Презентація на тему:
Соціальна поведінка. Соціологія конфлікту.

Соціальна поведінка. Соціологія конфлікту.

План Біхевіоризм як наука про поведінку. Внутрішні детермінанти соціальної поведінки людини. Девіація як соціальне явище. Соціологія конфлікту. Теорії конфліктів. Класифікація конфліктів.

Соціологія вивчає поведінку людини в суспільстві, але вона, за висловом сучасного шведського соціолога П.Монсона, вивчає не лише ‘’поведінку людини в суспільстві’’, але й суспільство через ‘’поведінку людини’’.

Поведінка людини є результатом взаємодії її внутрішньої природи і процесу соціалізації, складовими елементами якого виступають інші індивіди.

Поведінка притаманна не тільки людині, а й тваринам. Проте, на відміну від тварин, поведінка людини формується, розвивається і проявляється в умовах суспільного життя, а тому носить соціально обумовлений характер, тобто, за своєю сутністю, є соціальною. В поведінці проявляються соціальні якості людини, її культура, погляди, генетичні і біологічні особливості, відношення до себе і оточуючих – вся гама людяності.

Поведінка – форма діяльності, реакція на соціальне середовище чи дію іншої людини.

Біхевіоризм Біхевіоризм (англ. behaviourism – поведінка) – один з важливих напрямів психології і позитивістської соціології, який набув широкого поширення у 20-ті рр. у США, і предметом свого дослідження вважає поведінку людей, сприймаючи її як лише фізіологічні реакції на вплив зовнішнього середовища (стимули).

Основоположником біхевіоризму є американські психологи Е.Порндайк (1874-1949) і Дж. Уотсон (1878-1958). Положення і методи біхевіоризму були перенесені із психології в соціологію, антропологію, педагогіку та ін. науки про поведінку.

Біхевіоризм, як правило, не визнає якісної різниці між поведінкою людей і тварин, стверджуючи, що психологія покликана вивчати не свідомість, а поведінку людей, що є доступною для безпосереднього спостереження.

Теорія соціального обміну. В соціологічній концепції американського соціолога Дж. Хоманса соціальна поведінка і взаємодія індивідів постає як система обмінів поведінковими актами, обумовленими способами врівноваження винагород і виплат, що найчастіше реалізується в сфері бізнесу.

Суть біхевіористської соціології і теорії соціального обміну полягає в тому, що: - індивід прагне повторити дії, які винагороджуються; - якщо появляються ті ж стимули, що і раніше, то і поведінка індивіда стає такою ж, як і раніше; - чим більше ціниться дія, тим більше вона істинна, чим частіше дія винагороджується, тим менше ціниться (надлишки); - якщо дії не одержують бажаного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки – то задоволення.

Внутрішні детермінанти соціальної поведінки людини. На думку О. Якуби до них можна віднести: - потреби; - інтереси; - ціннісні орієнтації; - мотиви; - соціальні норми; - переконання, ідеали, звички.

Класифікація потреб А. Маслоу. Потреби – це внутрішні стимули активності людини, те, що забезпечує її існування і самозбереження. А. Маслоу поділяє потреби на базові (постійні) і похідні (змінювані).

Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у висхідному порядку від нижчих (матеріальних) до вищих (духовних): - фізіологічні та сексуальні потреби (у відтворенні собі подібних, їжі, диханні, одязі , житлі, відпочинку); - екзистенціальні потреби (у безпеці свого існування, впевненості в майбутньому, стабільності суспільства, гарантованості праці);

- соціальні потреби (у спілкуванні, турботі про інших, увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності); - потреби престижу (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні, високому статусі в суспільстві); - духовні потреби (у самореалізації, в творчому самовираженні).

На думку А. Маслоу перші дві групи потреб є базовими (первинними), інші – похідними (набутими). При цьому діє тенденція заміни первинних потреб набутими.

З потребами нерозривно пов’язані інтереси. Інтереси – це усвідомлені потреби, це направленість дій індивіда в залежності від можливості задоволення тієї чи іншої потреби. Інтереси – вираження соціальних потреб особистості через її місце в системі соціальних відносин та взаємодій з приводу умов та засобів задоволення цих потреб.

Класифікують інтереси за різними критеріями: -за об’єктом задоволення – матеріальні і духовні; - за значущістю – основні і другорядні; - за часом – довго-і короткотривалі.

Типи інтересів: - інтерес - відношення (усна заява про інтерес до того чи іншого об’єкта); - інтерес-дія (практичний вияв інтересу шляхом участі в тому чи іншому виді діяльності); - інтерес-установка (складається в процесі тривалої взаємодії з іншими людьми); - інтерес-орієнтація (виділення одного інтересу в якості головного). Потреби та інтереси є основою системи цінностей та ціннісних орієнтацій людини.

