Презентація на тему:
Вдосконалення національної екологічної політики України

Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України» д.е.н., проф. Хлобистов Євген Володимирович, зав. відділу економічних проблем екологічної політики та сталого розвитку

має розглядатися в контексті світових тенденцій охорони природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Доцільно розглядати загальні тенденції світової екологічної політики на макроерегіональному рівні. Регіони сформувались на основі соціально-економічних та геополітичних відносин. Традиційно на світовій арені виділяють групи країн БРІКС, ЄС, СЄКЦА та США

Характерним для групи є швидкий соціально-економічний розвиток, де основним напрямом є сільгоспвиробництво для Бразілії, експорт мінеральних ресурсів – в Росії, дешеві інтелектуальні ресурси – в Індії, дешеві трудові ресурси – в Китаї, природні ресурси – ЮАР. Об’єднання країн немає єдиної офіційної екологічної стратегії, проте під час останніх зустрічей питання охорони навколишнього природного середовища набули більшої актуальністю. Екологічна політика цих країн характеризується другорядністю по відношенню до інших (згідно основних сильних сторін економік) та відсутністю кооперації між країнами для розв’язання спільних проблем екологічного характеру.

розробив спільну політику в галузі охорони навколишнього природного середовища, зокрема за останні 50 років були проведені значні за масштабом заходи з охорони довкілля, створена природоохоронна база для регулювання та координації екологічної діяльності країн-членів. У ЄС діє Єдиний Європейський Акт – угода, що містить зміни та поправки до законодавства країн. Було створено Європейське агентство з навколишнього середовища, що відповідає за збір, обробку та аналіз інформації про стан довкілля. Екологічна політика ЄС є найбільш системною, скоординованою та побудованою на постійній співпраці.

Країни мають власну Екологічну стратегію, її було прийнято 2003 року в Києві, та яка залишилась нездійсненною. Для країн характерним є розподіл коштів на потреби екологічної політики за остаточним принципом, що узгоджується із станом економік, що розвивається. Загальною рисою є екологічної політики СЄКЦА є її локальність (реалізація на державному рівні майже без погодження з іншими) та розрізненість шляхів та заходів щодо покращення ситуації.

споживає найбільше ресурсів, ніж інші країни, до того ж розвиток економіки спирається на споживання вугілля. В цілому екологічна політика багато в чому залежить від лобіювання позицій великими виробниками, проте США перші ефективно використали механізм торгівлі квотами для скорочення викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Екологічна політика залишається одним з пріоритетних напрямів розвитку, що створює підґрунтя для її фінансування та втілення у життя на всіх шаблях на рівні національної свідомості.

вимагає комплексного (міжгалузе вого) підходу до вирішення наявних проблем у просторово-територіаль ному вимірі, пріоритетними напрямами її мають бути: розв'язання проблем збереження довкілля та соціально-економічного розвитку суспільства на основі їх неподільності, взаємозв’язку та взаємоузгодженості; стимулювання інноваційних розробок та інвестиційних проектів, спрямованих на впровадження ресурсозберігаючих технологій, модернізацію техніко-технологічних процесів, розвиток наукоємних галузей промисловості; створення системи стимулювання збереження довкілля і відновлен ня його природних властивостей, забезпечення невиснажливого викорис тання природних ресурсів та ефективного розвитку продуктивних сил.

можна об’єднати в кілька груп, а саме: 1 – природо-ресурсного характеру, зокрема: землересурсні; водоресурсної; лісоресурсні; мінерально-сировинні; обмеження, зумовлені поводженням з відходами; 2 – регіонального асиміляційного характеру та стосовно використання природних ресурсів у бальнеологічних і рекреаційних цілях . Ці обмеження регулюються системою генерального планування території, його дотримання та розвитку природно-заповідних територій їх збереження та відновлення, зокрема місцевого значення.

глобальні та міжнародні, національні, регіональні, територіальні та локальні,   Ці обмеження визначаються не тільки ієрархічною та інституціональною будовою рівнів протікання економічних процесів, а й специфікою реалізації цілей і мети соціально-економічного розвитку.

досягнення належного стану водних ресурсів; зменшення обсягів утворення відходів, захист земель; відтворення корінних природних рослинних угруповань, збереження біорізноманіття; перехід до системи інтегрованого екологічного управління; збільшення використання відновлюваних джерел енергії; створення нових робочих місць у секторі екологічних товарів і пос луг, сприяння зростанню рівня зайнятості та загальної екологічної культури; упровадження системи екологічної сертифікації; поліпшення системи моніторингу стану охорони навколишнього природного середовища із залученням системи цільових показників, екологічних індикаторів; оптимізацію та реалістичність цільових програм у сфері охорони довкілля; активізацію міжнародної співпраці щодо охорони навколишнього природного середовища.

розширення площі органічного землеробства вдвічі до 2020 р.; скорочення вдвічі частки населення, яке не має постійного доступу до чистої питної води та основних санітарно-технічних засобів, що передбачає збільшення на 12% частки населення, яке споживає чисту питну воду; підвищення лісистості території країни до 17%, а саме: у Поліссі – до 32, Лісостепу – 18, Степу – 9, Карпатах – 45 та Криму – 19%; збільшення частки впровадження новітніх наукових досягнень, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів на 50%; зменшення викидів забруднюючих речовин від стаціонарних джерел на 30%, їх стабілізація – від пересувних джерел на рівні 2006 р.; розширення розвиток екологічно безпечних видів транспорту на 50% до 2020 р.; підвищення екологічно сприятливих видів міського транспорту на 50% до 2020 р.; зростання енергоефективності виробництва на 50% до 2020 р.; формування розгалуженої екомережі на 50% території України, що сприятиме збільшенню ареалу поширення популяцій рослин і тварин, підвищенню ймовірності виживання нечисленних популяцій тварин, рослин, їх комплексів та угруповань; створення репрезентативної мережі природно-заповідного фонду із належної кількості об’єктів вищих категорій (заповідників, біосферних заповідників, національних парків), що становитиме 15% території України і відповідатиме європейському рівню.