Презентація на тему:
"Версальський договір"

Версальський договір Учениці 10-А класу КЗО ДСЗШ №147 ім.В.Чорновола Іващенко Ірини

Версальский мирний договір Версальський мирний договір  — підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією тощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого. З іншими центральними державами, які воювали на стороні Німеччини у Першій світовій війні були підписані окремі договори. Хоча перемир`я, підписане 11 листопада 1918 року, фактично закінчило бойові дії, знадобилося шість місяців переговорів на Паризькій мирній конференції щодо укладання мирного договору. Договір був зареєстрований у секретаріаті Ліги Націй 21 жовтня 1919 року, і надрукований в Treaty Series.

Переговори Переговори між союзними державами почалися 18 січня в Salle de l'Horloge Міністерства закордонних справ Франції , на набережній д'Орсе в Парижі. Спочатку в переговорах брали участь 70 делегатів з 27 країн.Німеччина, Австрія та Угорщина, які зазнали поразки, були виключені з переговорів. Росія також була виключена, тому що вона уклала окремий договір з Німеччиною в 1918 році, згідно з яким Німеччина отримала велику частину території Росії і ресурсів. Як пізніше зазначали учасники переговорів у Версалі, умови цього договору були вкрай суворими. Ще раніше окремий договір був також укладений між Українською Народною Республікою та Центральними державами. До березня 1919 року, найважливішу роль у веденні переговорів відносно складних і важких умов миру відігравали регулярні зустрічі «Ради десяти», в яку увійшли глави урядів і міністри закордонних справ п'яти основних переможців (Сполучене Королівство, Франція, США, Італія та Японія). Це незвичайне утворення виявилося занадто громіздким і формальним для ефективного прийняття рішень, Японія і, більшу частину переговорів — міністри закордонних справ — покинули головні зустрічі, отже залишилася тільки «Велика четвірка». Після того, як територіальні претензії прем`єр-міністра Італії Вітторіо Орладно стосовно Фіуме були відхилені, він покинув переговори і повернувся тільки на підписання договору у червні. Остаточні умови були визначені лідерами «великої трійки» країн: прем'єр-міністром Великобританії Девідом Ллойд Джорджем, прем'єр-міністр Франції Жоржем Клемансо, і американським президентом Вудро Вільсоном .Навіть цій невеликій групі було важко визначитися із загальною позицією, тому що їхні цілі суперечили одна одній. Результаті було названо «невдалим компромісом».

Позиція Великобританії Спустошення у Великобританії під час війни було порівняно невеликі, тому прем'єр-міністр Девід Ллойд Джордж підтримував репарації меншою мірою ніж французи. Великобританія починала дивитися на відновлену Німеччини як на важливого торговельного партнера і турбувався про вплив відшкодування також на британську економіку. Ллойд Джордж був також стурбований пропозицію Вудро Вільсона за «самовизначення», і, як французи, хотів зберегти імперіальний статус своєї країни. Як і французи, Ллойд-Джордж підтримував таємні договори і військово-морської блокади. Ллойд Джорджу вдалося збільшити загальну величину репарацій і частку Великобританії вимагаючи компенсації за величезну кількість вдів, сиріт та чоловіків, які стали інвалідами війни і були не в змозі працювати.

Позиція США В Сполучених Штатах панував сильний антиінтервенціоністський настрій, після вступу США у війну в квітні 1917 року, багато американців прагнули звільнитися від європейських справ якомога швидше. США зайняли більш примирливу позицію стосовно питання німецьких репарацій. До кінця війни президент Вудро Вільсон, разом з іншими американськими чиновниками, включаючи Едварда Гауса висунула Чотирнадцять пунктів, які він представив у своєму виступі на Паризькій мирній конференції. США також висловили бажання продовжувати торгівлю з Німеччиною, тому також не хотіли ставитися до неї занадто строго в економічних плані.

