Презентація на тему:
П.Г. Тичина. Десь на дні мого серця…

П.Г. Тичина. Десь на дні мого серця…

В. Стус бачив для себе Тичину в чотирьох іпостасях: 1- геніальний автор “Арфами, арфами…”, романтик, співець Весни, володар сонячних кларнетів; 2 – автор низькопробного “ Трактор в полі: “Дир-дир-дир”; 3 – орденоносець, академік, вчений, міністр; 4 – “ геній, змушений стати пігмеєм, блазень при дворі кривавого короля”. Кожна з цих іпостасей, подобається нам чи ні, існувала, і вибір за нами, яким сприймати Тичину.

“СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ”

У Тичини на диво цікава інтимна лірика. То ж хто його кохані? Про першу любов автора “Сонячних кларнетів” відомо небагато. Є тільки коротка згадка про те, що під час навчання Павла у Чернігові у нього була якась Ляля. На її честь він прибрав собі псевдонім Лялич і так назвав автора великого музичного твору, що виконувався в одному з соборів Чернігова у 1912 чи 1913 році. Ніхто із слухачів й не здогадувався, що композитор Лялич – це сам Тичина.

Поліна Коновал Дочка пізніше репресованого українського письменника Івана Вороньківського надихала поета на геніальну лірику. Саме Їй присвячені вірші 1913-1915 р.р. Тичина мріяв бачити кохану щирою українкою. Але Поля зрадила і батькові, й Павлові ідеали. Вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, і сама не раз відзивалася про Україну з позиції яничарки. Але кохання до Полі в Тичини було таким потужним, що болючу згадку про нього не міг убити й час.

Ганна Коновал ( Нюся, Інна) У Поліни була сестра Ганна ( Нюся ), яку за тодішньою модою вже в дорослому віці неофіційно перейменували в Інну. Ця Нюся – Інна палко й жертовно любила Тичину, навіть освідчилася йому в коханні, але ж не могла замінити собою сестру.

О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О люба Інно, ніжна Iнно, Любові усміх квітне раз — ще й тлінно. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам'ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом — небо... шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.— Я ридаю. Сестра чи Ви? — Любив... 1915

Наталя Мало не міфічним образом коханої Тичини можна вважати Наталю. У П.Загребельного ця жінка фігурує у книзі “Кларнети ніжності”. А у своїй творчості Тичина тільки один раз привідкриває завісу над цією загадковою постаттю, змальовуючи далеко не платонічні стосунки у вірші “Зоставайся, ніч настала”. Проте, у цій поезії ставлення до коханої делікатне, нема жодного необачного слова, осуду чи натяку, що принижує милу . Закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот.

— Зоставайся, ніч настала, Все в тумані-молоці. — Спать мене поклала Тала На дівочій руці. Щось питає, обіймає Чисте, біле, молоде… І світає й не світає, Тільки ранок не йде…

Рита Нещадименко Цікавою сторінкою у житті Тичини можна вважати стосунки з Ритою Нещадименко. Спочатку це була дружба, яка несподівано розгорілася великим полум’ям кохання. Але між Ритою і Павлом наче точилася якась боротьба: коли вона в’янула за ним, Тичина був майже байдужий, коли ж він рвався до неї, Рита віддавала перевагу Лесеві Курбасу.

Оксана Петрусенко Серед коханих Тичини – співачка зі світовим іменем – Оксана Петрусенко. Коли вона померла, Тичина цілий день сидів, обхопивши голову руками і плакав.

Котова Олена ( Олена Журлива ) Непересічною особистістю виявилася й одна з сестер Котових, яка прибрала псевдонім Олена Журлива. Вона відрізнялася не лише особливою красою і талантом поетеси та актриси, а й особливо трагічною долею і надзвичайною силою волі. У 30-х роках її безпідставно репресували й з заслання привезли аж через 20 років помирати на рідній землі.

