Презентація на тему:
Євген Плужник (1898-1936)

ПСЕВДОНІМ – «КАНТЕМИРЯНИН»

Є.Плужник органічно поєднав класичну традицію з модерними шуканнями, сполучивши елементи експресіонізму та імпресіонізму. Л.Череватенко: «Досконалість простоти – ось питома риса Плужникової поезії» Володимир Державин назвав Євгена Плужника «найвидатнішим майстром імпресіоністичної поезії 20 сторіччя»

Риси творчої манери Є.Плужника (за Миколою Бажаном): філігранна витонченість образів; досконалість побудови поезій; інтелектуальна гра нюансами емоційної та звукової сфери.

Юрій Лавріненко вказує на такі риси творчої манери Є.Плужника: Риси імпресіонізму: інтелектуальна гра на нюансах емоцій, уникання дієслів, пуантилізм (фр. pointiller — писати крапками) «Проте, є в Плужника і нетипові для імпресіонізму риси, як-от, прагнення до мужнього ясного погляду на явища, підкреслене оречевлення чи конкретність образу, нахил до звичайної розмовної прози, рівновага ритмічних і змислових елементів». «Імпресіоністичний засіб в нього, наприклад, не раз дає експресіоністичний образ»

ПОЕЗІЇ; ДРАМИ; РОМАН “НЕДУГА”; ПЕРЕКЛАДИ; МОВОЗНАВЧІ ПРАЦІ. Творчий діапазон Є.Плужника: Входив до літературних об’єднань «АСПИС» (1923–24), «Ланка» та «МАРС». Спільно з Валер’яном Підмогильним уклав словник «Фразеологія ділової мови» (1926, 1927).

Дослідники творчості Є.Плужника неодноразово вказували на такі ознаки його письма, як антиліричність та антиемоційність. Хоча з іншого боку, дослідниця Ганна Токмань зазначала про інтимну лірику Плужника як таку, що здатна піднестися до рівня «найяскравішого спалаху у вічній Плужникові ватрі» С.Воскрекасенко: «Якщо правда те, що душа художника – в його творах, то це в першу чергу стосується Євгена Плужника. Творчо неспокійна, постійно заглиблена у проблеми людського існування, вона і терзала поета, і водночас приносила йому розраду і втіху…».

“Дні” (1926) – назва першої збірки, яка в контексті творів, що до неї ввійшли, прочитується як існування людини. Образ “днів” у поета є багатогранним. У ньому виражено плинність людського життя, його реальну наповненість і сутність.

Максим Рильський відзначив, що пафос збірки Є.Плужника “Дні” – “не зневіра, а уповання, не зречення од боротьби, а заспів до неї” Однак більшовицька критика не сприйняла мистецької глибини художнього світу Плужника, твердила про зневіру й втому поета як вияв “суті занепадницької й гнилої буржуазії”

Плужникова думка перегукується з екзистенціалізмом. Біль є емоційною домінантою збірки “Дні”.

Зв’язок лірики Євгена Плужника з філософією відзначали майже всі дослідники його творчості, проте вони по-різному оцінювали філософську наповненість цієї поезії: від біблійних мотивів до філософії екзистенціалізму (існування, буття). В.Базилевський: «Ось воно – головне, що мучило Плужника все його коротке життя: самотність, якої він так і не зміг позбутися, оте гостре відчуття відчуження між людьми, що назване Сартром екзистенціалізмом».

Родоначальником екзистенціалізму був датський філософ ХІХ ст. Серен К’єркегор, на думку якого, сучасна наука й культура недостатньо звертала увагу на конкретну людину – її переживання й страждання, емоції й думки. Серен К’єркегор

Філософська система екзистенціалізму Поняття та ідеї екзистенціалізму Їх значення Екзистенція «Основна категорія екзистенціалізму, яка означає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю» Існування людини Одне з ключових понять, відображає самодостатність існування індивідуума як певної духовної цілісності,що включає почуття, емоції, переживання, бажання тощо; воно протиставляється ворожому оточенню, у якому перебуває особа Відчуженість людини від суспільства, її «закиненість у ворожий світ» На думку екзистенціалістів, людина приречена перебувати в злочинному, ворожому для себе оточенні, яке зазіхає на її свободу; вона не здатна змінити ці умови Абсурдність світу Світ збудований безглуздо, його важко раціонально пояснити, розлад охопив усі сфери буття, хаос і стихійність убивають будь-які починання особи; ознаками абсурду є війни, пошесті, хвороби, насильство, змушеність людини виконувати не властиві їй функції

