X Код для використання на сайті:
Ширина px

Скопіюйте цей код і вставте його на свій сайт

X Для завантаження презентації, скористайтесь соціальною кнопкою для рекомендації сервісу SvitPPT Завантажити собі цю презентацію

Презентація на тему:
Екологія як наука про довкілля

Завантажити презентацію

Екологія як наука про довкілля

Завантажити презентацію

Презентація по слайдам:

Слайд 1

Екологія як наука про довкілля

Слайд 2

Ключові категорії і поняття Екологія, її еволюція і розвиток Середовище Людина

Слайд 3

Екологія як наука Екологія – наука про місце проживання, середовище життєдіяльності Ернст Геккель (німецький природознавець, біолог)

Слайд 4

Сучасне визначення екології Наука про взаємозв’язки живих організмів та їх угруповань між собою та довкіллям, про структуру і функціонування надорганізмових систем

Слайд 5

Еволюція екології К.Мебіус – запропонував поняття “біоценоз”

Слайд 6

Ф.Даль (1890) ввів термін “екотоп”

Слайд 7

Розробка основ і методів дослідження угруповань живих організмів (Ф.Клемантс, В.Шелфорд)

Слайд 8

Вчення про біосферу і ноосферу (В.І.Вернадський)

Слайд 9

1942 р. А.Тінеманн – основи біоценології 1948 р. А.Тенслі – поняття “екосистема” 1960-1969 р. р. дослідження потоків енергії в екосистемах (К.Голлей, Г.Кларк, С. Петрусевич, В.Філіпсон) 1964 р. МБП (Міжнародна біологічна програма)

Слайд 10

1970 р. Міжнародна програма “Людина і біосфера” 1972 р. перша конференція ООН з проблем навколишнього середовища (Швеція, Стокгольм) 70-і роки ХХ ст. – діяльність Римського клубу ( розробка і публічне оприлюднення глобальних сценаріїв розвитку людства) Загострення взаємостосунків між суспільством і природою активізувало розвиток прикладних екологічних знань. Генеральна конференція ЮНЕСКО прийняла рішення про організацію спеціальної міжнародної програми, її мета-проведення в різних регіонах світу комплексних багаторічних досліджень впливу людства на природні процеси в біосфері і вивчення зворотного впливу змін цих процесів на саму людину

Слайд 11

Доповідь Міжнародної комісії з охорони навколишнього середовища і розвитку “Наше спільне майбутнє” (засади сталого (виваженого) розвитку, безпечного для навколишнього середовища) 1989 р. – конференція з навколишнього середовища і стратегії людства (Токіо)

Слайд 12

Ю.Одум –американський еколог известный американский эколог и зоолог, автор классического труда «Экология», который до сих пор является актуальным по теории экологии. Родился 17 сентября 1913 года в Нью-Порте (Нью-Гэмпшир, США). Сын социолога Говарда В. Одума и брат эколога Говарда Т. Одума. Докторскую диссертацию защищал в Иллинойском университете в Урбана-Шампейн[1]. С 1940 года работал в University of Georgia. Умер 10 августа 2002 года в Афинах, штат Джорджия (США). В 2007 году Институт экологии (Institute of Ecology), основанный Одумом при Университете Джорджии, был преобразован в Школу Одума по экологии[1][2]. [

