Презентація на тему:
Поети поза літературними течіями

Поезія “срібного століття” Поети поза літературними течіями

Епоха змін

Борис Пастернак (приблизно до 1920 г. — Бори с Исакович Пастерна к; (1890 — 1960) — російський поет і прозаїк, перекладач, лауреат Нобелівської премії з літератури (1958)

Борис Пастернак Народився в Москві в інтелігентній єврейській сім’ї. Батько Пастернака – художник, академік Петербурзької Академії мистецтв Леонід Осипович (Ісаак Йосипович) Пастернак. Мати – піаністка Розалія Ісідорівна Пастернак (уроджена Райиа Кауфман). До заміжжя вона була професором Одеського відділення Імператорського російського музичного суспільства. Родина переїхала в Москву з Одеси у 1889 році, за рік до народження Бориса. Крім нього, в сім’ї народилися ще Олександр (1893—1982), Жозефіна (1900—1993) і Лідія (1902—1989). Найбільш важливими для духовного становлення майбутнього поета були три події: залучення до християнства, захоплення музикою і філософією. Батьки сповідували Старий Завіт, а російська няня таємно від них водила хлопчика в православну церкву. Батьки Бориса Пастернака

Борис Пастернак Сім'я Пастернаков підтримувала дружбу з відомими художниками (І.І.Левітаном, М.В. Нестеровим, В.Д. Полєновим, С. Івановим, М.М.Ге), в будинку бували музиканти і письменники, у тому числі Лев Толстой. У 1900 році Райнер Марія Рільке познайомився з сім'єю Пастернаків під час другого візиту до Москви. У 13 років, під впливом композитора О.М. Скрябіна, Пастернак захопився музикою, якою займався протягом шести років (збереглися дві написані ним сонати для фортепіано). У 1903 році при падінні з коня зламав ногу і через неправильне зрощення був звільнений від військової повинності (легка кульгавість, яку Пастернак приховував, залишилася на все життя). І.І.Левітан - російський художник, майстер пейзажу М.В.Нестеров – російский художник (1862-1942) В.Д.Полєнов – художник, майстер історичного, пейзажного і жанрово-го живопису, педагог. (1844-1927) М.Ге– художник, майстер портретів історичних, і релігійних полотен (1831-1894)

Борис Пастернак Райнер Марія Рільке- австрійський поет (1875-1926) О.М.Скрябін (1871-1915) - російський композитор і піаніст Л.М.Толстой - російський письменник і мислитель, просвітник, публіцист, засновник релігійно-морального вчення - толстовства (1828-1910)

Борис Пастернак У 1900 році Пастернак не був прийнятий в п'яту гімназію (нині московська школа № 91) через процентну норму, але за пропозицією директора на наступний рік він втупив відразу в другий клас. З 1906 по 1908 рік в п'ятій гімназії на два класи молодше, ніж Пастернак, в одному класі з братом Пастернака Шурою вчився Володимир Маяковський. Пастернак закінчив гімназію із золотою медаллю і всіма вищими балами, окрім закону Божого, від якого був звільнений. Після ряду коливань відмовився від кар'єри професійного музиканта і композитора. У 1908 році вступив на юридичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету (згодом перевівся на філософське). Тут під керівництвом Г.Г.Шпета Пастернак знайомиться з феноменологією Е. Гуссерля Влітку 1912 року вивчав філософію в Марбурзькому університеті в Германії у глави неокантіанської школи професора Германа Когена. Тоді ж зробив пропозицію Іді Висоцькій, але дістав відмову, як описано у вірші «Марбург».

Борис Пастернак У 1908 році вступив на юридичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету (згодом перевівся на філософське). Тут під керівництвом Г.Г.Шпета Пастернак знайомить-ся з феноменологією Е. Гуссерля Влітку 1912 року вивчав філософію в Марбурзькому університеті в Германії у глави неокантіанської школи професора Германа Когена. Тоді ж зробив пропозицію Іді Висоцькій, але дістав відмову, як описано у вірші «Марбург». Герман Коген (1842-1918)– німецько-єврейський філософ-ідеаліст, глава неокантіанської школи Густав Шпет (1879-1937) – російський філософ, психолог, теоретик мистецтва, перекладач художньої і філософської літератури (знав 17 мов), професор Вищих Жіночих курсів, доцент Московського університету. З 1921 р. – директор Інституту наукової філософії, з 1932р. – проректор Академії вищої акторської майстерності. У 1935 р. був арештований, звинувачений в антирадянській діяльності, висланий, а потім розстріляний

Борис Пастернак У 1912 році разом з батьками і сестрами відвідує Венецію, що знайшло віддзеркалення в його віршах того часу. Бачився в Германії з кузиною Ольгою Фрейденберг (дочкою літератора і винахідника Моісея Пилиповича Фрейденберга). З нею його зв'язувала багатолітня дружба і листування. Після поїздки в Марбург Пастернак відмовився і від філософських занять. "Прощай, філософіє"- ці слова з автобіографічної повісті Пастернака "Охоронна грамота" (1931) тепер значаться на меморіальній дошці будинку в Марбурзі, де колись проживав безвісний студент, що став всесвітньо відомим класиком. В цей же час він починає входити в круги московських літераторів. Він брав участь в зустрічах гуртка символістів «Мусагет», потім у групі «Лірика».

