Презентація на тему:
"Паливно-енергетичний комплекс"

Паливно-енергетичний комплекс Па ливно-енергети чний ко мплекс (ПЕК) — сукупність галузей промисловості, що забезпечують країну паливом, електроенергією та тепловою енергією.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) включає в себе паливну промисловість та електроенергетику.

Паливно-енергетичний комплекс світу Світове виробництво і споживання палива та енергії мають виражені географічні аспекти та регіональні відмінності. Вони полягають у різниці між високорозвиненими країнами та тими, що розвиваються, між великими макрорегіонами світу, а також між окремими державами.

Як випливає з даних ООН, уже на початку 90-х років XX ст. за абсолютними обсягами виробництва енергоресурсів країни, що розвиваються, випередили високорозвинені країни, причому в подальшому ці тенденції лише посилювалися. Це пояснюється, з одного боку, зростанням споживання палива та енергії в країнах, що розвиваються, а з іншого - підвищенням їх значення у задоволенні енергетичних потреб високорозвинених держав.

У світовому паливно-енергетичному комплексі (ПЕК) намітились тенденції поступової зміни співвідношення розвинених країн і тих, що розвиваються, у споживанні первинних енергоресурсів (ПЕР): ще в 1990 р. воно становило 64 : 36, а до 2015 p., за розрахунками ООН, досягне вже 50 : 50. Це означає, що за цей період часу абсолютні обсяги споживання ПЕР у країнах, що розвиваються, зросте приблизно в 2,4 раза.

Такий "енергетичний бум" у країнах, що розвиваються, зумовлений декількома причинами, зокрема: вищими темпами економічного зростання (особливо в деяких країнах АТР, нових індустріальних країнах та країнах - членах ОПБК), розвитком енергоємних базових галузей промисловості, впровадженням енергоємних технологій, створенням сучасної інфраструктури.

Співвідношення великих регіонів світу у витратах палива та енергії за останні десятиліття також істотно змінилося. Ще в 1980 р. перше місце за цим показником посідала Північна Америка, друге - Західна Європа, третє - Азія, четверте - СРСР, потім - Латинська Америка, Африка й Австралія з Океанією. До кінця 1990-х років на перше місце вийшла Азія, що витіснила Північну Америку на друге, а Західну Європу - на третє місце.

При цьому потрібно, звичайно, мати на увазі, що структура споживання джерел енергії в кожному з цих регіонів має свою специфіку. Наприклад, в енергоспоживанні Західної Європи, Північної Америки, Африки (40-45 %) і ще більшою мірою Латинської Америки (60 %) перше місце посідає нафта, в Австралії на першому місці вугілля, а в країнах СНД - природний газ. Другу позицію в цій структурі в Західній Європі, Африці й Австралії має вугілля, в Америці - природний газ, а в СНД - нафта.

Серед найбільших споживачів палива та енергії фігурують усі країни "великої вісімки", так звані ключові країни, що розвиваються (Китай, Індія, Бразилія, Мексика), з нових індустріальних країн - Республіка Корея, із країн СНД - Росія та Україна, а також ще кілька держав, розташованих у різних регіонах світу. Після цієї двадцятки йдуть Саудівська Аравія, Південно-Африканська Республіка (ПАР), Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Венесуела, Таїланд, Туреччина, Казахстан, Аргентина та ін.

Нафтовій промисловості належить провідне місце у світовому ПБК. Вона значно впливає на все світове господарство та світову політику. Нафтова промисловість відрізняється значною капіталомісткістю. Варто зазначити, що загальна кількість діючих нині у світі експлуатаційних нафтових родовищ наближається до мільйона.