Слайд 13

Українська екологічна наука В.Станчинський Станчинський Володимир Володимирович (1882-1942), видатний   орнітолог, засновник вітчизняної екології, активний діяч охорони природи і заповідної справи. Народився 20 квітня 1882 року в Москві в сім’ї інженера. Закінчив Смоленську гімназію, з дитячих років цікавився дослідженням природи. Навчався  на  природничому  відділенні  фізико-математичного  факультету Московського  державного  університету, але  у  1902 році  за  протиурядову  діяльність був виключений з університету  та  емігрував до Німеччини, де продовжував навчання у Гейдельберзькому  університеті.  У 1906  році В.В.Станчинський захищає дисертацію із зоології  і повертається в Москву. Молодому вченому довелося  здавати екстерном екзамени за весь курс університету, оскільки диплом, отриманий за кордоном,  в Росії був не дійсним.  У Москві він удосконалює свої знання з орнітології, займається науковою і викладацькою роботою, деякий час служить в армії. Володимир Володимирович  переїжджає в Смоленськ у 1918 році, бере активну участь в організації навчальних закладів, краєзнавчого товариства, природничо-історичного музею. Смоленський період – час продуктивних екологічних досліджень: Станчинський публікує статті, веде активне листування, стає членом Британського і Американського екологічного товариств. Літо 1926 року було переломним у житті Станчинського. Працюючи в комісії у заповіднику Асканія-Нова, він звернув особливу увагу на степи, як на порівняно прості і зручні для вивчення біоценози. У нього з’явилася ідея проведення масштабного і тривалого за часом біоценологічного експерименту в асканійських цілинних степах. У 1929 році В.В.Станчинський стає заступником директора з наукової роботи інституту "Асканія-Нова". Вчений мав грандіозні плани: створення по всій країні екологічних інститутів степу,  лісу,  пустель,  тайги,  тундри.  Добивався  приєднання  до  заповідника  "Асканія-Нова"  нових  територій - узбережжя Чорного  і  Азовського  морів, ділянок Кримського півострову.  Пропонував створити на базі Асканії-Нової    науковий і  організаційний центр усіх заповідників України.  Він організував комплексний моніторинг різних ділянок степу, залучив до цієї робот команду молодих науковців – кліматологів, грунтознавців, ботаніків і зоологів, фізіологів і біохіміків, зоотехніків і агрономів. Перші  результати досліджень в Асканії-Новій були представлені в травні 1930 року в Києві на IV з’їзді науковців-біологів. Доповідь Станчинського, яка включала безліч цікавих і незвичайних відомостей про степові біоценози, викликала величезний інтерес. У  1931  році  Володимир  Володимирович  Станчинський  був  одним  з  активних ініціаторів перетворення заповідника "Асканія-Нова" в степовий інститут екології. В цей період виникла наукова і особиста суперечка В.В.Станчинського з вченим-твариннком М.Ф.Івановим, який очолював в Асканії-Новій зоотехнічну станцію, щодо перспектив розвитку заповідника. Перемогла позиція М.Ф.Іванова, підтримана Т.Д.Лисенком, і гасло «наука повинна служити виробництву». Замість степового інституту в Асканії виник інститут акліматизації і гібридизації, наша країна надовго втратила передові позиції у вивченні біологічних співтовариств і екології.  Масштабні екологічні дослідження, організовані Станчинським, були згорнуті. Ідею організації заповідників і охорони природи «лисенковці» оголосили шкідливою, а самих екологів – ворогами народу.  За науковою розправою настала і фізична: Станчинського заарештували в листопаді 1933 р. за звинуваченням у шпіонажі та організації повстанської групи, метою якої було усунення Радянської влади. Учений зі світовим ім’ям отримав вирок: п’ять років виправних робіт зоотехніком у радгоспах, підпорядкованих Наркомату внутрішніх справ. У 1936 році його справу переглянули і достроково звільнили, однак заборонили викладати у вищих навчальних закладах. З червня 1936 року В.В.Станчинський працює на посаді заступника директора з науки Центрального лісового державного заповідника в Тверській області. Там він продовжує дослідження, створює комплексну станцію, налагоджує зв’язки з відомими вченими, залучає до роботи студентів. У перші дні війни у червні 1941 року Станчинського знову заарештували і винесли вирок: 8 років виправно-трудових таборів як «соціально небезпечному і раніше засудженому». У в’язниці він помирає від хвороби серця у березні 1942 року. В.В.Станчинський зробив значний внесок у світову науку: підійшов до синтезу генетики, еволюції та екології, першим висунув ідею створення біосферних заповідників і проведення в них моніторингу, розробляв теорію екологічної диференціації, на 10 років випередив американських вчених у вимірюванні динаміки маси видової речовини в біоценозі, винайшов спеціальний прилад – біоценометр.