Борис Пастернак З 1914 Пастернак примикав до співдружності футуристів «Центрифуга» . У цьому ж році близько знайомиться з іншим футуристом — Володимиром Маяковським, чия творчість зробила на нього певний вплив. Пізніше, в 1920-х, Пастернак підтримував зв'язки з групою Маяковського «Леф», але в цілому після революції займав незалежну позицію, не входивши ні в які об'єднання.

Борис Пастернак У 1916 році вийшла збірка «Поверх бар'єрів». Боячись можливого призову в армію, зиму 1916 року Пастернак провів на Уралі, під містом Олександрівськом Пермської губернії, прийнявши запрошення попрацювати в конторі керівника Всеволодо-Вільвенськими хімічними заводами Б. І.Збарського помічником по діловому листуванню і торговельно-фінансовій звітності. Дуже поширеною є думка, що прообразом міста Юрятина з «Доктора Живаго» і є місто Перм. Батьки Пастернака і його сестри в 1921 році покидають радянську Росію за особистим клопотанням О. В. Луначарського і оселяються в Берліні. Починається активне листування Пастернака з ними і російськими еміграційними колами взагалі, зокрема, з Мариною Цветаєвою, а через неї — з Р.-М. Рільке.

Борис Пастернак У 1922 році Пастернак одружується з художницею Євгенією Лурьє, з якою проводить в гостях у батьків в Берліні другу половину року і всю зиму 1922-23 років. У тому ж 1922 року виходить програмна книга поета «Сестра моя — життя». У наступному 1923 року в сім'ї Пастернаків народжується син Євгеній. На кінець 20-х — початок 30-х років припадає короткий період офіційного радянського визнання творчості Пастернака. Він бере активну участь в діяльності Союзу письменників СРСР і в 1934 році виступає з промовою на його першому з'їзді, на якому Н. І. Бухарін закликав офіційно назвати Пастернака кращим поетом Радянського Союзу. Євгенія Лур’є з сином Євгенієм

Борис Пастернак Познайомившись з Зінаїдою Миколаївною Нейгауз, на той час дружиною піаніста Р.Р.Нейгауза, разом з нею в 1931 році Пастернак здійснює поїздку до Грузії, де знайомиться з поетами Т. Табідзе, П. Яшвілі. Розлучившись з дружиною, в 1932 році Пастернак одружується на З. М. Нейгауз. У тому ж році виходить його книга «Друге народження» — спроба Пастернака влитися в дух того часу. У 1938 році від другого шлюбу у Пастернака народжується син Леонід. У 1935 році Пастернак бере участь в роботі Міжнародного конгресу письменників на захист миру, що проходить в Парижі, де з ним трапляється нервовий зрив (остання його поїздка за кордон). Зінаїда Нейгауз

Борис Пастернак У січні 1936 року Пастернак публікує два вірші, обернені із словами захоплення на адресу І.В.Сталіна, проте вже до середини 1936 року ставлення влади до нього змінюється — йому докоряють не лише в «відчуженості від життя», але і в «світогляді, не відповідному епосі», і беззастережно вимагають тематичної і ідейної перебудови. Це приводить до першої тривалої смуги відчуження Пастернака від офіційної літератури. По мірі слабнучого інтересу до радянської влади, вірші Пастернака набувають більш особистого і трагічного відтінку. До кінця 30-х він звертається до прози і перекладів, які в 40-х роках стають основним джерелом його заробітку. У той період Пастернаком створюються переклади багатьох трагедій Шекспіра, що стали класичними, «Фауста» Гете, «Марії Стюарт» Ф. Шиллера.

Борис Пастернак У 1935 році Пастернак вступився за чоловіка і сина Ахматової, які були звільнені з в'язниці після листів Сталіну Пастернака і Ахматової. У 1937 році проявляє величезну громадянську мужність — відмовляється підписати лист зі схваленням розстрілу Тухачевського і інших, демонстративно відвідує будинок репресованого Пільняка. 1942—1943 провів в евакуації в Чистополі. Допомагав фінансово багатьом людям, у тому числі дочці Марини Цветаєвої. У 1952 році у Пастернака стався перший інфаркт, описаний у вірші «В лікарні», повному глибокого релігійного почуття… Борис Андрійович Пільняк (1894-1938) – талановитий російський письменник Наприкінці 1937 року заарештований, а в квітні 1938 року засуджений за сфабрикованим звинуваченням у державній зраді до смертної кари. Вирок був виконаний в той же день.