Межові ситуації Їх людина переживає у ворожому й абсурдному середовищі; перебування на межі життя й смерті, відчуття глибоких психологічних криз – ознаки межових ситуацій. Страх, самотність, неспокій, жах, знемога, відчуженість, відчай, апатія, внутрішній біль та ін. Такі почуття наповнюють внутрішній світ людини в межових ситуаціях. Абсурдна особа Людина, що живе за законами абсурдного середовища, поглиблюючи його й своє трагічне становище; вона сама сіє смерть, нещастя, чим сприяє ширенню абсурду. Проблема вибору Людина є вільною від природи; її особистий вибір (як жити?) – провідна тема екзистенціалізму; вибираючи між добром і злом, різними типами поведінки у світі,є вона найбільш повно виявляє себе, вибирає власну сутність; вибір – це постійна життєва необхідність.

Стоїцизм «Стійкість, твердість у життєвих випробуваннях, здатність протистояти» злу; стоїцизмом наділені люди, які не зламалися під натиском нещасть, здатні проявити силу волі, пожертвувати собою Відповідальність Кожен відповідальний за себе й за інших, за свій вибір і за буття світу. «Екзистенційний стрибок» Пробудження особи, віднайдення нею вищого смислу для свого існування в абсурдному середовищі. Самоформування Удосконалення свого внутрішнього світу для більшості екзистенціалістів є тим вищим сенсом, якому присвячує себе справжня людина; для цього необхідно зрозуміти (накреслити) проект свого «Я» і реалізовувати його (розгортати)

Вагомим у поетичному світі Плужника є образ осені. На думку Ю.Мережка, “образ осені – головний стрижневий образ, що проходить мало не через 90% всіх Плужникових віршів”.

Через усю поезію Плужника проходить мотив кохання. Особливістю всієї інтимної лірики Плужника насамперед є те, що поет переважно зображає один неповторний момент в історії кохання: закоханий ліричний герой проник у мікроскоп душі жінки, його співучасть у її житті не переривається ні часовими, ні просторовими відстанями – розлука тільки загострює відчуття світу коханої.

«Рання осінь» (1927) – це назва другої збірки Євгена Плужник, яка в контексті творів, що до неї увійшли, прочитується як закінчення молодості, перехід до більш зрілого стану життя, існування, творчості.

Назва останньої збірки «Рівновага» (1948) свідчить про зображення в ній двох нерозривних начал, які потребують гармонії. Зокрема, у мотив кохання, на відміну від попередніх збірок, де любов – це сфера духу, уривається гаряча пристрасть закоханих. Відтак, мотиви пристрасті й смерті перебувають у найнапруженішому зіткненні – це надає поезії драматизму. Завдяки дружині письменника рукопис «Рівновага» був вивезений за кордон та надрукований там 12 років після смерті поета.

Вітальне є невід’ємною частиною Плужникового кохання, роблячи його сильним і слабким водночас. Пристрасть, вриваючись у кохання приреченої на тихе згасання людини, наближує кінець, вітальне спалює vita – життя самоспалюється. Віталізм (вітаїзм) (від лат. vitalis – життєвий). Стильова течія початку ХХ ст., проявилася у кількох модерністських напрямах (неоромантизм, футуризм, експресіонізм). Головна ознака – відтворення безперервного потоку життя, погляд на людину як на біологічну істоту.

Центральним є образ осені – тло розгортання подій, що взаємодіє з першим планом. Цей образ уособлює різні стани душі ліричного героя: спокій, безнадію, віру в майбутній розквіт, замрію чи роздуми про неминучість – еволюцію світобачення. Коли у першій збірці Євгена Плужника “Дні” образ осені є оптимістичним, то у збірці “Рання осінь” образ осені асоціюється з утомою чи душевною рівновагою.

Велике, щире й взаємне кохання поета до Галини Коваленко, дружини митця, його однодумиці й надійної опори в житті, возвеличено у творчості Є.Плужника. Вона була справжньою красунею, і для тогочасного оточення її вибір був неочікуваним і незрозумілим, адже Євген Плужник був тяжко хворим на туберкульоз, фактично безперспективним... Проте для самої Галини це був цілковито усвідомлений вибір, продиктований велінням серця.

