Презентація на тему:
Елекрокардіографія як спосіб дослідження

ФУНКЦІОНАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СЕРЦЕВО- СУДИННОЇ СИСТЕМИ Елекрокардіографія

Електрокардіографія — метод графічної реєстрації з поверхні тіла електричних явищ які виникають в серцевому м'язі під час серцевого циклу. Крива яка відображає електричну активність серця називається електрокардіограмою (ЕКГ). Таким чином ЕКГ — це запис коливань різниці потенціалів які виникають в серці під час його збудження.

Електрокардіографія є одним з основних методів дослідження серця і діагностики захворювань серцево-судинної системи. На даний час він є незамінним у діагностиці: порушень ритму і провідності гіпертрофій відділів ішемічної хвороби серця. Цей метод дозволяє точно судити про локалізацію вогнищевих змін міокарда їх розповсюдженність глибину і час появи. Електрокардіографія дозволяє виявити: дистрофічні і склеротичні процеси у міокарді порушення електролітного обміну що виникають під впливом різних токсичних речовин. Цей метод широко використовується для функціонального дослідження серцево-судинної системи. Поєднання електрокардіографічного дослідження з функціональними пробами допомагає виявити: приховану коронарну недостатність перехідні порушення ритму проводити диференційний діагноз між функціональними та органічними порушеннями.

Біофізичні і фізіологічні основи електрокардіографії. Електричні явища в серцевому м'язі пов'язані з рухом іонів калію (K+) натрію (Na+) кальцію(Ca2+) хлору (Cl-) та інших через клітинну мембрану. Відомо що в клітині калію значно більше ніж у міжклітинній рідині а концентрація внутрішньоклітинного натрію навпаки набагато менша ніж поза клітиною. Незбуджена клітинна мембрана проникливіша для K+ і Cl-. Тому іони K+ внаслідок концентраційного градієнту виходять з клітини при цьому переносять свій позитивний заряд у міжклітинний простір. Іони Cl- навпаки входять в середину клітини збільшуючи тим самим негативний заряд внутрішньоклітинної рідини. Це переміщення іонів призводить до поляризації клітинної мембрани і зовнішня її поверхня стає позитивною а внутрішня — негативною. Між будь-якими двома точками цієї поверхні різниця потенціалів відсутня. При цьому на електрокардіограмі реєструється горизонтальна нульова (ізоелектрична) лінія.

Під час збудження мембрана клітини стає більш проникливою для іонів Na+ ніж K+. При цьому відбувається швидкий вхід іонів натрію в клітину і внутрішня поверхня мембрани набуває позитивного а зовнішня — негативного заряду. Протягом всієї фази деполяризації різниця потенціалів швидко наростає. На електрокардіограмі в цей час реєструється висхідне коліно зубця R. Після деполяризації проникливість збудженої мембрани зменшується для іонів натрію і збільшується вхід для іонів хлору які частково нейтралізують надлишок позитивних іонів Na+ всередині клітини. Це — фаза початкової реполяризації. У цей час на електрокардіограмі реєструється нисхідне коліно зубця R. У подальшому різниця потенціалів підтримується протягом деякого часу на одному рівні (фаза повільної реполяризації) за рахунок повільного входження іонів Na, Ca2+ та виходу з клітин іонів K+.