Борис Пастернак В БОЛЬНИЦЕ Стояли как перед витриной, Почти запрудив тротуар. Носилки втолкнули в машину. В кабину вскочил санитар. И скорая помощь, минуя Панели, подъезды, зевак, Сумятицу улиц ночную, Нырнула огнями во мрак. Милиция, улицы, лица Мелькали в свету фонаря. Покачивалась фельдшерица Со склянкою нашатыря. Шел дождь, и в приемном покое Уныло шумел водосток, Меж тем как строка за строкою Марали опросный листок. Его положили у входа. Все в корпусе было полно. Разило парами иода, И с улицы дуло в окно. Окно обнимало квадратом Часть сада и неба клочок. К палатам, полам и халатам Присматривался новичок. Как вдруг из расспросов сиделки, Покачивавшей головой, Он понял, что из переделки Едва ли он выйдет живой. Тогда он взглянул благодарно В окно, за которым стена Была точно искрой пожарной Из города озарена. Там в зареве рдела застава, И, в отсвете города, клен Отвешивал веткой корявой Больному прощальный поклон. «О господи, как совершенны Дела твои,— думал больной,— Постели, и люди, и стены, Ночь смерти и город ночной. Я принял снотворного дозу И плачу, платок теребя. О боже, волнения слезы Мешают мне видеть тебя. Мне сладко при свете неярком, Чуть падающем на кровать, Себя и свой жребий подарком Бесценным твоим сознавать. Кончаясь в больничной постели, Я чувствую рук твоих жар. Ты держишь меня, как изделье, И прячешь, как перстень, в футляр». 1956

Борис Пастернак Природно, що в роки Великої Вітчизняної війни Пастернак не міг відділити себе від долі Росії. У перші місяці битв він пише патріотичні вірші: "Страшна казка", "Бурлака", "Застава", надалі -"Смерть сапера", "Переможець" та інші. Після евакуації в Чистополь в жовтні 1941 р. і після повернення до Москви в серпні 1943 р. з бригадою письменників виїжджає на Брянський фронт.

Борис Пастернак “Доктор Живаго” Зимою 1945/46 р. Пастернак почав реалізацію свого головного задуму - роману "Доктор Живаго" Роман створювався протягом десяти років, з 1945 по 1955 рік. Будучи, за оцінкою самого письменника, вершиною його творчості як прозаїка, роман являє собою широке полотно життя російської інтелігенції на тлі драматичного періоду від початку століття до Громадянської війни. Роман пронизаний високою поетикою, супроводжу-ється віршами головного героя — Юрія Андрійовича Живаго. Під час написання роману Пастернак не раз змінював його назву. Роман міг називатися "Хлопчики і дівчатка", "Свіча горіла", "Досвід російського Фауста", "Смерті немає". Роман, який піднімає сокровенні питання людського існування: таємниці життя і смерті, питання історії, християнства, єврейства, був різко негативно зустрінутий радянським літературним середовищем, знехтуваний до друку через неоднозначне ставлення автора до жовтневого перевороту і подальших змін в житті країни.

Борис Пастернак “Доктор Живаго” К. М. Симонов, головний редактор «Нового світу», також відреагував відмовою : «Не можна давати трибуну Пастернаку!». Публікація роману на Заході — спочатку в Італії в 1957 році, а потім у Великобританії - призвела до справжнього цькування Пастернака в радянських ЗМІ, виключення його з Союзу письменників СРСР, відвертим образам на його адресу із сторінок радянських газет, на зборах трудящих. Московська організація Союзу Письменників СРСР, вслід за Правлінням Союзу Письменників, вимагали висилки Пастернака з Радянського Союзу і позбавлення його радянського громадянства. Серед літераторів, що вимагали висилки, були Л.Ошанін, А.Безименський, Б.Слуцкий, С.Баруздін, Б.Польовий і багато інших.

Борис Пастернак “Доктор Живаго” З 1946 по 1950 рр. Пастернак щорік висувався на здобуття Нобелівської премії з літературі. У 1958 році його кандидатура була запропонована торішнім лауреатом Альбером Камю, і Пастернак став другим письменником з Росії (після І. A. Буніна), удостоєним цієї винагороди. Присудження премії сприймалося радянською пропагандою як привід підсилити цькування (наприклад, «Літературна газета» 25 жовтня 1958 року писала: «Пастернак отримав „тридцять срібляків“, для чого використана Нобелівська премія. Він нагороджений за те, що погодився виконувати роль наживки на іржавому гачку антирадянської пропаганди. Безславний кінець чекає воскреслого Іуду, доктора Живаго, і його автора, долею якого буде народне презирство.»)