Пізніше Євген Сверстюк так відгукнеться про їхні стосунки: «…вона для нього була більше, ніж Оксана Коваленко для Тараса Шевченка. Вона, може, була навіть більше, ніж Лаура для Петрарки… Можливо, він тримався на високій хвилі саме любов’ю» Євген Сверстюк 1943 року дружина Євгена Плужника Г.Коваленко емігрувала до Львова, згодом до Німеччини і, зрештою, до США. Написала спогади про поета.

Однак не всі інтимні поезії Плужника співвідносяться з його історією кохання до Галини Коваленко. Йдеться не про інші поетові захоплення. А про художні узагальнення краси й таїни жіночості. Жінка як міф, інтимна лірика як міфотворення.

Третя збірка Є.Плужника завершує еволюцію митця в руслі посилення філософських мотивів, котрі моделюються на конкретних реаліях як життя навколишнього, так і свого особистого. Остання збірка поезій Плужника «Рівновага» – це є документ перемоги «духової людини», що серед какофонії доби знайшла собі «тишу», душевну рівновагу, певність своєї правди, красу «світу єдиного», серед загального розпаду – «міцний зв’язок між днем біжучим і простором часу» (В. Порський) Какофонія - безладне, хаотичне, немилозвучне сполучення звуків, що болісно вражає слух (у музиці, віршах).

Три збірки митця – це три етапи еволюції поета із відчутним тяжінням до поглиблення філософських мотивів, зокрема, смерті, мовчання, сенсу життя, сутності кохання і пристрасті.

Усього 10 років тривала літературна творчість Є.Плужника, але це був період творчого горіння митця. Є.Плужник розділив долю митців “Розстріляного Відродження”. 2 грудня 1934 року Є.Плужника було безпідставно арештовано й засуджено до 10 років таборів. Незважаючи на загострення туберкульозу, поета вивезли на Соловки. В останньому листі до дружини він написав: “Присягаюсь тобі, я все одно виживу!” Однак вижити йому не судилося: 2 лютого 1936 року поет помер і похований у братській могилі політв’язнів.

В одній зі своїх поезій Є.Плужник передбачив сумний фінал: Повій В остиле серце, Аквілоне! – Я зрозумію голос твій, Бо кров, млявіючи холоне; Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне; І все частіш пустиня снігова Мені ввижається… Вітай, пустине! Аквіло н (лат. Aquilo) — холодний північний вітер; латинська назва грецького бога північного вітру Борея. У переносному значенні - лиха доля, фатум.

Для вас, історики майбутні, Наш біль - рядки холодних слів! О, золоті делекі будні Серед родючих вільних нив! Забудь про вистраждані свята, Що в них росила землю кров! Мовчи, мовчи, душе підтята, - - Агов! Якийсь дідок нудний напише, - Війна і робітничий рух... О, тихше! - Біль не вщух! Зб. «Дні». Київ, 1926 Епітет “золотий” зустрічаємо в поемі П.Тичини “Золотий гомін” Медита ція (лат. meditatio — роздум) — жанр ліричної поезії, у якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. характеру, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми.

Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі, Як від озер, порослих осокою, Кудись на південь линуть журавлі. Вір і наслідуй. Учневі негоже Не шанувати визнаних взірців, Бо хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців? «Рання осінь», 1927 Медитація

* * * Ніч... а човен – як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! Мариністична лірика – змалювання моря Зб. «Рівновага» (поезії). Авґсбурґ, 1948

Річний пісок слідок ноги твоєї І досі ще – для мене! – не заніс... Тремтить ріка, і хилиться до неї На тому березі ріденький ліс... Не заблукають з хуторів лелеки, – Хіба що вітер хмари нажене... О друже мій єдиний, а далекий, Який тут спокій стереже мене! Немов поклала ти мені на груди Долоні теплі, і спинилось все: І почуття, і спогади, і люди, І мертвий лист, що хвилями несе... Немов ласкаві вересневі феї Спинили час, – і всесвіт не тече... І навіть цей слідок ноги твоєї Вже не хвилює серця і очей... Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий – такий великий, Що я тобі й сказати б не зумів! Зб. “Рання осінь”, 1927