Презентація на тему:
Життя та творчість Василя Стефаника

Життя і творчість Василя Стефаника «Бетховен українського слова» Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Василь Стефаник.

Стефаник був людиною високого естетичного смаку, він вишукано одягався, був охайним у побуті, проявляв високу внутрішню культуру у слові й жесті. Гарна, класична будова тіла, приємні риси обличчя, благородні руки створювали непересічний тип чоловічої краси. Він був незрівнянним психологом. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивився з-під брів, то в очі зазирав, ніби в душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ.

Маленька батьківщина митця

Серед такої чарівної покутської природи , в с. Русові на Станіславщині ( нині Івано-Франківської обл.) народився 14 травня 1871 р. Василь Стефаник Чарує ця місцина своїм прекрасним краєвидом всіх, хто хоча б на хвилинку завітає сюди, щоб віддати шану і поклонитися великому Майстрові новел, видатному письменникові Василю Стефанику.

Якщо уважно придивитися, в’їжджаючи в село, то на горизонті видно один-єдиний кам’яний хрест — саме той, описаний у новелі «Камінний хрест». Його поставив перед виїздом на еміграцію прототип Івана Дідуха Іван Споль — приятель письменника. Таких хрестів за селом було багато, але за радянської влади їх знесли, лише один не наважилися чіпати. Хата, в якій народився Василь Стефаник.

Батько був суворий і до себе, і до наймитів, і до дітей. А мати - Оксана Кейван - «обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, і постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка». Саме від неї перейняв Стефаник надзвичайну вразливість, чутливість до краси і людського горя. Його батько був багатим селянином. Але Стефаники не тутешні – прапрадід письменника був запорізьким козаком. Його син Теодор закупив у Русові землю, збудував хату, одружився. Та усі хлопчики, що народжувалися, помирали. Коли на початку XIX століття народився Лука, мати, боячись, щоб він не помер, продала його через вікно, а викупила через двері, заплативши за дитину волом. Й донині Стефаників у селі кличуть Продановини (і про Василя казали: «А це Семена Продановиного син»).

Стефаникове обійстя, як і зрештою саме село, настільки гарне, наче написана картина, від якої не можна відвести очей. Обабіч охайного будиночка і ставочок, і балочка, і сад – все в смарагдовій зелені. Мабуть, тут навіть природа допомагала письменнику віднаходити найкращі слова, аби змалювати життя покутських селян, бо саме про них і писав новеліст.

Навчання майбутнього письменника

У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до початкової школи в Русові, а у 1880 році батько відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Згодом Стефаник напише: "Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били". У 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської гімназії. І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень знущань, бо ж селянський син, хлопський. У Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Григорія Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию "Кобзарем" Тараса Шевченка. Трьохлітня школа в селі Русові, де навчався Василь Стефаник Тут він знайомиться і дружить з Лесем Мартовичем та Марком Черемшиною. Пізніше їх назвуть “Покутською трійцею" Коломийська гімназія

Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університеті в місті Краків. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері, бо особливого нахилу до медичних наук він не мав. Політична діяльність стала причиною того, що батько (мати на той час уже померла) відмовився підтримувати сина, засуджуючи його погляди на стиль життя, Ягеллонский університет в м. Краків. У 1890 році його звинуватили нелегальній громадсько-культурній роботі, і він був змушений перейти навчатися до Дрогобицької гімназії. Тут юнак познайомився з Іваном Франком, який назвав Василя своїм наступником.

Будинок у Кракові, в якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник

Діяльність

1890 p. - публікація першого твору-допису "Жолудки наших робітних людей і читальні". 1890-1897 pp. - перші "Образки". 1897 р. - у чернівецькій газеті "Праця" надруковані новели "Виводили з села", "Синя книжечка", "Стратився", "У корчмі" та інші. 1899 р. - перша книжка новел "Синя книжечка". 1900 р. - збірка "Камінний хрест". 1901 р. - збірка "Дорога". 1916 p. - новела "Марія". 1917 р. - новели "Діточа пригода", "Пістунка", "Вона - земля", "Дід Гриць", "Гріх", “ Morituri". 1922 p. - новела "Сини". 1925 p. - новела "Воєнні шкоди". 1926 p. - збірка творів "Земля". 1928 p. - новела "Дурні баби". 1933 p. - новела "У нас все свято".