Борис Пастернак Поза Росією Пастернак себе не мислив, що і спонукало його відмовитися від Нобелівської премії. В телеграмі, посланій на адресу Шведської академії, Пастернак писав : «Через те значення, яке отримала присуджена мені винагорода в суспільстві, до якого я належу, я повинен від неї відмовитися. Не вважайте за образу мою добровільну відмову». Не дивлячись на виключення з Союзу Письменників СРСР, Пастернак продовжує залишатися членом Літфонду, отримувати гонорари, публікуватися. Через опублікований на Заході вірш «Нобелівська премія» він був викликаний до Генерального прокурора СРСР Р. А. Руденка в лютому 1959 року, де йому було пред'явлено звинувачення за статтею 64 «Зрада Батьківщині», проте жодних наслідків для нього ця подія не мала, можливо тому, що вірш був опублікований без його дозволу.

Борис Пастернак Нобелевская премия Я пропал, как зверь в загоне. Где-то люди, воля, свет, А за мною шум погони, Мне наружу ходу нет. Темный лес и берег пруда, Ели сваленной бревно. Путь отрезан отовсюду. Будь что будет, все равно. Что же сделал я за пакость, Я убийца и злодей? Я весь мир заставил плакать Над красой земли моей. Но и так, почти у гроба, Верю я, придет пора – Силу подлости и злобы Одолеет дух добра. 1959

Борис Пастернак Влітку 1959 років Пастернак починає роботу над п'єсою «Сліпа красуня», але виявлена незабаром хвороба (рак легенів) в останні місяці життя приковує його до ліжка. Дмитро Биков, біограф Пастернака, вважає, що хвороба розвинулася на нервовому грунті під час цькування, і покладає на владу відповідальність за смерть Бориса Леонідовича. Пастернак помер від раку легенів 30 травня 1960 в Пєрєдєлкіно. Сотні людей (серед них Б.Окуджава, А. Вознесенський) прийшли 2 червня 1960 року на його похорони, не дивлячись на опалу поета. Похований в селищі Пєрєдєлкіно Московської області.

Борис Пастернак Олександр Галич присвятив його смерті одну зі своїх пісень

А. Галич “Памяти Б.Пастернака” "Мело, мело по всей земле, во все пределы. Свеча горела на столе, свеча горела..." Нет, никакая не свеча – Горела люстра! Очки на морде палача Сверкали шустро! А зал зевал, а зал скучал – Мели, Емеля! Ведь не в тюрьму и не в Сучан, Не к высшей мере! И не к терновому венцу Колесованьем, А как поленом по лицу – Голосованьем! И кто-то, спьяну, вопрошал: За что? Кого там? И кто-то жрал, и кто-то ржал Над анекдотом... Мы не забудем этот смех И эту скуку! Мы - поименно! - вспомним всех, Кто поднял руку!.. *** Разобрали венки на веники, На полчасика погрустнели... Как гордимся мы, современники, Что он умер в своей постели! И терзали Шопена лабухи, И торжественно шло прощанье... Он не мылил петли в Елабуге И с ума не сходил в Сучане! Даже киевские письмэнники На поминки его поспели. Как гордимся мы, современники, Что он умер в своей постели!.. И не то чтобы с чем-то за сорок Ровно семьдесят, возраст смертный. И не просто какой-то пасынок – Член Литфонда, усопший сметный! Ах, осыпались лапы елочьи, Отзвенели его метели... До чего ж мы гордимся, сволочи, Что он умер в своей постели! "Гул затих. Я вышел на подмостки. Прислонясь к дверному косяку..." Вот и смолкли клевета и споры, Словно взят у вечности отгул... А над гробом встали мародёры И несут почётный... Ка-ра-ул!

Після смерті поета У 1987 році рішення про виключення Пастернака з Союзу письменників було скасоване, в 1988 році «Доктор Живаго» вперше був надрукований в СРСР («Новий Світ»), в 1989 році диплом і медаль Нобелівського лауреата були вручені в Стокгольмі синові поета — Е. Б. Пастернаку. За його ж редакцією вийшло декілька зібрань творів поета, останніми роками в Росії видаються багаточисельні збірки, спогади і матеріали до біографії письменника. У Бориса Пастернака 3 внуки і 10 правнуків. «Доктор Жіваго» був екранізований в США в 1965 році режисером Девідом Ліном і в 2002 році - режисером Джакомо Капріотті. В Росії - в 2005 році О. Прошкіним.

Після смерті поета Перший державний музей Бориса Пастернака в Росії був відкритий в 1990 році в Чистополі, де він жив в евакуації в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1943). Державний будинок-музей Б. Л. Пастернака діє і в Пєрєдєлкіні, в будинку, де письменник провів останні роки життя. Надгробний пам'ятник поета встановлено на кладовищі в Пєрєдєлкино, де він похований. У Москві, на будинку в Лаврушинськом провулку, в якому довгий час жив Пастернак, встановлена пам'ятна меморіальна дошка.

