна регідратаційна терапія. Раннє й адекватне її застосування – головна умова швидкого й успішного лікування.

Оральна регідратація перший і найбільш ефективний лікувальний захід у домашніх умовах при появі перших симптомів захворювання. Раннє призначення оральних розчинів дозволяє ефективно лікувати значну кількість дітей вдома, знизити відсоток госпіталізованих, попередити розвиток тяжких форм ексикозу. Протипоказань для проведення оральної регідратації немає. Згідно з рекомендаціями ВООЗ, розчин для оральної регідратації повинен відповідати наступним вимогам: • натрій – 60 ммоль/л; • калій – 20 ммоль/л; • бікарбонати – 10 ммоль/л; • глюкоза – 110 ммоль/л; • осмолярність – 250 мОсм/л.

Повноцінна регідратаційна терапія здійснюється у 2 етапи. Перший етап – регідратаційна терапія, яку здійснюють протягом 4-6 годин для відновлення об’єму втраченої рідини. При дегідратації легкого ступеня тяжкості він становить 30-50 мл/кг, середньої тяжкості – 60-100 мл/кг. Швидкість введення рідини перорально становить 5 мл/кг/год. Критерії ефективності І етапу (оцінюється через 4-6 годин): зникнення спраги, покращання тургору тканин, зволоження слизових оболонок, збільшення діурезу, зникнення ознак порушення мікроциркуляції.

Другий етап – підтримуюча терапія, яку проводять залежно від втрат рідини, що продовжуються, з блювотою і випорожненнями. Підтримуюча оральна регідратація зводиться до того, що дитині кожні 6 годин уводять стільки глюкозо-сольового розчину, скільки вона втратила рідини за попередній шестигодинний період. Орієнтований об’єм розчину для підтримуючої регідратації у дітей віком до 2 років – 50-100 мл, дітей віком від 2 років – 100-200 мл або 10 мл/кг після кожного випорожнення. На цьому етапі розчин для оральної регідратації можна чергувати з фруктовими чи овочевими відварами без цукру. При блюванні після 10-хвилинної паузи регідратаційну терапію продовжують. В умовах стаціонару у разі відмови дитини від пиття або за наявності блювання застосовують зондову регідратацію. Тонкий шлунковий зонд вводять через ніс (довжина зонда дорівнює відстані від вуха до носа плюс від носа до мечеподібного відростка груднини). Зондову регідратацію можна проводити безперервно краплинно за допомогою системи для внутрішньовенного введення, з максимальною швидкістю 10 мл/хв.

Досить широко в лікуванні ГКІ застосовують сорбенти, що сприяють виведенню з просвіту кишечнику токсичних речовин, газів і навіть збудників: смекту, силікс, ентеросгель тощо. При ГКІ порушується мікробіоценоз кишечнику, що потребує призначення пробіотиків, серед яких найчастіше застосовують Ентерол-250, біфі-форм, лактовіт форте, біфацил, йогурт. Ентерол є препаратом вибору при ротавірусній інфекції. Симптоматична терапія ГКІ полягає у застосуванні в разі потреби жарознижувальних (парацетамол, німесулід, ібупрофен), спазмолітиків (спазмобрю, ріабал, метеоспазмін, но-шпа, папаверин), противоблювотних (церукал, метоклопрамід) препаратів.

Диспансерне спостереження за реконвалесцентами ГКІ триває 3 міс. Діти повинні отримувати 2-4-тижневий підтримуючий курс пробіотиків. Велику увагу слід приділяти дієтичному харчуванню дітей у період одужання. Необхідно виключити вживання жирної, смаженої, гострої їжі, копченостей та шоколаду. При ротавірусному гастроентероколіті, що характеризується дисахаридазною недостатністю, необхідно обмежити вживання продуктів, що містять лактозу та складні цукри. Дітям до року рекомендується призначати низьколактозні суміші (Детолакт низьколактозний, Нан низьколактозний, Хумана ЛП, Нутрилон низьколактозний). Харчування має бути частим, невеликими порціями, легкозасвоюваним. Харчовий раціон необхідно розширяти поступово. В разі необхідності дітям призначають контрольний бактеріологічний посів калу та аналіз калу на дисбактеріоз

Профілактика кишкових інфекцій 1. НЕ купувати продукти харчування на стихійних ринках або з рук приватних осіб; 2. НЕ допускати споживання продуктів та напоїв протермінованого зберігання; 3. НЕ вживати харчових продуктів та напоїв при найменшій підозрі щодо їх якості; 4. НЕ вживати в їжу незнайомі гриби, ягоди, трави та інші рослини; 5. НЕ використовувати для пиття, приготування їжі та миття посуду воду з незнайомих джерел водопостачання (рік, озер, підземних джерел, поверхневі води тощо). Для пиття і приготування їжі використовувати воду питну бутильовану або з централізованих джерел водопостачання; 6. При неорганізованому відпочинку (туристичні мандрівки, екстремальний туризм тощо) для пиття та приготування їжі мати з собою запас питної води; для миття посуду і рук використовувати тільки профільтровану і проварену воду; 7. При купівлі харчових продуктів та напоїв необхідно обов'язково звертати увагу на терміни та умови зберігання продуктів харчування. Зберігати продукти харчування тільки відповідно до зазначених на упаковці способу та терміну; 8. При купівлі будь-якого харчового продукту у торговельній мережі споживач має право вимагати у продавця документи, що підтверджують якість та безпеку реалізованої продукції;

9. Перед споживанням овочів, фруктів та ягід їх необхідно добре промити питною водою; для споживання дітьми - обдати окропом; 10. У подорож не брати продукти, що швидко псуються (ковбасні, молочні, кулінарні, кондитерські та ін. вироби, що потребують охолодження при зберіганні); 11. На відпочинку без організованого харчування не готувати багатокомпонентних страв, що не мають достатньої термічної обробки (паштети, м'ясні салати тощо), а також продукти про запас. Приготовлені страви бажано споживати відразу, а у випадку їх повторного споживання піддавати повторній термічній обробці. Зберігання страв без холоду не повинно перевищувати 2 годин; 12. При харчуванні у непристосованих умовах (ліс, пляж тощо) уникати контакту продуктів з ґрунтом та піском; 13. Перед приготуванням та вживанням їжі обов'язково мити руки з милом; 14. Обов'язково мити руки після відвідування туалету; 15. При відпочинку з дітьми батьки повинні ознайомити їх з правилами харчування та дотримання особистої гігієни. Необхідно ретельно слідкувати, щоб дитина не споживала незнайомі ягоди та продукти невизначеного походження; 16. Для купання та відпочинку користуватися лише офіційно відкритими пляжами; 17. У випадку виявлення перших ознак кишкового захворювання терміново звернутись до найближчої лікувальної установи. Не займатись самолікуванням! При груповому відпочинку хворого бажано тимчасово (до прибуття лікаря) ізолювати від колективу. При тяжкому стані хворого негайно викликати швидку допомогу.