Презентація на тему:
Південно-західне наріччя

Південно-західне наріччя . південно-західне наріччя

. південно-західне наріччя

Виділяють три групи діалектів: Волинсько-подільський південноволинські подільські Галицько-буковинський наддністрянські покутсько-буковинські східнокарпатські, або гуцульські надсянські Карпатський північнопідкарпатські, бойківські середньокарпатські, закарпатський західнокарпатські, або лемківські Переселенські говірки південно-західного типу південно-західне наріччя

. Риси, за якими Південно-західне наріччя протиставляється пдівденно-східному і північному наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для Південно-західного наріччя рис має вузьколокальний характер. Багато важливих для структури Південно-західного наріччя ознак не протиставляються іншим наріччям, вони є інтегральними. південно-західне наріччя

Фонетичні особливості Південно-західного наріччя - рефлексація давніх о, е в новоутв. закритих і ненаголош. складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’), у частині карпатських говорів давні о, е зазнали ін. змін — на у, ÿ, и (конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс); давній Ђ (ять) рефлексувався як і в наголош. і ненаголош. позиціях (пЂсокъ > пісóк, дЂло > дíло); в галиц.-буков. групі говорів а після м’яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний перед. ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши пка), для ін. говорів ця зміна не характерна; наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у (гоулýбка, кужýх); у ненаголош. позиції сильне змішування е і и (жиевé, вислó), а в буков. говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до е (беикé ‘бики’, жéто ‘жито’); у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы (сыны, былы); деспалаталізація p’ і пов’язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністр. говорі (зор’а > зорйа, бур’а > бурйа); оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках с. р. (жит’:а > жит’а, жит’е); перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто); наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни ц’а, кырвáвий, гилтáти). південно-західне наріччя

Морфологічні особливості Південно-західного наріччя - наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу, а також флексії -ом в ор. в. одн. іменників ж. р. та узгоджених з ними прикметників, числівників та окр. займенників (рукóйу > рукóў, рукóм, мнóйу > мноў, мном, землéйу > землеў); - збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості укр. діалектів); - збереження давніх форм дав. і ор. в. одн. особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах; - поширення усічених форм займенників (го, му зам. йогó, йомý), редуплікованих форм вказів. займенників то, се — тото, сесе, сес’а; - наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); - поширення різних форм майб. ч. (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму. му писáти); - збереження давніх особ. форм дієслів 1-ї і 2-ї ос. одн. і мн. мин. ч. (носи вйем, носи лам, носи ли смо, носи ли сте), а також форм давномин. ч. (був-йем казáв) та форм умов. сп. (був бим роби в). південно-західне наріччя

Волинсько-подільський діалект Південноволинські і подільські говорі південно-західне наріччя

. південно-західне наріччя

Волинський говір Найважливіші фонет. риси говору: 1) у західноволин. говірках відповідно до етимологічного [о] в новозакритому складі поряд з переважаючим [і] виступає також монофтонг [у], [и] (стіл, віл, столíў, столýў, стил, ни чка, ти л’кі та ін.); 2) у частині волин. говірок, зокрема західноволинських, фонема [е] набуває розширеної вимови, а, стикаючись із сонорними, шиплячими, а також губними і деякими передньоязиковими, переходить в [а] (трáба, цáгла, типáр, жáнит’, шáстий, селó — по сáлах, земл’á — зáмл’у та ін.); 3) у пд. частині західноволин. говірок, що сусідять з наддністрянськими, можливе, хоч і непослідовне, заступлення [а] через [е] після м’яких приголосних і шиплячих (ч’éсом, жел’); 4) у ряді західноволин. говірок фонема [и] під наголосом, набуваючи обниженої артикуляції, переходить в [е] (сéла — си ла, звéсока — зви сока, пéше — пи ше, кудéс’ — куди с’ та ін.); 5) для південноволин. говірок характерне здебільшого помірне, а не сильне «укання» (головá, молокó та ін., але гуолýпка, куожýх, йумý, дорóгуйу та ін.); 6) м’яке, як правило, [т] у закінченнях 3-ї ос. одн. і мн. дієслів тепер, ч. і 2-ї ос. мн. нак. сп. (хóдит’, нóсит’, хóдат’, нóсат’, ходíт’, носíт’ та ін.), хоч у західноволин. говірках у формах тепер, ч. [т] може бути і твердим при збереженні його м’якості у формах нак. сп.; 7) у частині говірок, особливо західних і сусідніх з поліс. діалектами, поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi] (рýкі, нóгі, хíтрий та ін., але й опéн’ки, горóхи та ін.). південно-західне наріччя