Після смерті поета Державний будинок-музей Б. Л. Пастернака в Пєрєдєлкіні.

Борис Пастернак і Україна У Пастернака з нашою землею глибокі родинні зв'язки. Бориса Леонідовича з повним правом можна назвати «внуком України», бо батьки поета — наші земляки. Батько майбутнього лауреата Леонід Осипович, відомий художник, друг і ілюстратор Льва Толстого, народився в Одесі. До речі, офіційному по батькові «Леонідович» Борис Пастернак зобов'язаний... дитячій хворобі свого батька. Від народження маленького одесита звали Ісаак, але після того, як дитя трохи не померло, йому дали інше ім'я— Леонід, щоб ввести диявола в оману. Коріння роду Пастернаків веде до середньовічної Іспанії, де один з предків поета дон Ісаак Абрабанель був мудрецем, знаменитим тлумачем Біблії, а інший — в Італії — написав «Діалоги про любов». Гени, напевно, передаються і через століття.

Борис Пастернак і Україна Мати поета Розалія Кауфман теж з'явилася на світ в нашій Південній Пальмірі. Вона була надзвичайно обдарована музично. Про 17-літню Розалію в Одесі видали спеціальну брошуру як про місцевого диво-вундеркінда. Вже пізніше в Москві Розалія Ісідорівна стане однією з кращих учениць Скрябіна, але в 27 років раптово перерве свою блискучу музичну кар'єру. За родинними переказами, це сталося за часів важкої хвороби синів Бориса і Олександра. Мати дала обітницю, що якщо діти видужають, вона перестане виступати. Ставши відомим поетом, Б.Пастернак брав участь у підготовці російського видання “Кобзаря”, яке готували до друку Іван Ушаков і Максим Рильський. Вони попросили поета, щоб він переклав на російську мову поему Т.Г.Шевченка “Марія”. Саме для цього він приїздив в Київ і гостював в Ірпені, на так званій Білій дачі

Борис Пастернак і Україна Отрывок из поемы Т.Г.Шевченко «Мария» в русском переводе Бориса Пастернака …Все упование мое, Пресветлая царица рая, На милосердие твое — Все упование мое, Мать, на тебя я возлагаю. Святая сила всех святых, Пренепорочная, благая, Молюсь, и плачу, и рыдаю: Возри, пречистая, на них, И обделённых, и слепых Рабов, и ниспошли им силу Страдальца сына твоего — Крест донести свой до могилы, Не изнемогши от него…

Борис Пастернак Гамлет Гул затих. Я вышел на подмостки. Прислонясь к дверному косяку, Я ловлю в далеком отголоске, Что случится на моем веку. На меня наставлен сумрак ночи Тысячью биноклей на оси. Если только можно, Aвва Oтче, Чашу эту мимо пронеси. Я люблю твой замысел упрямый И играть согласен эту роль. Но сейчас идет другая драма, И на этот раз меня уволь. Но продуман распорядок действий, И неотвратим конец пути. Я один, все тонет в фарисействе. Жизнь прожить - не поле перейти. 1946

Но надо жить без самозванства, Так жить, чтобы в конце концов Привлечь к себе любовь пространства, Услышать будущего зов. И надо оставлять пробелы В судьбе, а не среди бумаг, Места и главы жизни целой Отчеркивая на полях. И окунаться в неизвестность, И прятать в ней свои шаги, Как прячется в тумане местность, Когда в ней не видать ни зги. Другие по живому следу Пройдут твой путь за пядью пядь, Но пораженья от победы Ты сам не должен отличать. И должен ни единой долькой Не отступаться от лица, Но быть живым, живым и только, Живым и только до конца. 1956 *** Быть знаменитым некрасиво. Не это подымает ввысь. Не надо заводить архива, Над рукописями трястись. Цель творчества - самоотдача, А не шумиха, не успех. Позорно, ничего не знача, Быть притчей на устах у всех.

До сущности протекших дней, До их причины, До оснований, до корней, До сердцевины. Всё время схватывая нить Судеб, событий, Жить, думать, чувствовать, любить, Свершать открытья. О, если бы я только мог Хотя отчасти, Я написал бы восемь строк О свойствах страсти. О беззаконьях, о грехах, Бегах, погонях, Нечаянностях впопыхах, Локтях, ладонях. Я вывел бы ее закон, Ее начало, И повторял ее имен Инициалы. *** Во всем мне хочется дойти До самой сути. В работе, в поисках пути, В сердечной смуте. Я б разбивал стихи, как сад. Всей дрожью жилок Цвели бы липы в них подряд, Гуськом, в затылок. В стихи б я внес дыханье роз, Дыханье мяты, Луга, осоку, сенокос, Грозы раскаты. Так некогда Шопен вложил Живое чудо Фольварков, парков, рощ, могил В свои этюды. Достигнутого торжества Игра и мука – Натянутая тетива Тугого лука. 1956