Протягом фази реполяризації мембрана клітини знаходиться в стані збудження і зовнішня поверхня її утримує негативний заряд. Це веде до зникнення потенціалів і на електрокардіограмі реєструється ізоелектрична лінія — ST. Клітина перебуваючи в стані збудження намагається відновити початковий стан. Мембрана клітини на ділянці переходу в стан спокою стає більш проникною для іонів K+. Вихід іонів K+ з клітини значно переважає над поступленням у клітину іонів Na+. Тому зовнішня поверхня мембрани набуває позитивного заряду а внутрішня - негативного. В результаті цього на зовнішній поверхні клітини між двома електродами знов виникає різниця потенціалів і на електрокардіограмі реєструється негативний зубець T що відповідає кінцевій швидкій реполяризації. Описані процеси відбуваються під час систоли. З відновленням на всьому протязі клітинної мембрани вихідної поляризації вся зовнішня поверхня клітини стає позитивною а внутрішня — негативною. Внаслідок цього різниця потенціалів зникає і на електрокардіограмі реєструється ізолінія яка відповідає фазі спокою трансмембранного потенціалу і відповідає діастолі. В цей час вихідна концентрація іонів відновлюється. Іони K+ повертаються в клітин, а Na+ — виходять з неї.

Анатомічна структура і функція водіїв ритму серця та провідникової системи Робота серця визначається його основними функціями: автоматизмом збудливістю провідністю і скоротливістю. Взаємозв'язок цих функцій обумовлює постійну автоматичну діяльність серця. Автоматизм серця здійснюється системою спеціальних м'язових клітин з яких складаються вузли і провідна система серця. В них зароджуються і виробляються імпульси які ведуть до збудження і скорочення серцевого м'яза. Головним центром автоматизму є синусовий вузол. У ньому виробляється найбільше число імпульсів тому його називають центром автоматизму першого порядку. Він розміщений у верхній частині правого передсердя між гирлами порожнистих вен. У дорослої людини в стані спокою синусовий вузол генерує 60-80 імпульсів за хвилину. У нижній частині правого передсердя ближче до задньої стінки знаходиться атріовентрикулярний вузол. Він автоматично виробляє 40-60 імпульсів за хвилину і вважається центром автоматизму другого порядку.

На протязі останніх років термін "атріовентрикулярний вузол" деколи заміняють ширшим поняттям "атріовентрикулярне з єднання" під яким розуміють анатомічну ділянку — вузол передсердя і стовбур пучка Гіса. Від атріовентрикулярного вузла починається головний стовбур провідникової системи — передсердно-шлуночковий пучок Гіса який проходить вперед і вліво по міжшлуночковій перегородці. На рівні її верхньої третини пучок ділиться на ліву і праву ніжки. Ліва ніжка в більшості випадків ділиться на передню і задню гілки. Ніжки проходять під ендокардом міжшлуночкової перетинки шлуночків. Пізніше ніжки пучка розгалужуються за рахунок чого утворюється густа сітка гілок провідникової системи. Кінцеві розгалуження цієї системи називаються волокнами Пуркін ьє. Клітини системи передсердно-шлуночкового пучка називають автоматичним центром третього порядку. Центри автоматизму другого і третього порядку підкоряються ритмічній діяльності синусового вузла. Автоматична функція водія ритму атріовентрикулярного вузла і системи передсердно-шлуночкового пучка виявляється тільки при патологічних змінах. Функція збудливості полягає в здатності серцевого м'яза збуджуватися коли до нього надходить електричний імпульс. Функція провідності характеризується розповсюдженням збудження по провідній системі міокарда. Збудження починається в синусовому вузлі і розповсюджується по трьох спеціалізованих шляхах (Бахмана Венкебаха Тореля) Із верху вниз на міокард — спочатку правого а потім лівого передсердя. На деякий час імпульс затримується в атріовентрикулярному вузлі і переходить на стовбур ніжки передсердно-шлуночкового пучка а далі по розгалуженнях провідної системи — через синапси на міокард від внутрішніх субендокардіальних відділів до зовнішніх субепікардіальних. Крім описаних елементів провідної системи є додаткові тракти (пучок Кента Джеймса волокна Махайма) по яких імпульси можуть проходити обхідним шляхом. У відповідь на збудження серцевий м'яз послідовно скорочується в цьому і полягає його функція скорочення.

