Презентація на тему:
Ілюстрована міні-хрестоматія

Ілюстрована міні-хрестоматія

Митець – творець прекрасного О. Уайльд Робітню художника сповнювали густі пахощі троянд, а коли в садку знімався літній легіт, він доносив крізь відчинені двері то п'янкий запах бузкового цвіту, то погідніший аромат рожевих квіток шипшини. З перського дивана, де лежав лорд Генрі Воттон, курячи своїм звичаєм одну по одній незліченні цигарки, можна було побачити лише блиск золотаво-ніжного, як мед, цвіту верболозу… Посеред кімнати стояв на мольберті зроблений у повен зріст портрет надзвичайно вродливого юнака, а перед портретом дещо віддалік сидів сам художник, Безіл Голворд, раптове зникнення якого кілька років тому так схвилювало все лондонське товариство і викликало чимало найрозмаїтіших здогадок (І)

[лорд Генрі] - Краще розкажи мені ще про Доріана Ґрея. Ви часто зустрічаєтесь? — Кожен день. Я був би нещасний, якби не бачив його щодня. Він став для мене живлющим, як повітря. — Це вельми дивно, Безіле! Не думав я, що ти коли-небудь зацікавишся чим іншим, крім свого мистецтва. — Тепер він — усе моє мистецтво, — повагом сказав художник. — Я часом думаю, Гаррі, що у світовій історії є лише два важливих етапи. Перший — це поява нових засобів у мистецтві, другий — поява нового образу у мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців, чим обличчя Антіноя було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. .. Але він для мене далеко важливіше, ніж модель чи натурник… якимсь дивним чином — хто зна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене... Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз'єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, що його марно шукав раніше (І) Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво О. Уайльд

Хвилин десять він [Доріан] стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами. Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики менш виразний... Вона-бо творить у людині не новий світ, а скорше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь так само реальне, як слова? (ІІ)   Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва. О. Уайльд

"Правда життя найчастіше розкривається у формі парадоксів". О. Уайльд - Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, — докірливо похитала головою тітонька Аґата.  Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець поруч леді Аґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором'язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, жінка надзвичайно добродушної і лагідної вдачі, котру дуже любили всі, хто знав її… Праворуч від неї містився сер Томас Бердон, радикальний член парламенту. .. Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку… Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна свята серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для нього, по другий бік вона мала сусідою лорда Фаудела — чоловіка середніх літ, з великими знаннями й пересічними здібностями, і так само нудного, як міністерський звіт у Палаті громад (ІІІ)

…Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері. Це була по-своєму дуже гарна кімната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, а на ній там і сям розстелено було шовкові перські килимці з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона, а обік неї лежав примірник «Les Cent Nouvelles» в оправі Кловіса Ева… На полиці каміна красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня. (ІV)   Але справжні обранці ті, для кого прекрасне означає лише одне: Красу. О. Уайльд

…Справжньою насолодою буде для нього [Доріана] спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, так тепер побачить справжню свою душу. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів'яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це — головне. (VІІ) Моральне, життя людини — для митця лише частина об'єкта. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів. О. Уайльд

…Між вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою костю і ляпіс-лазур'ю. Доріан прикипів до неї поглядом, наче й заворожений, і настрашений — наче в шафі тій було щось жадане і водночас майже ненавидне… Нарешті він підвівся з канапи і, відімкнувши шафу, натис на приховану пружину. Повільно висунулась трикутна шухлядка. Доріанові пальці інстинктивно потяглися до неї і щось вийняли звідти. Це була маленька китайська скринечка дуже тонкої роботи, вся лакована чорним із золотом, з хвилястим візерунком на стінках та ще з шовковими мотузочками в бусинах і з металевими китичками на кінцях. Доріан розкрив її. В ній лежала зелена вощиста паста з напрочуд густим і давучим запахом (ХV)

Курці опіуму …Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і в обличчя вдарив йому густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його насолодно затремтіли. Коли Доріан увійшов у комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і непевно кивнув головою… Здригнувшися, Доріан скинув оком на моторошні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, порозкривані роти, невидющо втуплені тьмаві зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Але їм легше, ніж йому, бранцеві своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу він немов бачив, як п'ялить у нього очі Безіл Голворд. І відчував, що тут не може залишатись. Та й присутність Адріана Сінґлетона стривожила його. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе. (Розділ XVІ) Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва О. Уайльд

…Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом із своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні вуста усміхалися на Доріанів шепіт (XVII)

…Коли Доріан прочиняв двері, у вічі йому впав хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. Подерте покривало валялося на підлозі. Доріан пригадав, що вчора, вперше за весь час, забув закрити фатальний портрет, і оце вже хотів кинутись до нього — але враз відсахнувся. Звідки на руці портрета ота огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров'ю? Яке жахіття! Це ще жахніше — промайнуло йому в думці, — ніж те непорушне тіло, яке, він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що воно не зрушало з місця, що воно там саме, де було й вчора (XIII) Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю. О. Уайльд

…Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив — хіба тільки в очах з'явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе так само відразливий — навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав'я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?.. (ХХ) Глядача, а не життя — ось що, власне, відображує мистецтво. О. Уайльд

…Проти нього [Доріана] лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб тим часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей — немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить! Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким було вбито Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на ньому не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде врешті спокій. Доріан схопив ножа і прошив ним портрет. Почувся голосний скрик і глухий стукіт. Цей передсмертний скрик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат (ХХ) Будь-яке мистецтво не дає жодної користі. О. Уайльд