Марина Цвєтаєва Мари на Іва нівна Цвєта єва (1892 — 1941) — російська поетеса, прозаїк, перекладач, одна з найбільш самобутніх поетес XX століття

Марина Цвєтаєва Марина Цветаєва народилася 26 вересня (8 жовтня) 1892 року в Москві. Її батько, Іван Володимирович, — професор Московського університету, відомий філолог і мистецтвознавець; став надалі директором Румянцевського музею і засновником Музею мистецтв. Мати, Марія Мейн (за походженням — з польсько-німецької сім'ї), була піаністкою, ученицею Антона Рубінштейна. Марина почала писати вірші — не лише на російській, але і на французькій і німецькій мовах — ще в шестирічному віці. Величезний вплив на Марину, на формування її характеру малала матір. Вона мріяла бачити дочку музикантом. Марина Цвєтаєва з батьком (1905)

Сестри – Марина і Анастасія Цвєтаєви

Марина Цвєтаєва Родина Цвєтаєвих мешкала у Москві, а влітку - у будинку поряд з Тарусою (Калузька губернія). Через хворобу матері (сухоти), частину дитинства Марина провела за кордоном: в Італії, Швейцарії, Німеччині. Але в 1906 році мати помирає, і вихованням доньок займається батько. Початкову освіту Марина здобула в Москві; продовжила її в пансіонах Лозанни (Швейцарія) і Фрайбурга (Німеччина). У 16 років здійснила поїздку до Парижа, щоб прослухати в Сорбонні короткий курс лекцій з давньофранцузької літератури.

Марина Цвєтаєва У 1910 році Марина опублікувала на свої власні гроші першу збірку віршів — «Вечірній альбом». (Збірка присвячена пам'яті Марії Башкирцевої, що підкреслює його «щоденникову» спрямованість.) Її творчість привернула до себе увагу знаменитих поетів — Валерія Брюсова, Максиміліана Волошина і Миколи Гумільова. Цього ж року Цветаєва написала свою першу критичну статтю «Чаклунство у віршах Брюсова». За «Вечірнім альбомом» двома роками пізніше вийшла друга збірка — «Чарівний ліхтар».

Марина Цвєтаєва Початок творчої діяльності Цвєтаєвої пов'язаний з колом московських символістів. Після знайомства з Брюсовим і поетом Еллісом (справжнє ім'я Лев Кобилінський) Цвєтаєва бере участь в діяльності гуртків і студій при видавництві «Мусагет». На ранню творчість Цвєтаєвой значний вплив мали Микола Некрасов, Валерій Брюсов і Максиміліан Волошин (поетеса гостювала в будинку Волошина в Коктебелі в 1911, 1913, 1915 і 1917 роках). У 1911 році Цвєтаєва познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм Ефроном; у січні 1912 — вийшла за нього заміж. У цьому ж році у Марини і Сергія народилася дочка Аріадна (Аля).

Маригна Цвєтаєва і Сергій Ефрон

Марина Цвєтаєва і Сергій Ефрон Марина Цвєтаєва і Аріадна (Аля)

Марина Цвєтаєва У 1917 році Цвєтаєва народила дочку Ірину, яка померла в притулку у віці 3-х років. Роки Громадянської війни виявилися для Цветаєвой дуже важкими. Сергій Ефрон служив в рядах Білої армії. Марина жила в Москві, в Борисоглібському провулку. У ці роки з'явився цикл віршів «Лебединий стан», пройнятий співчуттям до білого руху. У 1918—1919 роках Цвєтаєва пише романтичні п'єси; створені поеми «Єгорушка», «Цар-дівиця», «На червоному коні».

Марина Цвєтаєва. Еміграція У травні 1922 року Цвєтаєвій з дочкою Аріадною дозволили виїхати за кордон — до чоловіка, який, переживши розгром Денікіна, будучи білим офіцером, тепер став студентом Празького університету. Спочатку Цвєтаєва з дочкою недовго жила в Берліні, потім три роки в передмістях Праги. У Чехії написані знамениті «Поема гори» і «Поема кінця». У 1925 році після народження сина Георгія сім'я перебралася до Парижа. У Парижі на Цвєтаєву сильно впливала атмосфера, що склалася довкола неї через діяльність чоловіка. Ефрона звинувачували в тому, що він був завербований НКВД і брав участь в змові проти Лева Сєдова, сина Троцького. Марина Цвєтаєва з сином Георгієм, якого називала Муром