Промисловий видобуток нафти почався всередині XIX ст. майже одночасно в трьох країнах - Росії, Румунії та СПІА. На початку XX ст. її добували вже в 20 країнах світу, але найбільше у СПІА, Венесуелі та Росії. До 1940 р. кількість нафтовидобувних країн збільшилася на 40 % при збереженні провідної ролі США, СРСР, Венесуели, а також Ірану. У 1970 р. нафтодобувних країн нараховувалося вже 60, у 1990 р. - 80, а наприкінці 1990-х років - 95. Ще в 1960-х роках більше половини світового видобутку нафти давали країни західної півкулі, але потім першість перейшла до країн східної півкулі.

Відповідно зростав і світовий видобуток нафти. До початку 1980-х років, в епоху дешевої нафти, це збільшення було поступовим. Але потім виявилися наслідки енергетичної (нафтової) кризи, що призвело до значного подорожчання нафти на світовому ринку. Ця обставина вплинула і на географію видобутку нафти, зробивши її нерентабельною в багатьох важкодоступних районах з екстремальними природними умовами.

На початку 1990-х років рівень світового видобутку відносно стабілізувався. Це було пов'язано не з обмеженістю розвіданих ресурсів, а з політикою багатьох нафтовидобувних країн, насамперед членів ОІІЕК - головного регулятора цін на світовому нафтовому ринку. Така політика (в умовах падіння цін на нафту) передбачала введення нормованих квот на величини її видобутку, щоб не дати цінам упасти ще нижче. Аналогічну політику здійснювали і деякі країни, що не входили до складу ОІІЕК. І тільки наприкінці 1990-х років відбувся новий підйом світового рівня видобутку нафти.

Розподіл світового видобутку нафти у другій половині XX ст. між трьома групами країн (соціалістичними, високорозвиненими і тими, що розвиваються) істотно змінився. Спочатку правильніше було б говорити не про три, а про дві групи країн - капіталістичні і соціалістичні, оскільки майже весь процес видобутку нафти у країнах Заходу і в країнах, що розвиваються, фактично перебував під контролем утвореного ще в 20-30-ті роки XX ст. Міжнародного нафтового картелю (МНК), до якого належали сім найбільших нафтових компаній ("Сім сестер") на чолі з американською "Стандард ойл".

На початку утворення ОПЕК "Сім сестер" продовжували контролювати не менш 2/3 видобутку нафти країн, що розвиваються. Але після кризи середини 1970-х років, націоналізації країнами своїх нафтових ресурсів та створення власних державних нафтових компаній МНК втратив свої позиції на користь країн ОПЕК. І це не дивно, оскільки саме 11 країн ОПЕК нині контролюють близько 40 % видобутку нафти.

Якщо йдеться про всі країни, що розвиваються, то наприкінці 1990-х років їх частка у світовому видобутку нафти становила 60 %, тоді як частка країн Заходу - 24 %. Частка постсоціалістичних і соціалістичних країн зменшилася до 16 %, що зумовлено падінням видобутку нафти в більшості країн, що раніше входили до складу СРСР; до початку 1990-х років ця частка була більшою.

У Західній Європі стрибок нафтовидобутку припадав також на 1970-1980-ті роки, що зумовлено введенням в експлуатацію Північноморського басейну. В Азії, принаймні до початку 1990-х років, спостерігалося поступове зростання видобутку, пов'язане з освоєнням найбагатших родовищ зони Перської затоки, а також Індонезії (з 1960-х років) і Китаю (з 1970-х років). У 1990-х роках видобуток знову збільшився.

В Африці перелом відбувся у 1960-х роках, коли почали розробляти нафтові ресурси Лівії та Нігерії і виріс видобуток в Алжирі й Єгипті. У Північній Америці видобуток зростав до початку 1970-х років, потім його рівень стабілізувався, а в 1990-ті роки почав знижуватися. У Латинській Америці збільшення видобутку було рівномірнішим, причому до числа великих нафтовидобувних країн, поряд із Венесуелою, увійшла Мексика. Видобуток нафти в Австралії почав зростати тільки в 1980-ті роки.