Формування електрокардіограми при поширенні хвилі збудження серцем Деполяризація передсердець. У нормі хвиля збудження поширюється передсердями зверху вниз від синусно-передсердного вузла до верхньої межі атріовентрикулярного вузла. Деполяризація передсердь реєструється на ЕКГ у вигляді зубця P. Висхідний відрізок зубця відповідає в основному збудженню правого передсердя низхідний — лівого. Процес реполяризації передсердь звичайно не знаходить відображення на ЕКГ оскільки він нашаровується за часом на процес деполяризації шлуночків. Деполяризація шлуночків. Процес деполяризації міокарда шлуночків на ЕКГ реєструється у вигляді комплексу QRS. Збудження шлуночків починається з деполяризації міжшлуночкової перетинки в середній її третині. Фронт збудження охоплює міжшлуночкову перетинку, частково внутрішню поверхню шлуночків і верхівку серця. Збудження поширюється від ендокарда до епікарда. На електрокардіограмі це відображається у вигляді зубця Q. Охоплення збудженням стінок обох шлуночків відображає на ЕКГ зубець R. В останню чергу збудження поширюється на базальні відділи міжшлуночкової перетинки, правого та лівого шлуночків. Охоплення збудженням базальних відділів відображає на ЕКГ зубець S.

Реполяризація шлуночків. У період повного збудження шлуночків різниця потенціалів відсутня а на ЕКГ реєструється ізоелектрична лінія — сегмент RS-T (S-T). Процес реполяризації шлуночків відповідає на ЕКГ зубцю T. Поширення реполяризації фронту міокарда шлуночків суттєво відрізняється від руху хвилі реполяризації в одинокому м'язовому волокні. Якщо в останньому випадку напрямок переміщення хвилі реполяризації і деполяризації співпадають то в цілому серці в нормі вони направлені в протилежні сторони і деполяризація відбувається від ендокарда до епікарда а реполяризація — від епікарда до ендокарда. Це обумовлено тим що тривалість трансмембранного потенціалу дії в субепікардіальних відділах шлуночків менша ніж у субендокардіальних ділянках і процес реполяризації раніше почнеться саме в субепікардіальних відділах. Оскільки під час реполяризації ці відділи набувають позитивного заряду а субендокардіальні відділи ще не збуджені тобто заряджені негативно орієнтування векторів серцевого диполя (від негативного до позитивного полюсу) виявиться таким же як і в період деполяризації (від ендокарда до епікарда) і буде реєструватися позитивний зубець T.

Електрична вісь серця Поширення хвилі деполяризації і реполяризації одиноким м'язовим волокном можна уявити собі як переміщення двох зарядів розміщених на межі збудженої (-) і незбудженої (+) ділянки волокна. Ці заряди рівні за величиною але протилежні за знаком утворюють диполі. Одиноке збуджене волокно можна умовно вважати за диполь. Позитивний полюс диполя завжди знаходиться з боку незбудженої а негативний полюс — з боку збудженої ділянки міокардіальної клітини. Диполь створює елементарну електрорушійну силу яка обумовлена різницею потенціалів. Сумарний електричний диполь серця складається з численних мікродиполів поодиноких волокон міокарда який при розповсюдженні в головній частині має позитивний заряд, а у хвостовій — негативний. Під час згасання збудження ці співвідношення стають протилежними. Оскільки збудження починається з основи серця ця ділянка є негативним полюсом ділянка верхівки — позитивним. Електрорушійна сила характеризується певною величиною і напрямком тобто вона є векторною величиною. Напрямок електрорушійної сили прийнято називати електричною віссю серця частіше всього вона розташована паралельно до анатомічної осі серця.