Марина Цвєтаєва. Еміграція У травні 1926 року з подачі Бориса Пастернака Цветаєва почала переписуватися з австрійським поетом Райнером Марією Рільке, що жив тоді в Швейцарії. Це листування обривається в кінці того ж року із смертю Рільке. Протягом всього часу, проведеного в еміграції, не припинялося листування Цветаєвой з Борисом Пастернаком. Більшість із створеного Цвєтаєвою в еміграції залишилася неопублікованим. У 1928 в Парижі виходить остання прижиттєва збірка поетеси — «Після Росії», що включила вірші 1922—1925 років. Пізніше Цветаєва пише про це так:«Моя неудача в эмиграции — в том, что я не эмигрант, что я по духу, то есть по воздуху и по размаху — там, туда, оттуда…» У 1930 році написаний поетичний цикл «Маяковському» (на смерть Володимира Маяковського). Самогубство Маяковського буквально шокувало Цветаєву.... Марина Цвєтаєва з дочкою Алею (1925)

Марина Цвєтаєва. Еміграція На відміну від віршів, що не отримали в емігрантському середовищі визнання, успіхом користувалася її проза, що зайняла основне місце в її творчості 1930-х рр. «Еміграція робить мене прозаїком.», - говорила Марина. В цей час видані «Мій Пушкін» (1937), «Мати і музика» (1935), «Будинок в Старого Пімена» (1934), «Повість про Сонечку» (1938), спогади про Максиміліана Волошина («Живе про живе», 1933), Михайла Кузміна («Нетутешній вітер», 1936), Андрія Білого («Полонений дух», 1934) і ін. З 1930-х рр. Цветаєва з сім'єю жила практично в убогості. “Никто не может вообразить бедности, в которой мы живём. Мой единственный доход — от того, что я пишу. Мой муж болен и не может работать. Моя дочь зарабатывает гроши, вышивая шляпки. У меня есть сын, ему восемь лет. Мы вчетвером живем на эти деньги. Другими словами, мы медленно умираем от голода». (Зі спогадів Марини Цвєтаєвої). В 1937р. Ефрон виявився замішаним в замовному політичному вбивстві і мусив тікати з Франції в Москву разом з дочкою Аріадною.

Марина Цвєтаєва. Повернення У 1939 році Цвєтаєва повернулася до СРСР вслід за чоловіком і дочкою. Після приїзду жила на дачі НКВД в Болшево (нині музей-квартира М. І. Цвєтаєвої в Болшеві). 27 серпня була арештована дочка Аріадна, 10 жовтня — Ефрон. У 1941 році Сергій Якович був розстріляний; Аріадна після 15 років репресій реабілітована в 1955 році. У цей період Цвєтаєва практично не писала віршів, займаючись перекладами. Війна застала Цвєтаєву за перекладами Федеріко Гарсиа Лорки. Робота була перервана.

Марина Цвєтаєва. Повернення 8 серпня Цвєтаєва з сином виїхала на пароплаві в евакуацію; 18 прибула разом з декількома письменниками в містечко Елабугу на Камі. В Чистополі, де в основному знаходилися евакуйовані літератори, Цвєтаєва отримала дозвіл на прописку і залишила заяву: «В совет Литфонда. Прошу принять меня на работу в качестве посудомойки в открывающуюся столовую Литфонда. 26 августа 1941 года». 28 серпня вона повернулася в Елабугу з наміром перебратися в Чистополь. 31 серпня 1941 року покінчила життя самогубством (повісилася), залишивши три записки: тим, хто її ховатиме, Асєєвим і синові: “Мурлыга! Прости меня, но дальше было бы хуже. Я тяжело больна, это уже не я. Люблю тебя безумно. Пойми, что я больше не могла жить. Передай папе и Але — если увидишь — что любила их до последней минуты и объясни, что попала в тупик»

Марина Цвєтаєва. Повернення Марина Цвєтаєва похована на Петропавлівському кладовищі в м. Елабузі. Точне розташування її могили невідоме. На тій стороні кладовища, де знаходиться її могила, що загубилася, в 1960 році сестра поетеси, Анастасія Цвєтаєва, встановила хрест, а в 1970 році було споруджено гранітний надгробок.

Марина Цвєтаєва. Повернення 1990 року патріарх Алексій II дав благословення на відспівування Марини Цвєтаєвой (відспівування відбулося в день п'ятдесятої річниці кончини поетеси в московському храмі Вознесіння Господня біля Нікітських воріт). Відспівувати самовбивць в РПЦ заборонено, тому знадобився дозвіл патріарха. Підставою для дозволу послужило прохання Анастасії Цвєтаєвой, а з нею — групи людей, у тому числі диякона Андрія Кураєва, до патріарха.

Пам’яті Марини Цвєтаєвої Пам’ятник Марині Цвєтаєвій в Єлабузі

Марина Цвєтаєва Творчості Цвєтаєвої притаманні романтичний максималізм, мотиви самотності, трагічна приреченість любові, неприйняття повсякденності, конфлікт побуту й буття, буденності й життя душі, інтонаційно-ритмічна експресивність, парадоксальна метафоричність.