Відповідно змінювалася і частка великих регіонів у світовому видобутку нафти. Ще у 1950 р. більше 1/2 видобутку припадало на Північну Америку, за якою з великим відривом йшли Західна Європа, Латинська Америка, СРСР. У 1970 р. перше місце посіла вже Азія, друге - Північна Америка, третє - СРСР, четверте - Африка, п'яте - Латинська Америка. Рейтинг великих регіонів, станом на 2009 p., підготовлений ООН, свідчить, що лідерство, як і раніше, утримує Азія - насамперед завдяки нафті з Перської затоки. Після неї позиції займають Латинська Америка, Північна Америка, Африка, СНД, Західна Європа та Австралія.

Наприкінці 1990-х років у світі нараховувалося приблизно 700 нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю з первинної переробки нафти в 3,7 млрд т. Підприємства цієї галузі розподілені по території земної кулі більш рівномірно, ніж ресурси і видобуток нафти, оскільки кожна велика держава прагне мати у своєму розпорядженні власний НПЗ, що працює на внутрішнє споживання, а в більшості випадків і на експорт.

Значна перевага економічно розвинених країн у сумарній потужності всіх НПЗ світу цілком зрозуміла: у Північній Америці сконцентровано 930 млн т, Західній Європі - 700, Японії - 250 млн т таких потужностей, у країнах Східної Європи і СНД - ще 650 млн т, решта припадає на країни, що розвиваються.

Таке співвідношення сформувалося протягом багатьох десятиліть, оскільки вважалося, що економічно вигідніше ввозити сиру нафту і переробляти її на місці споживання. Однак протягом 1980-1990-х років усе чіткіше виявлялася протилежна тенденція - робити первинну переробку сирої нафти в районах її видобутку, а експортувати лише нафтопродукти. В основі цієї тенденції лежить як індустріалізація країн, що розвиваються, насамперед нафтовидобувних, так і політика країн Заходу, спрямована на перенесення "брудних" виробництв у країни, що розвиваються.

Внаслідок цього останнім часом потужності нафтопереробки в країнах, що розвиваються, зростають значно швидше і вже досягли значних обсягів: у Латинській Америці - 300 млн т, на Ближньому і Середньому Сході - майже 300, в Африці - 150 млн т. Нині частка країн, що розвиваються, у світовій потужності НПЗ становить вже близько 1/3, причому цей показник продовжує зростати.

Паливно-енергетичний комплекс України

Паливна промисловість – комплекс галузей гірничодобувної промисловості, що займається видобутком і переробкою різних видів паливно-енергетичної сировини. На території України розвинені такі галузі паливної промисловості: вугільна, нафтова, газова, торф’яна.

Вугільна промисловість Найрозвиненішою галуззю паливної промисловості України є вугільна. Вона представлена видобутком кам’яного й бурого вугілля. До складу галузі входять підприємства з видобутку вугілля (шахти) і збагачувальні фабрики. Частка вугілля в паливно-енергетичному балансі України складає 69%, що є одним з найвищих показників у світі. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, металургії, коксохімії.

Найбільшого розвитку промисловість має в місцях поширення кам’яного вугілля – Донбасі і Львівсько-Волинському басейні. Особливу цінність має кам’яне вугілля Донбасу: з нього виготовляють кокс, який необхідний для виплавки чавуну.

Зараз вугільна промисловість має ряд проблем: розробка шарів ведеться на великій глибині і в старих шахтах. Це вимагає модернізації оснащення для покращення видобутку й підвищення безпеки праці шахтарів.

З вугільною промисловістю пов’язана низка екологічних проблем. Це, зокрема, порушення рівноваги гірських поверхневих мас, утворення териконів (насипів), погіршення якості підземних вод.

Нафтова промисловість Основні родовища нафти зосереджені в Карпатській, Причорноморсько-Кримський нафтогазоносні провінціях, Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області. Найбільші родовища Передкарпаття (60% видобутку нафти в Україні) – Бориславське, Долинське, Битківське.