- 2 - Морфологічними їх рисами є: 1) у формах наз. — знах. в. одн. іменників с. р. типу зілля наявне закінчення -а з неподовженим м’яким приголосним перед ним (з’íл’а, нас’íн’а, жит’á та ін.), хоч в суміжних з поліськими говірках, нерідкі форми, як і в поліських, із закінченням -е і подовженим м’яким приголосним перед ним (з’íл’:е, жит’:é, пíрйе, подвíрйе та ін.); 2) при переважаючому закінченні -ойу в ор. в. одн. іменників ж. р. в західноволин. говірках фіксуються й форми на -оу, -ом (дорóгоў, дни ноў, рукóў, ногóм, рукóм та ін.); 3) у дав. — місц. в. мн. іменників у західноволин. говірках нерідкі закінчення -ем, -ex (жін’цéм, коувал’éм, на жін’ц’éх, на коувал’éх, та ін., але: кóн’ам, на кóн’ах та ін.), а в ор. в. мн. — -ема (жін’ц’éма, коувал’éма, міш’éма, тупуол’éма та ін.); 4) поширені нестягнені форми прикметників с. р. (дрібнóйе, зелáнуйе та ін.); 5) присв. прикметники можуть мати паралельні форми (попóвий лан і попіў син та ін.); 6) у род. і ор. в. одн. прикметників ж. р. у тих же говірках звичайні закінчення -ейі, -ейу (моулоудéйі, моулоудéйу, старéйі, старéйу та ін.), 7) дуже поширені стягнені форми род. і ор. в. одн. вказ. і присв. займенників ж. р. (сéйі, тéйі, мéйі, твéйі, сéйу, тéйу, мéйу, свéйу, твéйу та ін.); 8) у непр. в. предметно-особ. займенника в сполуці з прийменниками звичайно немає приставного [н] (до йóго, з йéйу, ў йéйі та ін.); 9) у формах 1-ї ос. одн. тепер. ч. зберігається чергування приголосних [д] — [дж], [з] — [ж], [т] — [ч], [с] — [ш] (хóджу, хóжу, крýчу, прóшу та ін.); 10) паралельно із звичайними «простими» формами мин. ч. вживаються й «складні» (ходи вім, ходи віс, ходи лис’мо, ходи лис’те та ін.). південно-західне наріччя

Подільській говір П. г. характеризується у фонетиці такими рисами: повне або часткове нерозрізнення ненаголош. голосних е, и та о (сеилó, силó, шерóкий, тоуб’í, туб’í, доуп’íк, дуп’íк); відсутність переходу а в е, і після м’яких приголосних (з’ат’, вз’аў, йагн’á), лише в західноподіл. говірках спостерігається перезвук а>е (з’ет’, вз’еў, йагн’é); твердість p перед голосними (бурáк, радóк, расни й, зорá, говóру); твердість (у південноподіл. говірках) кінцевого ц (хлóпеиц, м’íс’ац); твердість передньоязикових приголосних т, д, н, с, з, л перед і, що походить з давнього о (ніс, сік, стіл, лій); наявність вставних л’, н’ після губних приголосних (рипл’áх, здорóўл’а, жáбл’ачий, корóўл’ачий, мн’áсо, мн’áта); перехід в у м у сполуці вн (р’íмний, дамнó); наявність протетичних приголосних в та г перед голосними (гóс’ін’, вóс’ін’, горáти, ворáти, вор’íх, вóстрий, гóстрий); стягнення подвоєних приголосних (нас’íн’а, кор’íн’а, жит’á); твердість приголосного т у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. теп. ч. і 2-ї ос. мн. нак. сп. (рóбит, нóсит, рóбл’ат, нóс’ат, роб’íт, нос’íт); відсутність переходу зубних приголосних у шиплячі в дієслівних формах (хóд’у, нóс’у, крýт’у, вóд’у) та ін. південно-західне наріччя

- 2 - У морфології: відмінювання іменників м’якої та мішаної груп за зразком твердої групи (кон’óв’і, товáришов’і, кон’óм, товáришом, зеимл’óйу, долóн’ойу, грýшойу, пóл’ом), у західноподіл. говірках іменники ж. р. в ор. в. одн. мають закінчення -еў або -оў, -ом (землéў, душéў, зеимл’óў, душóў, зеимл’óм, душóм); наявність (у південноподіл. говірках) флексій -и у формі род. в. одн. іменників III відміни (сóли, смéрти) та -ох у формі місц. в. іменників сіни, груди (у с’íн’ох, у грýд’ох); усічення закінчень прикметників та присвійних займенників ж. р. в дав. і місц. в. одн. (зеилéн’і трав’í, на зеилéн’і трав’í, нáш’і бригáд’і, у нáш’і бригáд’і); відсутність розрізнення твердих і м’яких основ прикметників (си ний, дáвний); творення форм вищого ступеня прикметників за допомогою суф. -ішч (добр’íшчий, син’íшчий, чеивон’íшчий): творення майб. ч. дієслів недок. виду аналіт. і синтет. способами (роби тиму, бýду роби ти і бýду роби ў); поширення (у західноподіл. говірках) дієслівної складеної форми мин. ч. типу роби лис-мо, роби лис-те); препозитивне вживання (у західноподіл. говірках) частки ся (де с’а ти д’íла). південно-західне наріччя