Методика і техніка реєстрації ЕКГ Електрокардіограму записують за допомогою електрокардіографа. Його складовими частинами є гальванометр для вимірювання величини напруги система підсилення перемикач відведень реєструючий пристрій який вмикає стрічкопротяжний механізм. Електричні потенціали що виникають в серці сприймаються електродами підсилюються і приводять в дію гальванометр. Зміни магнітного поля передаються на реєструючий пристрій і фіксуються на електрокардіографічній стрічці яка рухається із швидкістю 25 мм/с 50 або 100 мм/с. Для того щоб отримати якісний запис ЕКГ необхідно дотримуватись деяких правил зокрема: ЕКГ реєструється зранку натще або через 2-3 години після прийому їжі (при необхідності запис може проводитись в будь-який час). Хворий повинен бути роздягненим до пояса гомілки повинні бути також звільнені від одежі. Запис ЕКГ проводиться в лежачому положенні хворого на спині із розслабленими м'язами. На внутрішню поверхню гомілок і передпліч у нижній їх третині за допомогою гумових стрічок накладають 4 електроди. Для поліпшення якості запису необхідно: попередньо знежирити шкіру спиртом над місцями накладання електродів під електроди положити марлеві прокладки змочені сольовим (фізіологічним) розчином. Електроди з'єднуються з кабелем електрокардіографа. До електроду на правій руці приєднується кабель позначений червоним кольором до лівої руки — жовтим до лівої ноги — зеленим кольором. Кабель заземлення маркований чорним кольором приєднується до електроду розташованого на правій нозі. Перед записом встановлюють контрольний вольтаж що відповідає 10 мм. Відповідно до відведення встановлюють перемикач відведень. Спочатку записують ЕКГ в стандартних відведеннях (I II III) а потім у підсилених відведеннях від кінцівок (аVR аVL і аVF) і нарешті в грудних відведеннях (V1 — V6). У кожному відведенні записують не менше 4 серцевих циклів.

Відведення ЕКГ Вимірювання різниці потенціалів на поверхні тіла що виникає під час роботи серця записуються за допомогою різних відведень ЕКГ. Кожне відведення реєструє різницю потенціалів між двома певними точками електричного поля серця на які встановлені електроди. В даний час у клінічній практиці найширше використовують 12 відведень: 3 стандартних 3 підсилених і 6 грудних. Стандартні відведення — І , II , III. Їх запровадив у 1913 році Ейтховен. I відведення — між правою і лівою рукою; II відведення — між правою рукою і лівою ногою; III відведення — між лівою рукою і лівою ногою. Підсилені однополюсні відведення від кінцівок запропонував Гольдбергер у 1942 році. Підсилені відведення реєструють різницю потенціалів між однією з кінцівок де встановлений активний позитивний електрод і середнім потенціалом двох інших кінцівок. Позначення підсилених відведень від кінцівок походять від перших букв англійських слів: "а" — augmented (підсилений); "V" — voltage що означає вольтаж напруга;"R" — right (правий); "L" — left (лівий); "F" — foot (нога). Таким чином є такі підсилені однополюсні відведення: аVR — підсилене відведення від правої руки (активний електрод розміщений на правій руці електроди лівої руки і лівої ноги об єднуються і приєднуються до апарату провід об єднаного електроду для правої руки залишається вільним); аVL — підсилене відведення від лівої руки ( активний електрод розміщений на лівій руці об єднаний електрод включає електроди правої руки і лівої ноги провід об єднаного електроду для лівої руки залишається вільним); аVF — підсилене відведення від лівої ноги (активний електрод розміщується на лівій нозі об єднаний електрод включає електроди від правої і лівої руки). Це відведення уточнює доповнює III стандартне відведення. Грудні відведення. Грудні однополосні відведення які запропонував у 1934 році Вільсон реєструють різницю потенціалів між активним позитивним електродом встановленим у певних точках на поверхні грудної клітки і негативним об єднаним електродом Вільсона величина його потенціалу практично дорівнює нулю. Грудні відведення позначаються буквою V з додаванням номера позиції активного електрода позначеної арабськими цифрами. V1 — активний електрод у четвертому міжребер ї з правого краю грудини; V2 — активний електрод у четвертому міжребер ї з лівого краю грудини; V3 — активний електрод на рівні четвертого ребра лівої парастернальної лінії; V4 — активний електрод у п'ятому міжребер ї лівої серединно-ключичної лінії; V5 —активний електрод у п'ятому міжребер ї зліва по передній паховій лінії; V6 — активний електрод у п'ятому міжребер ї по лівій середній паховій лінії.