Позиція Франції Французька делегація в Парижі на чолі з прем'єром Жоржем Клемансо була сповнена рішучості щодо відновлення французької гегемонії на європейському континенті. З 1870 до 1914 року Німеччина здіснила великий економічний і демографічний ривок, перевершивши Францію за впливами на континенті. Таким чином, Клемансо використовув конференцію як засіб відновлення позицій Франції як великої держави в Європі.

Умови договору Умови договору склали на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр. Договір набув чинності 10 січня 1920 , після ратифікації його Німеччиною і чотирма головними союзними державами — Великобританією, Францією, Італією і Японією. Із держав підписавших Версальський мирний договір США, Хіджаз і Еквадор відмовилися його ратифікувати. Сенат США відмовився від ратифікації через небажання США зв'язувати себе участю в Лізі Націй (де переважав вплив Великобританії і Франції), статут якої був складовою частиною Версальського договору. Замість цього договору США уклали з Німеччиною в серпні 1921 особливий договір, майже ідентичний Версальському, але не містив статей про Лігу Націй.

Територіальні зміни у Європі Межі Німеччини зразка 1919 року була окреслені майже 50 до того, при офіційному створення країни в 1871 році. Території і міста в цьому регіоні протягом століть неодноразово переходили ві однієї держави до іншої, у тому числі, в різний час, частиною з них володіли Австро-Угорська імперія, Королівство Швеція, Польща і Річ Посполита. Проте, Німеччина претендувала на ці землі і міста, які вона розглядала як історично "німецькі" століттями до створення Німеччини як держави в 1871 році. Інші країни оспорювали претензії Німеччини на цій території. У мирному договорі, Німеччина погодилися повернути спірні землі і міста в різним країнам. Німеччина була змушена поступитися контролем над своїми колоніями, а також втратити ряд європейських територій. Західна Пруссія була передана Польщі, надавши їй тим самим доступ до Балтійського моря через«польський коридор», який Пруссія анексувала при поділах Польщі. Це перетворило Східну Пруссію в ексклав, відділений від основної території Німеччини. Ельзас і більша частина Лотарингії (у кордонах 1870 р.), раніше німецькомовні території, що входили у склад Франції, анексовані королем Людовика XIV, який розглядав Рейн, як "природній кордон" Франції. Приблизно після 200 років французького правління, в 1871 році, Ельзас і німецькомовна частина Лотарингії були передані Німеччині відповідно до Франкфуртсього договору. У 1919 році обидва регіонів знову були передені Франції. Більша частина провінції прусської провінції Позен (нині Познань) і Західної Пруссії, яка Пруссія анексувала під час поділів Польщі (1772-1795) без плебісциту відійшли до Польщі (площа 53 800 км ², 4224000 жителів (1931)). Більша частина провінції Позен вже потрапили під польський контроль під час Великопольського повстання 1918-1919 років. Округи Мальмеді й Ейпен Німеччина передавала Бельгії. Населенню дали можливість висловити "протест" проти перенесення, алеу відповідному реєстрі зібралось небагато підписів. Залізниця Vennbahn також передавалася Бельгії.

Територіальні зміни у Європі Данциг (Гданськ) оголосили вільним містом. Мемель (Клайпеда) переданий у ведення держав-переможниць (у лютому 1923 р. окупований Литвою). Глучинський регіон Верхньої Сілезії був без плебісциту переданий Чехословаччині (площа 316 або 333 км², 49 000 жителів). Район Сольдау (нині Дзялдово) у Східній Пруссії, важливий залізничний вузол на маршруті Варшава-Гданськ, був переданий до Польщі без плебісциту (площа 492 км²). Питання про державну приналежність Шлезвігу, південної частини Західної Пруссії і Верхньої Сілезї мало бути вирішене плебісцитом (північна частина Шлезвігу перейшла 1920 року до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1922 р. — до Польщі; інші спірні території залишилися в Німеччини). Історично польські землі в басейні Одера — Нижня Сілезія та більша частина Верхньої Сілезії — залишилися в Німеччини. Саар перейшов на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля мала вирішитися шляхом плебісциту. Протягом цього часу видобуте вугілля направлялось у Францію. Регіон називався нім. Saargebiet і був сформований з південної частини німецької Рейнської провінції і західної частини баварського Пфальца згідно зі "Статутом Саару" Версальського договору (статті 45-50). Німеччина взяла зобов'язання дотримуватися незалежності Австрійської Республіки, визнавала незалежність Чехословаччини й Польщі. Було створено Рейнську демілітаризовану зону — Німеччині заборонили тримати будь-які війська на всій своїй території на захід від Рейна й на 20 кілометрів на схід.