Б. Лепкий і В. Стефаник, 1890 р. У 1899 році вийшла перша друкована книга Василя Стефаника "Синя книжечка". З появою першої збірки Василь Стефаник став відомим письменником, здобув визнання Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської та зацікавлення широкого кола читачів. У 1900 році побачила світ книга "Камінний хрест", в якій спостерігалося посилення громадського пафосу. До збірки увійшла і однойменна новела, в якій автор показує, як чорні вихори немилосердно виривають із правічної української землі цілі родини, які тікають у пошуках кращого життя для свої дітей. Еміграцію Стефаник розцінював як непоправну трагедію. У колі друзів-літераторів

З 1908 року й до розвалу Австро-Угорщини Василь Стефаник – депутат віденського парламенту від радикальної партії. Він захищав інтереси трудового селянства , викривав беззаконня властей. Першу світову війну видатний письменник зустрів у рідному селі, але через постійні переслідування й підозри у шпигунстві на користь російської сторони був змушений перебратися до Відня. Новелою "Діточа пригода" (1916) починається другий та останній період творчості письменника. У цей час він написав небагато: всього 23 новели і кілька автобіографічних споминів, які пізніше склали основу збірки "Земля"

Кохання Василя Стефаника

Портрет Ольги Стефаник (Гаморак) Першою любов'ю Василя Стефаника була Євгенія Бачинська, сестра його товариша Лева Бачинського. Туберкульоз знищив її. Коли він повертається в рідне село, знайомиться із прогресивним священиком Кирилом Гамораком із сусіднього села. Згодом доля химерно й тісно пов’яже Василя Стефаника не лише зі священиком, а й із трьома його доньками. Найстарша, Євгенія Калитовська (старша за письменника й на той час заміжня), стала палкою і забороненою (хоч і взаємною) любов’ю письменника. Проте доля виділила їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга – Ольга – стала його дружиною, а третій — Олені (Плешкан) — довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника. 26 січня 1904 року письменник одружився з Ольгою , надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім'ї священика Кирила Гаморака.Її батько високо цінував творчість зятя. Сімейне щастя Стефаника тривало 10 років: 4 лютого 1914року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток – трьох синів. Залишившись на 43-му році життя вдівцем. Доглянути за малолітніми синами Стефаника приходить третя сестра з родини Гамораків – Олена Плешкан.

Про кожну з них він написав у «Серці»: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка».

Але була в житті Стефаника ще одна любов – Ольга Кобилянська. Гостюючи в Белелуї в родичів, Ольга подарувала Стефаникові квітку білої лілії. Письменник намагався якнайдовше зберегти її тендітний цвіт: "Ваша лілія тепер моя. Я її гірко ніс (з Белелуї до Русова – три кілометри). Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її купав в керничці, як малу дитину". Любов була взаємною і великою, адже на схилі віку в новелі "Спомин" Ольга писала: "Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю… В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин – то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі".

Вшанування письменника

Василь Стефаник одержував від українського радянського уряду персональну пенсію – 150 крб. Однак цинічно замовчувався той факт, що він згодом відмовився від тієї пенсії, протестуючи проти сталінських репресій. "Спершу заявив консулові у Львові: " Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите". Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: "А прихильником Великої України я все був і буду…" Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами. А потім з великою торбою мідяків Стефаник вийшов на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети… Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933року. Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка і розділяв думку про те, що коли б вдалося побудувати державу за рецептами Енгельса, то вийшла би така тюрма, якої ще не бачив світ. .

В останні роки життя недуга не полишала письменника. Він відчував наближення смерті, все частіше згадував батьків та прагнув сповідатися, перш ніж долучитися до них у вічності. Передсмертними словами Василя Стефаника були: " Я йду до своєї хати, це не моя". Помер письменник 7 грудня 1936 року у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матері

Літературно-меморіальний музей в с. Русів Все життя прожив у селі син Василя Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.

…На високому пагорбі — пантеон славного роду Стефаників. Останній спочинок знайшли на ньому Василь Стефаник, йогобатьки, дружина, брати, сестри і внук геніального письменника.

Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — юристи. Після війни Семена Стефаника неодноразово обирали до Верховної Ради СРСР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УРСР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіального музею Івана Франка.

Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Не знайшовши роботи в тодішній Польщі, у травні 1936 року емігрував до Канади, де працював журналістом. Не зміг провести в останню путь батька. Перед війною повернувся до Львова, впорядкував батьківський архів. У роки війни підготував і видав його твори з грунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері). Був членом ОУН. Наприкінці війни емігрував спочатку до Німеччини, а пізніше — до Канади. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям» — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Його видання були заборонені в Україні. Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова і поховала поруч із могилою батька. У Канаді зашилися сини Юрія Василь і Корнелій. У 90-х роках минулого століття не стало синів Стефаника… А трохи згодом — і внуків Романа та Юрія… Зараз в Україні, у Львові, живуть нащадки письменника, онуки Кирила: Василь і Олеся з дітьми Андрієм, Остапом і Дарієм.

Василь Стефаник написав 72 новели, писав публіцистичні статті. А ще листи, які самі по собі – маленькі драми. Така його творча спадщина. Це багато чи мало? Справді, цінується спадщина не по тому, скільки творів є в ній, а які вони за змістом і як написані. Василь Стефаник написав стільки не тому, що забракло хисту. Він віддавався творчості сповна, був неймовірно вимогливим до слова, а це вимагало титанічної праці. Чи кожному письменникові казали: "Не пиши так, бо вмреш"?