Відведення ЕКГ

Компоненти нормальної електрокардіограми Нормальна ЕКГ складається з зубців: P Q, R S T U. Відрізки ЕКГ що знаходяться між зубцями називаються сегментами (P-Q S-T) а відрізки що складаються із сегмента і прилягаючого зубця — інтервалами (P-Q (R) S-T Q-T T-P R-R). Зубець P відображає процес збудження передсердь. У нормі він як правило позитивний у всіх відведеннях (крім VR). Амплітуда зубця P не перевищує 1 5-2 5 мм а тривалість — 0 1 с. Перші 0 02-0 03 с відображує збудження правого передсердя останні 0 02-0 03 с обумовлені тільки лівопередсердним компонентом зубця. Зубець Q відповідає збудженню міжшлуночкової перетинки. Він завжди негативний. Тривалість цього зубця становить не більше 0 03 с а амплітуда не повинна перевищувати 1/4 амплітуди зубця R у тому ж відведенні. Зубець R обумовлений збудженням шлуночків і на ЕКГ він завжди позитивний. Амплітуда його в різних відведеннях залежить від положення електричної осі серця. В нормі найбільша амплітуда зубця R спостерігається в II стандартному відведенні — 5-20 мм. У грудних відведеннях амплітуда зубця поступово збільшується від V1 до V4 а потім дещо зменшується до V5; V6 але вона не повинна перевищувати 25 мм. Для порівняльної характеристики часу розповсюдження хвилі збудження від ендокарда до епікарда правого і лівого шлуночків прийнято визначати інтервал внутрішнього відхилення відповідно в правих (V1, V2) і лівих (V5,V6) грудних відведеннях. Він вимірюється від початку шлуночкового комплексу (зубця Q або R) до верхівки зубця R. У нормі інтервал внутрішнього відхилення у відведенні V1 – 0,03 с, а у відведенні V6 – 0,05 с . Зубець S відображає закінчення збудження шлуночків. На ЕКГ він завжди негативний але зустрічається не постійно. В нормі коливання амплітуди зубця S у різних відведеннях велике тільки воно не повинно перевищувати 20 мм. У грудних відведеннях зубець S постійно зменшується від V1 до V4 а у відведеннях V5 V6 має малу амплітуду або зовсім відсутній. У відведенні V3 або між V2 і V3 або V3 і V4 зубці R і S рівні — це "перехідна зона". Тривалість зубця S — 0 04 с. Зубець T відображає процес швидкої кінцевої реполяризації міокарда шлуночків тобто — це припинення збудження шлуночків. Як правило він позитивний (крім відведення VR). Амплітуда зубця у стандартних відведеннях — 2-6 мм у грудних — 15-17 мм. Тривалість — від 0 16 до 0 24 с. Зубець U зустрічається рідко і особливого діагностичного значення немає. Він відповідає періоду короткочасного підвищення збудливості міокарда шлуночків яка наступає після закінчення електричної систоли лівого шлуночка.

