Презентація на тему:
Олег Ольжич Поет - емігрант

Олег Ольжич Поет - емігрант

Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Родина Кандиб, після довгих поневірянь, врешті оселяється в Празі. Олег вступає до Карлового університету - одного з найпрестижніших того часу в Європі, успішно студіює там філософію. Одночасно стає слухачем літературно-історичного відділу Українського вищого педагогічного інституту імені М.Драгоманова. Там у цей час викладають видатні українські вчені: історик Дмитро Дорошенко, археолог Вадим Щербаківський, історик мистецтва Дмитро Антонович, історик літератури Леонід Білецький, педагог Софія Русова та багато інших українських емігрантів, в основному членів уряду УНР і тієї наукової та творчої інтелігенції, котра не сприйняла більшовизму.

Олегове захоплення археологією переростає у серйозну наукову роботу. Але слід зазначити, що він чітко визначився: його цікавила українська археологія, українська історія, українське мистецтво. Він проводить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги. За наукову працю, присвячену енеолітичній мальованій кераміці Галичини (ось де поєдналися його студентські захоплення у науці), філософський факультет Карлового університету присвоює йому в 1929 році докторський ступінь. Олег Кандиба стає відомим археологом, археологом з європейським іменем.

Він потрапляє в поле зору фахівців-археологів Гарвардського університету. Гарвард планує видати археологічні довідники, що мали б охопити терени Польщі, України, Росії, Румунії, Болгарії та інших держав. Автором цих солідних видань і мав стати молодий археолог Кандиба, який, до того ж, володів дев’ятьма європейськими мовами. Його запрошують до США, де він читає лекції американським студентам, друкується в американських наукових виданнях, виступає експертом в американських музеях. Тут, у Америці, Олег організовує наукове життя української діаспори.

Перед Ольжичем відкривається широка перспектива науковця - у нього для цього були всі дані. 29-річного доктора археології у 1936 році запрошують до Рима, де він поринає в поглиблені наукові досліди, розбудовує українсько-італійські зв’язки, готує видання творів української літератури у перекладі на італійську. Свої праці з археології він друкував в українських, чеських, англійських та німецьких виданнях. Окремо вийшла його монографія “Schipenitz - Kunst und Gerate eines neolithishen Dorfes “ (1937), яка отримала високу оцінку фахівців.

Марко Антонович писав: “Про Ольжича тепер багато пишуть: оцінюють його як поета, як ученого, як політика, але так мало можна прочитати про нього як про надзвичайно тонкого знавця природи, вірного товариша і Людину у вищому розумінні цього слова. Не вихолощена людина-безбатченко, прихильник нереального інтернаціоналізму чи ялового гуманізму, а людина у новому змислі: жива українська душа, зв’язана із своїм народом не зовнішніми, а найглибшими і найміцнішими, які лише існують, путами. Він не міг бути ніким іншим, лиш українцем, націоналістом, і якраз через те йому прислуговує назва Людини в цьому найвищому, найціннішому значенні”

У Римі, Олег зустрічається з Євгеном Коновальцем, головою Проводу ОУН. Це була зустріч, яка повернула життя Ольжича в інший бік. Він, тоді вже відомий поет, знаменитий вчений-археолог, з головою поринає у політичну діяльність. З Євгеном Коновальцем їх єднала дружба і повна єдність поглядів на майбутнє України - омріяної вільної суверенної держави.

Олег аналізує політичну історію України і сучасні йому політичні події й обставини, дає оцінку своїм і побратимам, і недругам. Сам Ольжич поетично сформулював їх діяльність так: Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила...

Була у житті Олега і велика й ніжна любов. У підпіллі, в 1943 році, Олег обвінчався у православній церкві села Яблінка Вижня на Львівщині з Калинкою (Катериною) Білецькою, якій він, за старовинним козацьким звичаєм, освідчиться у коханні ще у новорічну ніч 1941 року, пригубивши з келиха і піднісши його до її вуст. Калинка відіп’є з цього келиха ? і це буде знак згоди стати дружиною Олега. І через два роки у цій церкві, в умовах жорстокої конспірації, Олег назве своє справжнє прізвище - Кандиба, бо сказати неправду перед іменем Господа він не міг. Вони стануть подружжям, але, дотримуючись правил суворої конспірації, будуть удавати, що незнайомі.

Родинне щастя буде недовгим - відчуваючи смертельну небезпеку, Олег відправить вагітну дружину до батьків у Прагу. Це буде 1944 рік, коли смерть уже дихає Ольжичеві у потилицю… Олегові так і не буде суджено дізнатися, що Калинка невдовзі народить сина і нарече його іменем чоловіка. Так на світ з’явиться Олег Кандиба-молодший...

Ольжич загинув як солдат, як воїн за свою омріяну Україну. Загинув в Її ім’я. Смерть Ольжича схвилювала всю українську емігрантську спільноту. Він ще у 1931 році у вірші “Присвята” напророчив свою смерть: Пошли мені, молюся, дар один: В ім’я Її прийняти мужньо муки І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати

…Є у Празі Ольшанське кладовище. Це цілий пантеон, де знайшли свій останній земний прихисток українські емігранти-патріоти: Олександр та Софія Русови, Євген Чикаленко, Спиридон Черкасенко, Олександр Сірополко і багато-багато інших. На центральній алеї, ліворуч, на могилі - пам’ятник, на якому викарбувані імена та дати життя і смерті Олександра Олеся (Кандиби), Віри Кандиби (з роду Свадковських) і внизу: in memoriam Олег Ольжич…

Марки та конверт з фото Олега Ольжича