Марина Цвєтаєва *** Уж сколько их упало в эту бездну, Разверзтую вдали! Настанет день, когда и я исчезну С поверхности земли. Застынет все, что пело и боролось, Сияло и рвалось. И зелень глаз моих, и нежный голос, И золото волос. И будет жизнь с ее насущным хлебом, С забывчивостью дня. И будет все - как будто бы под небом И не было меня! Изменчивой, как дети, в каждой мине, И так недолго злой, Любившей час, когда дрова в камине Становятся золой. Виолончель, и кавалькады в чаще, И колокол в селе... - Меня, такой живой и настоящей На ласковой земле! К вам всем - что мне, ни в чем не знавшей меры, Чужие и свои?!- Я обращаюсь с требованьем веры И с просьбой о любви. И день и ночь, и письменно и устно: За правду да и нет, За то, что мне так часто - слишком грустно И только двадцать лет, За то, что мне прямая неизбежность – Прощение обид, За всю мою безудержную нежность И слишком гордый вид, За быстроту стремительных событий, За правду, за игру... - Послушайте!- Еще меня любите За то, что я умру.

Марина Цвєтаєва *** Моим стихам, написанным так рано, Что и не знала я, что я - поэт, Сорвавшимся, как брызги из фонтана, Как искры из ракет, Ворвавшимся, как маленькие черти, В святилище, где сон и фимиам, Моим стихам о юности и смерти, - Нечитанным стихам! – Разбросанным в пыли по магазинам (Где их никто не брал и не берет!), Моим стихам, как драгоценным винам, Настанет свой черед. Май 1913, Коктебель

Інтернет-ресурси Слово. Серебряній век. http://slova.org.ru/ Сайт “Сереряного века силуэт..» ” http://www.silverage.ru/ Вікіпедія (українською мовою) http://uk.wikipedia.org/ Википедия (російською мовою) http://ru.wikipedia.org/ Російська портретна галерея http://all-photo.ru/portret/ Сайт «Стихия». http://www.litera.ru/stixiya/authors/ Вірші класичних і сучасних авторів http://stroki.net/ Сімейна енциклопедія. Біографії письменників. http://www.simya.com.ua/ Некоммерческая электронная библиотека«ImWerden» http://imwerden.de/ Сайт “Серебряного века силуэт…” http://www.silverage.ru/poets/ Росийский государственный архив литературы и искусства http://www.rgali.ru/ Сайт «Люди» http://www.peoples.ru/art/literature/poetry/ Три музи Б.Пастернака http://cosmolady.com.ua/article.php?id=2249 Музи Бориса Пастернака http://blogs.mail.ru/community/santa_maria/1DDF745E73869E85.html Пастернак в Киеве http://www.2000.net.ua/print?a=%2Fpaper%2F59030

Інтернет-ресурси Александр Галич. Памяти Б.Пастернака http://www.shansonprofi.ru/person/galich/lyrics/galich_pamyati_b_l_pasternaka_.html Лауреати Нобелівської премії з літератури. Б.Пастернак http://noblit.ru/content/category/4/76/33/ Могили знаменитостей. http://m-necropol.narod.ru/l Наследие Марины Цветаевой http://photo.tsvetayeva.com/index.php Мир Марины Цветаевой. Культурное наследие Серебряного века http://www.ipmce.su/~tsvet/

Література Віталій Абліцов «Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті» – К.: КИТ, 2007. - 436 с. Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002. Строфы века. Антология русской поэзии. Сост. Е.Евтушенко. Минск, Москва: Полифакт, 1995. Серебряный век русской поэзии. Москва: Просвещение, 1993. Русские писатели 20 века. Библиографический словарь. Т 1.М.: Просвещение. 1999. С. 171 Борис Пастернак. Сочинения в двух томах. Тула, "Филин", 1993. С.Бавин, И.Семибратова. Судьбы поэтов серебряного века. Русская государственная библиотека. Москва: Книжная палата 1993. Дмитрий Быков. «Борис Пастернак. Жизнь замечательных людей». М.: Молодая Гвардия, 2005 В. М. Борисов. Река, распахнутая настежь. К творческой истории романа Бориса Пастернака «Доктор Живаго». Антокольский П. Книга Марины Цветаевой // Новый мир, 1966. — N 4; Твардовский А. Марина Цветаева. Избранное, в его кн.: О литературе, М., 1973; Белкина М. Скрещение судеб — М.: 1988; Саакянц А. М. Цветаева. Жизнь и творчество — М.: 1997;

Література Марина Цветаева. Просто - сердце... Домашняя библиотека поэзии. Москва: Эксмо-Пресс, 1998. Марина Цветаева. Фотолетопись жизни поэта — М.: 2000; Кудрова И. Путь комет. Жизнь Марины Цветаевой — СПб: 2002;