Інтервал P-Q(R) відображає тривалість атріовентрикулярного проведення тобто час поширення збудження передсердями атріовентрикулярним вузлом пучком Гіса та його розгалуженнями (відповідає часу від початку збудження передсердь до початку збудження шлуночків). Він вимірюється від початку зубця P до початку шлуночкового комплексу QRS (зубця Q чи R). Нормальна тривалість інтервалу P-Q(R) – 0,12-0,18 с (до 0,20 с). Інтервал Q-T (комплекс QRST) — це електрична систола шлуночків. Вимірюється цей інтервал від початку комплексу QRST (зубця Q чи R) до кінця зубця T. Тривалість інтервалу залежить від частоти серцевих скорочень: чим вище частота ритму тим коротший інтервал Q-T. Інтервал T-P (від кінця зубця T до початку зубця P) відображає електричну діастолу серця. Він розміщується на ізоелектричній лінії. Тривалість його визначається частотою серцевого ритму. Інтервал R-R — це тривалість всього серцевого циклу. В нормі всі інтервали R-R однакові і різниця між ними складає не більше 10% від середньої тривалості інтервалів R-R. Сегмент ST — це відрізок від кінця комплексу QRS до початку зубця T. При відсутності зубця S його деколи позначають сегментом RT. Він відповідає повному охопленню збудженням обох шлуночків. Тому в нормі в стандартних і підсилених однополюсних відведеннях від кінцівок сегмент знаходиться на ізолінії і його зміщення не перевищує 0 5 мм. У грудних V1 — V3 відведеннях може спостерігатися невелике зміщення від ізолінії вверх до 2 мм а у V4 5 6 — вниз не більше 0 5 мм . Комплекс QRS є відображенням процесу деполяризації шлуночків тобто їх збудження. Ширину комплексу вимірюють від початку зубця Q до кінця зубця S. У нормі ця ширина не перевищує 0 1 с .

Схема і методика розшифровування ЕКГ Аналіз ЕКГ потрібно починати з оцінки амплітуди контрольного мілівольта (чи відповідає вона 10 мм) і швидкості її запису. У клінічній практиці ЕКГ частіше реєструють при швидкості стрічки 50 або 25 мм/с. Якщо швидкість руху стрічки 50 мм/с то ширина комплексу QRS вміщається в одній великій клітинці (0,5см чи 0,1 с) а деколи буває дещо меншим. В такому разі інтервал Q-T завжди займає більше двох клітин а частіше навіть три великих клітинки тобто 15 мм або 0,3 с. Якщо швидкість 25 мм/с, то ширина комплексу QRS як правило не перевищує половини такої ж клітини яка відповідає 0,3 с. Тривалість інтервалу Q-T при цьому ніколи не досягає трьох а частіше навіть менше двох клітин тобто 10 мм або 0,4 с. Далі аналіз ЕКГ треба проводити в такій послідовності: визначення джерела збудження; оцінка правильності серцевого ритму; визначення частоти серцевих скорочень; оцінка вольтажу ЕКГ; визначення напрямку електричної осі; аналіз окремих елементів ЕКГ: аналіз зубця P інтервалу P-Q (R) комплексу QRS зубця S сегменту S — T зубця T інтервалу Q-T; висновок.

Визначення джерела збудження. Перед визначенням джерела збудження (водія ритму) необхідно оцінити хід збудження передсердями і встановити відношення зубців P до шлуночкових комплексів QRS. Нормальний ритм серця — це синусовий ритм. Характерною ознакою синусового ритму на ЕКГ є реєстрація позитивного зубця P перед кожним комплексом QRS у II стандартному відведенні. Правильність серцевого ритму. Правильність ритму оцінюється на основі порівняння тривалості інтервалів R-R (різниця між інтервалами не повинна перевищувати 10 % від середньої тривалості інтервалів R-R). Визначення частоти серцевих скорочень. Якщо ритм правильний то частота серцевих скорочень (ЧСС) визначається згідно формули: ЧСС=60/R-R де 60 число секунд у хвилині R-R тривалість інтервалу в секундах. Для того щоб визначити цей інтервал у секундах необхідно пам ятати що 1 мм сітки (одна маленька клітинка) відповідає 0 02 с при швидкості стрічки 50 мм/с і 0 04 — із швидкістю 25 мм/с . Якщо ритм неправильний тоді можна обмежитися визначенням мінімальної і максимальної ЧСС. Мінімальна ЧСС визначається за тривалістю найменшого інтервалу R — R а максимальна —найбільшого. У здорової людини в стані спокою ЧСС 60-90 за хвилину. ЧСС більше 90 за хвилину називається тахікардією а менше 60 за хвилину— брадикардією. У кабінеті функціональної діагностики для визначення ЧСС користуються спеціальними лінійками. Оцінка вольтажу ЕКГ. Для цього необхідно оцінити амплітуду зубців R у стандартних відведеннях. У нормі вона дорівнює 5-15 мм. Якщо амплітуда найвищого зубця не перевищує 5 мм або сума амплітуд трьох зубців (у I II III відведеннях) менша 15 мм то вольтаж ЕКГ знижений.