У Дніпровсько-Донецькій нафтовидобувній області також є великі родовища: нафтові – Леляківське, Глинські-Розбишівське, нафтогазові – Гнідинцівське, Качанівське, Яблунівське.

У Причорномор’ї поклади нафти виявлені на Керченському півострові та в шельфовій зоні Чорного моря.

Газова промисловість Великі родовища природного газу розташовані в Дніпровсько-Донецькій області: Шебелинське, Західнохрестищенське, Єфремівське. Близько 1/5 частини видобутку природного газу України зосереджено в Передкарпатті: Дашавське, Косівське, Надвірнянське родовища.

Значні родовища природного газу відкриті на півдні країни, насамперед у Криму. Основні родовища – Глібовське, Джанкойське. Зростає видобуток газу з дна Чорного моря.

По території України пролягають численні газопроводи: Шебелинка – Харків, Шебелинка – Полтава – Київ, Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Одеса – Кишинів, Шебелинка – Бєлгород – Москва, Дашава – Київ – Москва.

Тому газова промисловість є найперспективнішою. Природний газ – найефективніше паливо. Собівартість його видобутку значно нижча, ніж вугілля, а теплова здатність висока. Використання газу дуже перспективне: в порівнянні з іншими енергетичними джерелами він майже не отруює навколишнє середовище. Крім того газ використовується у хімічній промисловості.

Торф’яна промисловість розвивається у Поліссі на півночі України.

Електроенергетика – основа розвитку економіки країни. Розвиток електроенергетики, будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості тяжіють до джерел дешевої електроенергії (електрометалургія), інші здатні обмежуватись транспортом електроенергії.

Електроенергію в Україні виробляють теплові, гідравлічні, гідроакумулюючі й атомні електростанції. 94% всієї електроенергії виробляють теплові й атомні електростанції. Їхня частка в енергетичному балансі України приблизно однакова.

Теплові електростанції (ТЕС) працюють на вугіллі, газі, мазуті Найпотужніші з них розташовані в Донбасі (Старобешівська, Курахівська, Криворізька-2), у Харківській (Зміївська), Київській (Трипільська) і Вінницькій (Ладиженська) областях. ТЕС, які поряд з електроенергією виробляють і тепло для опалення міст, нагрівають води для комунального господарства називають теплоелектроцентралями (ТЕЦ). З роботою ТЕС пов’язане значне забруднення навколишнього середовища.

Атомні електростанції (АЕС) будуються у районах із дефіцитом паливних ресурсів. На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська та Хмельницька електростанції. Чорнобильська АЕС зазнала аварії 26 квітня 1986 року, зараз на ній встановлений саркофаг, щоб зменшити рівень радіації.

На Дніпрі й Дністрі побудовані великі гідроелектростанції (ГЕС). Найбільші з них – Дніпрогес, Дніпродзержинська, Дніпропетровська, Канівська, Каховська, Київська, Кременчуцька, Дністровська. На гідроенергетику припадає лише 5,2% загального виробництва електроенергії.

ГЕС в Україні побудовані на рівнинних річках, тому перед їхніми греблями створили штучні водоймища, що затопили сільськогосподарські угіддя. Вода водоймищ застоюється, акумулює різні шкідливі речовини. Греблі стають перешкодою розвитку рибного господарства, заважаючи міграції по річках промислових риб. У той же час вода з водоймищ використовується для зрошення посушливих земель Півдня України й степового Криму.

Для того, щоб максимально ефективно використовувати електроенергію споруджені ГАЕС (гідроакумулятивні електростанції), які дозволяють акумулювати електроенергію й використовувати її в час пік, коли відчувається її нестача.

Електроенергія, вироблена електростанціями, передається до споживачів за допомогою ліній електропередач (ЛЕП).

Україна має можливості використання сонячної й вітрової енергії, а також енергії внутрішнього тепла Землі (геотермальна енергія). У Криму побудована одна з перших геліоелектростанцій, яка використовує сонячну енергію; введено до експлуатації вітрові електростанції.