Прикутій до ліжка жінці Тичина регулярно присилав гроші, щоб могла купити ліки й такі-сякі харчі. Вона ж з вдячності за турботу й у пам’ять про взаємне кохання написала спогади про свої стосунки з Тичиною, але дружина поета Лідія Папарук спалила цей рукопис.

Лідія Папарук Свою дружину Тичина теж любив і навіть поетично називав її Весною. До свого одруження вони зустрічалися 17 років, а потім майже 30 років прожили у мирі й злагоді. Лідія Папарук заради Тичини зреклася можливого материнства, адже поет боявся потрапити в становище, коли тоталітарна система маніпулюватиме його дітьми, через них тиснутиме на Тичину.

Павло Тичина із дружиною Лідією Папарук у їхній київській квартирі

Дітьми у сім’ї Тичини стали його книги. На жаль, деякі виявилися вічним докором. Компенсуючи відсутність дітей, Лідія Петрівна вважала себе матір’ю багатьох творчих задумів Тичини й навіть дала назви його деяким збіркам. У стосунках з Лідією Тичина був делікатним. Між ними тривала взаємна прив’язаність однодумців і царювала взаємна вірність.

Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет.

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! -

Обняла востаннє, — у моїй душі. — Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Заспівали скрипки у моїй душі!

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна! Сизокрилими голубками У куточках на вустах Їй спурхнуло щось усмішками — Й потонуло у душі… Наливалися жита. — Я сказав їй: золота! Гнівно брівоньки зламалися. Одвернулася. Пішла. Тільки довго оглядалася — Мовби кликала: іди! Почали тумани йти. — Я сказав: не любиш ти! Стала. Глянула. Промовила. От і осінь вже прийшла. Так любить? — кажи. Ти швидше ж бо! — Блиснув сміх їй, мов кинджал… Зажуривсь під снігом гай. — Я сказав їй: що ж… прощай! Враз сердечним теплим сяєвом Щось їй бризнуло з очей… Сизокрилою голубкою На моїх вона вустах!

Не дивися так привітно, яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться. Не милуй мене шовкове, Ясно-соколово. На схід сонця квітнуть рожі: Будуть дні погожі. На схід сонця грають грози — Будуть знову сльози! Встали мати, встали й татко: Де ластовенятко? А я тут, в саду, на лавці, Де квітки-ласкавці... Що скажу їм? — Все помітно: Яблуневоцвітно.

З кохання плакав я, ридав. (Над бором хмари муром!) Той плач між нею, мною став — (Мамуровим муром...) Пливуть тужіння угорі. (Вернися з сміхом-дзвоном!) Спадає лист на вівтарі — (Кучерявим дзвоном...) Уже десь випали сніги. (Над бором хмари муром!) Розбиті ніжні вороги — (Мармуровим муром...) Самотня ти, самотній я. (Весна! — світанок! — вишня!) Обсипалась душа твоя — (Вранішняя вишня...)

Цвіт в моєму серці. Ясний цвіт-первоцвіт. Ти той цвіт, мій друже, Срібляний первоцвіт. Ах, ізнов кохана, Де згучала рана — Квітне цвіт-первоцвіт! Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру. Всі ми серцем дзвоним, Сним вином червоним — Сонця, хмар та вітру!

Десь краї казкові, Золоті верхів’я… Тільки шлях тернистий Та на ті верхів’я Ходять-світять зорі, Плинуть хвилі в морі — В ритмах на верхів’ях! Світ в моєму серці Мрій танок, світанок Ти той світ, мій друже, Зоряний світанок. Я в твої очиці, Зорі, зорениці — Славлю як світанок!

ДЖЕРЕЛА: www.ukrlit.vn.ua/making/q65xies.html uk.wikipedia.org/.../Тичина_Павло_Григоров. О.В. Слоньовська. Конспекти уроків з української лілератури. 11 клас. К., “Рідна мова”, 2001