Галицько-буковинський діалект Наддністрянський говір Покутсько-буковинський говір Східнокарпатський, або гуцульський говір Надсянський говір південно-західне наріччя

. південно-західне наріччя

Наддністрянський говір До фонетичних рис належать: 1) шестифонемна структура наголошеного вокалізму: 2) варіювання ненаголошеного вокалізму залежно від ступеня протиставлення фонем [о] : [у], [е] : [и], [і] : [и] і від особливостей кожної говірки: перший тип є найпоширенішим; південно-західне наріччя

- 2 - 3) перехід а (з *а, *ę) після м’яких (чи колишніх м’яких) приголосних в е, і, и (гар’и чий, д’éкувати, сáж’і); в окр. говірках цей перехід здійснюється лише під наголосом; 4) укання (коулихáти, бжулá, скóру); 5) зміна ненаголош. голосного е в і (и) після м’якого приголосного (спéч’іна, ти х’і ‘тихе’); 6) наявність протетичного приголосного в (ў) перед о, у та і (і (віт ‘війт’); 10) неоднаковий розвиток сполук губний приголосний + j: а) збереження цієї сполуки (свйáто, цвйах); б) втрата j з наступним м’якшенням губного приголосного (жáб’ічий, цв’ах); в) втрата j без м’якшення поперед. приголосного (цвах, свато); г) поява на місці j епентетичного л’, рідше — н’ (здоровл’е, памн’іт’); 11) різна рефлексація р’ — як р’, рй чи р (зор’а, зорйа, зора); 12) оглушення дзвінких приголосних у кін. слова і перед глухими приголосними; 13) функціональне ослаблення фонеми [в] в одних позиціях (на поч. слова може втрачатися — паў ‘впав’, мíти ‘вміти’, а в сполуці ви заступатися на м — дамнó, рíмний) і посилення в ін. позиціях (твердий л у кін. слова і складу часто заступається на в/ў — пóпіў, стіў, гоўка); 14) функціональне посилення окр. фонем: а) дж, дз (сáдж’е ‘сажа’, дзернó ‘зерно’, дзеилений); б) к’, ґ’ внаслідок змін т’ в к’, д’ в ґ’ (ск’інá ‘стіна’, наґ’ійя ‘надія’); в) ґ — в запозич. словах та внаслідок зміни к > ґ (смирéґа, гад’ýґа); г) ф (фали ти, фóрий, фíра); 15) неоднаковий розвиток давніх сполук trъt як -ир (кирни ц’а), -ри (кривáвий, дривá), -ро (брóви); 16) втрата довготи м’якими приголосними у формах іменників с. р. (жик’é, насíн’е); 17) втрата м’якості ц’ у кін. слова (хлóпиц, жнец); 18) нерегулярний розвиток окр. давніх голосних — *ě > у (д’урá ‘діра’), *ě > и (видрó), *о > а (зазýл’а), звукосполуки лн в л:, н: (мéлник > мéл:ик, мéн:ик), рн в рл (терни ц’а > терли ц’а); 19) у ряді говірок кінцеві г, й ослаблені, зникають (порі ‘поріг’, сні ‘сніг’, гроше ‘грошей’, ті гáрні ‘тій гарній’); 20) вимові м’яких приголосних з’, с’, ц’, дз’ властивий більший ступінь м’якості, ніж в ін. діалектах та літ. мові південно-західне наріччя

- 3 - Специфіку Н. г. у граматиці творить набір закінчень і засобів формотворення словозмін. частин мови, зокрема 1) закінчення іменників: а) ж. р. в ор. в. одн. -оў, -еў, зрідка -ом, -ем (зеимлéў, душéў, головóў, ногóм, сóлем), в род. в. одн. -и (р’іли , зеимли , нóчи, любóви), в род. в. мн. -іў, зрідка -уў (бабіў, коз’іў, козуў); б) ч. р. — в дав. в. одн. з основами на твердий приголосний -ови (брáтови), з основами на м’який приголосний -еви, -ови (конéви, кон’óви), в ор. в. одн. -ом, рідше -ем (кон’óм, дошчéм), в місц. в. одн. -і, -и (на дýб’і, у к’інци ), у дав. в. мн. -ом, -ем, -ім (конíм, конéм. кон’óм), в ор. в. мн. -ами, -еми, -ема, -іма (гост’ами, гост’еми, гост’ема, гост’іма), у місц. в. мн. -ох (на з’ат’óх; так само і множинні іменники — на грýд’ох, на двéрох); в) с. р. колишніх іменників t-основи — у род. в. одн. -(ат’)і, -(ат’)а, -(ат)а (тел’áт’і, тел’áт’а, тел’áта), у дав. в. одн. -(ат)у, (ат’)у, (ат)ові; в ор. в. одн. -(ат’)ом, -(ат)ом; 2) у прикметниках наявність стягнених форм у наз. в. одн. ч. р. (дóбри), дав. і місц. в. одн. ж. р. (мóлоді ‘молодій’, так само — ад’єктивні займенники); асимілятивні зміни при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників (молóч:и); 3) у числівниках — формальна структура числівників одéн. йідéн, йедéн, шти ри, одинáйціт’ (йединáйц’ік’); форма ор. в. двумá; творення складених числівників за моделлю піўтрет’á, піўчвертá, девйідес’éт’ (девидес’ек’), двíста і двáсто; південно-західне наріччя