Мотиви соціальних дій Найвизначніші вчинки людина здійснює свідомо, тобто вершить соціальні дії. Без урахування мотивів, тобто внутрішнього сенсу, що вкладає людина у свої зусилля для реалізації тієї чи іншої мети, неможливе розуміння соціальних дій, соціальних зв’язків і взаємодій, що вершаться при реалізації поставленої мети. Індивідуальна мета, що відтворює потреби людини (в їжі, житлі одязі, освіті, в утвердженні власної гідності, честі) – це початок дії соціальної, початок орієнтації на інших, це сподівання, що враховують можливу відповідну реакцію оточуючих і утворюють мотиви соціальної дії.

Мотиви – усвідомлена потреба особистості у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. Значний вплив на формування мотивів справляють життєвий досвід особистості, переконання, моральні, естетичні почуття. Мотиви – це оцінка особистістю інтересів і ціннісних орієнтацій, вони безпосередньо передують конкретній поведінці людини і органічно пов’язані з нею.

Основні мотиви: матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні. Кожен з мотивів має свій внутрішній поділ, наприклад: у духовних мотивах вирізняють моральні, естетичні, релігійні, атеїстичні, філософські. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні.

Мотиви дій різноманітні. В мотивації орієнтація на себе – орієнтація на інших виділяється індивідуальна мотивація, гуманістична, альтруїстична (безкорисна). На вибір людиною-індивідом, людиною-особистістю, соціальною спільністю конкретної мотивації впливає ряд обставин: ситуація, моральна культура конкретної особи і існуюча в суспільстві система цінностей. Роль системи цінностей в тому, що цінності виступають для людини, особи фактором, що соціалізує певний пошук людиною, особою, соціальною спільністю шляхів реалізації індивідуальної мети і визначають типовий для суспільства індивідуальний вибір.

Соціальна норма – загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп. Соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві, вона є інструментом соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов’язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій.

Соціальні норми класифікують за різними критеріями: - за походженням – аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні; - за характером зміни структури – інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні; - залежно від періоду існування – ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися; - за схильністю – елементарні й складні, динамічні й статичні; - за функціональною та інформаційною природою; - за механізмом детермінації – збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі; - з точки зору організації та управління системними процесами – інституційні й неінституційні; - за масовістю – масові, групові, індивідуальні.

Основним соціальним інститутом, який сприяє дотриманню соціальних норм є соціальний контроль. Соціальний контроль – засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання. Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів.

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Звичай – встановлений спосіб поведінки, з яким пов’язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства. Термін ‘’звичай’’ пов’язаний з поняттям ‘’традиція’’ та ‘’обряд’’ (ритуал). Традиція – це ширше поняття, ніж звичай, охоплює різноманітні об’єкти соціальної спадщини (матеріальні і моральні цінності).

Одним з важливих елементів соціальних норм є санкція. Санкція ( лат. sanctio – непорушна постанова) – стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя. Існують негативні і позитивні санкції.

Відповідно до норм, покладених в основу санкцій, їх поділяють на: неформальні (реалізуються безпосередньо соціальною групою через певні форми її поведінки); формальні (юридичні, політичні, економічні та ін.). За змістом тиску санкції поділяють на: правові (покарання та заохочення за певні дії, передбачені законом); - етичні (покарання та заохочення згідно з моральними принципами); сатиричні (насмішки, глузування, презирство); релігійні (анафема).

Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки. Якщо за порушення соціальних норм санкції не застосовуються, виникають правовий нігілізм, різноманітні види девіантної поведінки.

Девіація як соціальне явище буває різноманітною, присутня в суспільстві будь-якого типу і притаманна кожній соціальній спільноті. Особливо вона виявляється на етапі трансформації соціальної системи, під час зміни ціннісних орієнтацій. Девіантна (лат. deviatio – ухилення) поведінка – вчинок, дія людини, групи людей, які не відповідають офіційно встановленим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).

Соціальні відхилення мають для суспільства різне значення. Позитивні є засобом прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості, подолання застарілих, консервативних, реакційних стандартів поведінки. Це соціальна творчість – наукова, технічна, художня, суспільно-політична. Негативні відхилення дезорганізують систему, підриваючи іноді її основи. До них належать соціальна патологія – злочинність, наркоманія, проституція, алкоголізм. Межі між позитивною і негативною девіантною поведінкою рухомі в часі й просторі.

Причиною девіації в суспільстві може служити поняття аномії. Аномія – стан соціальної системи, за якою значна частина громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.

Типи пристосування до аномії (патологічного стану суспільства) за Р.Мертоном: - комформізм – пасивне прийняття стандартів поведінки, безумовне визнання існуючих порядків, норм, правил, схиляння перед авторитетами; - інновація – заперечує засоби досягнення певної культури, які схвалюються соціально; - ритуалізм – заперечує мету певної культури, але згодна використати засоби, що схвалюються соціально;

- ретретизм (втеча від дійсності) – спостерігається, коли людина одночасно заперечує цілі й соціально схвалені засоби їх досягнення. Особи, які вдаються до цього засобу, перебувають у суспільстві, але не належать йому; - заколот – виявляється у неприйнятті актів громадської непокори.

Соціологія конфлікту Життя суспільства – це процес постійного виникнення і вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення цінностей, інтересів і відносин. Це говорить про дисгармонію суспільних відносин, суперечності між якими в багатьох випадках досягають стадії конфлікту та знаходять через нього своє вирішення.