Слайд 14

І.Подоплічко Народився 2 серпня 1905 року у селі Козацькому Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) у родині столяра. З 1924 року, після закінчення Вищих педагогічних курсів у місті Корсунь-Шевченківському, працював вчителем у цьому ж місті. Після отримання посади інструктора у Губернському земельному управлінні міста Києва почав займатись науковим дослідженням шкідників народного господарства. В 1925—1931 роки — продовжує займатись вивченням шкідників та навчається у Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, який закінчив 1927 року, отримавши звання спеціаліста вищої кваліфікації із захисту рослин. Розробляє метод вивчення дрібних ссавців за їх залишками у погадках сов та інших хижих птахів. В 1931—1935 роки — закінчує одразу дві аспірантури — Українського науково-дослідного інституту геології ВУАН (спеціальність — палеонтологія та стратиграфія) та Інституту зоології та біології ВУАН (спеціальність — палеонтологія). 1935 рік — захист кандидатської дисертації за темою: «Походження сучасної фауни ссавців УРСР», створення наукової групи (пізніше, відділу) палеозоології у Інституті зоології ВУАН. Також одночасно працює у Інституті археології та Київському університеті. У роки радянсько-німецької війни пішов на фронт добровольцем. Пройшов бойовими дорогами від Сталінграда до Берліна шлях від рядового до бойового офіцера. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр..» та іншими бойовими нагородами[1]. У повоєнний період І. Г. Підоплічко очолює Відділ палеозоології у Інституті зоології АН УРСР, працює у Інституті археології АН УРСР, викладає у Київському університеті. 1950 року захищає докторську дисертацію за темою «Основні риси четвертинної фауни Європейської частини СРСР». В 1952—1959 роки — займає посаду професора кафедри історичної геології Київського державного університету. З 1961 року член-кореспондент, а з 1967 року — академік АН УРСР. 1965 року вченому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. Могила Івана Підоплічка Помер 20 червня 1975 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі

Слайд 15

С.Стойко Степан Стойко народився 14 березня 1920 р. у родині священника в с. Кричево (нині Тячівського району Закарпатської області). Середню освіту отримав у класичній гімназії у м. Хуст. 1949 року закінчив лісогосподарський факультет Львівського сільськогосподарського інституту здобувши кваліфікацію інженера лісового господарства. У 1955 р. він став кандидатом біологічних наук, у 1962 р. йому присвоєне звання званні доцента Львівського лісотехнічного інституту. Протягом 1955-1966 рр. він працював доцентом на кафедрі ботаніки і дендрології Львівського лісотехнічного інституту. У 1966—1970 роках він був на посаді старшого наукового співробітника у Львівському відділенні Інституту ботаніки АН УРСР, а протягом наступних чотирьох років був завідувачем відділу охорони природних екосистем у Державному природознавчому музеї АН УРСР. У 1974—2000 роках був завідувачем відділу охорони природних екосистем в Інституті екології Карпат НАН України, а з цього часу працює головним науковим співробітником Інституту екології Карпат НАН України. За сумісництвом з 1972 року працюває на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. У 1970 р. Степан Стойко став доктором біологічних наук, і почав працювати в Інституті ботаніки АН УРСР (м. Київ), а за десять років йому було присвоєне вчене звання професора. На запрошення зарубіжних вузів виступав з лекціями в Агрономічному університеті ім. Менделя в м. Брно (Чехія), університеті ім. Етвеша в Будапешті (Угорщина) та в університеті м. Кельн (Німеччина). Наукова діяльність професора пов'язана з лісовою геоботанікою, екологією та заповідна справа Карпат, Розточчя та Західного Поділля, де досліджував реліктові локалітети смереки, дуба скельного, липи широколистої, тиса ягідного, ялівцю козачого, які збереглися з раннього і середнього голоцену і мають значення для з'ясування польодовикової історії розвитку лісів. За допомогою фітоценохорологічних та геоботанічних методів дослідив висотну диференціацію рослинного покриву в Українських Карпатах, де виділив 10 висотних рослинних поясів та визначив два варіанти поясності — на південно-західному та північно-східному макросхилах. Результати багаторічних досліджень підсумовані в монографії "Дубові ліси Українських Карпат: екологічна характеристика, відтворення, охорона" (2009). Степан Стойко один з ініціаторів видання «Зеленої книги України» (1987 р.). Професор Стойко автор десяти наукових і науково-популярних монографій та 400-х наукових працях. Під його керівництвом захищено 12 кандидатських дисертацій. Також С. Стойко є членом редколегії ряду фахових часописів («Науковий вісник НЛТУ України», «Наукові праці Лісівничої академії наук України»). Тривалий період він очолював Президію Львівського обласного товариства охорони природи та Наукову раду Львівського будинку вчених. Також був членом Ради Українського ботанічного товариства та заступником голови Ради з проблем біосфери Західного Наукового Центру.