Визначення напрямку електричної осі. Електрична вісь серця — це вектор який вказує напрямок сумарної деполяризації серця. У нормі вона знаходиться в тому ж напрямку що і анатомічна вісь серця. Положення електричної осі серця в шестипросторовій системі координат Бейлі кількісно виражається кутом який утворений електричною віссю серця і позитивною половиною осі I стандартного відведення. Положення електричної осі серця визначається двома методами — графічним і візуальним. Графічний метод. Для точного визначення напрямку електричної осі серця достатньо вирахувати алгебраїчну суму амплітуд зубців комплексу QRS у I і III стандартних відведеннях. Потім відкласти її у довільно взятому вимірі на осях відповідних відведень шестипросторової системи координат. З кінців цих проекцій проводять перпендикуляри. Їх точка перетинання з'єднується з центром системи. Ця лінія є електричною віссю серця. Потім підраховують величину кута . Візуальний метод. На практиці графічний метод використовується рідко. Найбільш простим є візуальний метод. У разі нормального напрямку осі серця високий зубець R фіксується у II відведенні причому RII RI RIII (кут від + 30 до + 69 ). У разі горизонтального положення або відхилення електричної осі серця вліво буде таке впіввідношення: RI > RII > RIII (кут від + 30 до - 90 ). Вертикальне положення або відхилення електричної осі серця вправо виражається таким чином: RIII > RII > RI (кут від + 700 до + 1800). Напрямок електричної осі змінюється залежно від зміни положення серця в грудній порожнині.

Далі визначають тривалість і величину окремих елементів ЕКГ. Аналіз зубців проводять в тому стандартному відведенні де вони краще виражені (частіше це II відведення). Аналіз зубця P включає: оцінку форми зубця вимірювання амплітуди визначення тривалості. Амплітуда зубця P вимірюється від ізолінії до вершини зубця а його тривалість — від початку до кінця зубця. Аналіз інтервалу P-Q зводиться до вимірювання його тривалості. Аналіз комплексу QRS включає: а) оцінку зубця Q (вимірювання його амплітуди і порівняння її з амплітудою зубця R у цьому ж відведенні вимірювання його тривалості); б) оцінку зубця R (вимірювання амплітуди співставлення її з амплітудою зубця R у тому ж відведенні та в інших відведеннях); в) оцінку зубця S (вимірювання амплітуди співставлення її з амплітудою зубця R у тому ж відведенні). Аналізуючи сегмент S-T необхідно встановити його відхилення від ізолінії. Під час аналізу зубця T треба визначити його напрямок і форму виміряти амплітуду. Аналіз інтервалу Q-T зводиться до вимірювання його тривалості. У висновку треба відмітити наступне: Джерело ритму серця (синусовий або несинусовий ритм). Правильність ритму серця (правильний або неправильний, якщо неправильний, то назвати його). Число серцевих скорочень на хвилину. Вольтаж (збережений або знижений). Напрямок електричної осі серця. Наявність електрокардіографічних синдромів: а) порушення ритму серця; б) порушення провідності; в) гіпертрофії міокарда шлуночків і передсердь; г) пошкодження міокарда (ішемія дистрофія некроз рубці).