Проблема конфлікту є предметом вивчення багатьох суспільних наук, дослідження якої своїми витоками сягає ще древніх часів. Перші спроби аналізу даної проблеми робили Платон і Аристотель в ідеї про необхідність утворення державної організації, яка знімає проблему групових соціальних суперечностей. Проблему конфлікту знаходимо в творчому доробку Гоббса в ідеї війни всіх проти всіх і створення держави як єдино можливого шляху вирішення цієї проблеми, Гегеля – в діалектичних законах.

Конфлікт як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі Адама Сміта ‘’Дослідження про природу і багатства народу’’, в якій вчений джерелом конфлікту розглядав класову диференціацію суспільства й економічне суперництво.

Сьогодні теорії конфлікту умовно поділяють на біологічні, психологічні та соціальні. Біологічний підхід найбільш виразно проявився у соціології Г,Спенсера, О.Конта, А.Фульє. Г.Спенсер, розглядаючи суспільство як органічну систему, визнавав його підпорядкованість законам еволюції, де основним регулятором життя виступає боротьба за існування.

Психологічні теорії конфлікту розглянуті в соціології Г.Лебона, Мака-Дугала, З.Фрейда. З.Фрейд вважав, що джерелом мотивації соціальної поведінки людини в суспільстві є конфлікт між інстинктами людини і соціальними нормами, в яких вона функціонує.

Соціологічний підхід у дослідженні конфлікту був започаткований роботою німецького соціолога Г.Зіммеля ‘’Соціологія конфлікту’’, в якій він обгрунтував ряд ідей, згідно яких конфлікт є соціальним процесом, що служить згуртуваності і збереженню соціального цілого.

Соціальний конфлікт (лат. сonflictus – сутичка) – зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.

Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Перша, що конфлікт – це тимчасовий стан суспільства (К.Маркс). За другою – це нормальний стан, об’єктивна риса соціальних систем зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення (Р.Дарендорф, Л.Козер).

Теорії конфліктів.

Теорія конфлікту Л.Козера Л.Козер автор концепції ‘’позитивно-функціонального конфлікту’’ у праці ‘’Функції соціального конфлікту’’ підкреслює, що в будь-якому суспільстві існує соціальна нерівність і стан психологічного невдоволення членів суспільства, які породжують соціальне напруження між індивідами і різними соціальними групами. Це напруження часто знімається завдяки різним конфліктам. Соціально контрольований конфлікт відіграє у суспільстві роль очисника повітря, яким дихає все суспільство, допомагає зближенню учасників конфлікту, солідаризує індивідів, допомагає згуртованості групи і суспільства в цілому. Отже, конфліктні процеси за певних обставин сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до певних умов, а також сприяє виникненню нових, більш прогресивних форм соціальної організації.

Теорія конфлікту Р.Дарендорфа Р.Дарендорф є засновником теорії ‘’конфліктної моделі суспільства’’, зміст якої викладено в праці ‘’Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві’’. Суть концепції полягає в тому, що будь-яке суспільство перебуває у стані постійних змін, в ньому постійно існують конфлікти і незгоди, бо кожне суспільство базується на примусі, на насильстві одних його членів над іншими, а суперечливість інтересів є наслідком поділу влади, розподілу на володарів та підвладних. Дарендорф відмічає, що в суспільстві існує нерівність по відношенню до розподілу влади, що викликає непорозуміння та антагонізм. Суспільство відрізняється не наявністю чи відсутністю конфліктів, а різним ставленням до них з боку влади. Тому, якщо конфлікти раціонально регулювати, то вони не призведуть до соціальних потрясінь, що має місце в демократичному суспільстві.

Отже: придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна регуляція – до підкронтрольної еволюції.

Стадії соціального конфлікту 1. Передконфлікт (виникнення соціальної напруженості). 2. Зростання напруги (поява конфліктної інформації). 3. Безпосередній розвиток конфлікту (стадія відкритої боротьби сторін). 4. Регулювання конфлікту (розв’язання соціального конфлікту).

Класифікація соціальних конфліктів - за включеністю до системи організаційних зв’язків – функціональні та дисфункційні; - за специфікою впливу на організацію – конструктивні та деструктивні; - за тривалістю – короткотермінові й довготермінові. Розрізняють агоністичні (примиримі) й антагоністичні (непримиримі) конфлікти.

Конфлікти поділяють за особливостями системи, у якій вони виникають і відбуваються на: - соціально-економічні конфлікти; - національно-етнічні конфлікти; - політичні конфлікти; - конфлікти ресурсів; - конфлікти цілей; - конфлікти цінностей; - конфлікти комунікацій.

За рівнем конфліктуючих сторін, конфлікти класифікують на: - міжіндивідуальні; - міжгрупові (групи інтересів, етнонаціональні групи); - конфлікти між асоціаціями (партіями); - внутрі- та міжінституційні конфлікти; - конфлікти між секторами суспільного розподілу праці; - конфлікти між державними утвореннями; - конфлікти між культурами або типами культур.