Переділ німецьких колоній Колонії Німеччини (Камерун, Того, Танганьїка Південно-Західна Африка, Ціндао, Нова Гвінея, Соломонові острови тощо) перейшли під опіку держав-переможниць (Британії, Франції, Японії, Південної Африки). Переділ німецьких колоній був здійснений таким чином. В Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунді — підмандатною територією Бельгії, «Трикутник Кіонг» (Південно-Східна Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Німецьку Східну Африку), Великобританія і Франція розділили Того й Камерун; ПАС отримав мандат на Південно-Західну Африку. У Тихому океані як підмандатні території до Японії відійшли острови, що належали Німеччині північніше екватора, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, до Нової Зеландії— острови Західне Самоа. Німеччина за Версальським мирним договором відмовлялася від всіх концесій і привілеїв в Китаї, від прав консульської юрисдикції і від всякої власності в Сіамі, від усіх договорів і угод з Ліберією, визнавала протекторат Франції над Марокко та Великобританії над Єгиптом. Права Німеччини щодо Цзяочжоу і всієї Шаньдунської провінції Китаю відходили до Японії (внаслідок цього Версальський договір не був підписаний Китаєм). А також Ліга Націй хоті забрати собі і поділити частиру Радянскої Росії.

Обмеження на збройні сили За договором збройні сили Німеччини повинні були бути обмежені 100-тис. сухопутної армії; обов'язкова військова служба скасовувалася, основна частина збереженого військово-морського флоту підлягала передачі переможцям, були також накладено жорсткі обмеження на будівництво нових бойових кораблів. Німеччині заборонялося мати багато сучасних видів озброєння — бойову авіацію, бронетехніку (за винятком невеликої кількості застарілих машин — броньованих автомобілів для потреб поліції)

Створення міжнародних організацій Частиною I договору був Пакт про Лігу Націй (англ. Covenant of the League of Nations), який передбачав створення Ліги Націй, організація, метою якої був арбітраж у міжнародних суперечках щоб уникнути таким чином майбутніх воєн. Частина XIII постулювала створенняМіжнародної організації праці, щоб сприяти "регулюванню робочого часу, включаючи встановлення максимального робочого дня і тижня, регулювання трудових ресурсів, запобігання безробіттю, забезпечення адекватного прожиткового мінімуму, захист робітників від хвороб і травм, що випливають з його зайнятості, захист дітей, підлітків і жінок, забезпечення на старість і випадки каліцтва, захист інтересів робітників, що працюють в інших (ніж їх власна) країнах, визнання принципу свободи об'єднання, організація професійно-технічної освіти та інші заходи". Окрім цього, відповідно до частини XII, повинні були бути створені міжнародної комісії з питань адміністртивного контролю за Ельбою, Одрою, Німаном і Дунаєм.

Наслідки Умови Версальського мирного договору традиційно вважаються виключно принизливими і жорстокими по відношенню до Німеччини. Вважається, що саме це призвело до крайньої соціальної нестабільності всередині країни (після початку світової економічної кризи в 1929 році), виникнення ультраправих сил і приходу до влади нацистів (в 1933 році). Проте жорсткі обмеження, накладені на Німеччину, належним чином не контролювалися європейськими державами або ж порушення їх навмисно спускалися Німеччини з рук, у тому числі: Ремілітаризація Рейнської області, аншлюс Австрії, відторгнення Судетської області Чехословаччини і подальша окупація Чехії і Моравії.