- 4 - 4) у займенниках — збереження давніх енклітичних форм дав. в. ми ‘мені’, ти ‘тобі’; відмінкових форм — знах. в. нéго ‘його’, ор. в. неў, тоў ‘нею’, ‘тією’; вказівного займ. тамтóй ‘той’; 5) у дієвідмінюванні: інфінітив на -чи від дієслів з основою на задньоязиковий приголосний (пéчи, стри хчи); формі 1-ї і 2-ї ос. одн. теп. ч.: л’éйу, л’éйіш, 3-ї ос. одн. і мн. теп. ч. з кінцевим т (хóдит — хóд’ат); паралельне вживання закінчень 1-ї ос. мн. теп. ч. -мо і -м (несемо/несем, хóдимо/хóдим); нульове закінчення 2-ї ос. одн. теп. ч. атематичних дієслів (дас’, йіс’ ‘даси’, ‘їси’); паралельне творення форм 1-ї ос. одн. майб. ч. бýду брáти і бýду браў, 1-ї ос. одн. і мн. мин. ч. ходи ў і ходи ўйім, ходи вем, роби ли і роби ли-смо; форми умов. сп. за моделлю даў бим, даў бис. Специфіка Н. г. у словотворенні зумовлена: а) наявністю локальних афіксів -май, -мак (глушмáй, глушмáк ‘глухий’), -кут (ліўкýт ‘лівша’), -уйемци (покрадуйéмци ‘крадькома’); б) функціональним посиленням окр. афіксів -иск(о) (л’óниско, віўси ско ‘поле після льону, вівса’), -анк(а) (барабол’анка ‘листя картоплі’), -ал’ник (копал’ник ‘копач’). До лекс. особливостей належать: стрих, ви шки ‘горище’, молóчник, горнéц ‘глечик’, нец’ки ‘ночви’ та багато ін. південно-західне наріччя

Покутсько-буковинський говір Фонетичні собливості: [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — душ’é, ш’éпка і ш’и пка, пор’и док, спідни ц’і, чéл’ід’, вéремйе... Лише після й перехід [а] в [е], [і] обмежений (йійцé, йек, пóйес...), наявність альвеолярного [л], депалаталізація [с], [ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц), перед флексійними -а, -у (вýлица, тéрница, на вýлицу, копи цу), у прикметниках і прислівниках на -ск, -зк, -цк, (ни ско, пóл.ский, вітц’íўский, н’імéцкий), у закінченнях давньої дієвідміни (бýлисмо, ходи листе); палаталізація [ш], [ж], [ч] (ж’ити, ч’ис, ш’:е), палаталізація [р], особливо в іменниках з суф. -ар (віўч’ер’, косáр’), а також в ін. випадках (цер’ква, тер’х’); переважне оглушення приголосних (біп, сат, л’íсти, тхáк’і), хоч можливе і паралельне вживання дзвінких приголосних (зуб’кé, але книшк’é); послідовний перехід [т’] у [к’], а [д’] у [ґ’] (ґ’іт «дід», ґ’íўка «дівка», к’íло «тіло», ниґ’íл’е «неділя») та ін. південно-західне наріччя

- 2 - Морфологічні особливості: розрізнення твердих, м’яких і мішаних типів відмінювання іменників (конéм, д конéви, кулéшеў, вýлицеў...); закінчення дав. і місц. одн. ім. ж. р. колишніх і- та ja- основ -и (сóли, по земли , на стерни ); залишки форм двоїни (дві йейц’í, дв’і хáт’і); відсутність м’якої групи прикметників (си ний, -а, -е, горíшний, -а, -е); утворення вищого ступеня прикметників і прислівників з суф. -ішч, -іш’-, -ч- (даўн’ішчий, менче, менчий), а також за допомогою частки май (май бíл.ший, май стáрший, май ранéн’ко); активне функціонування преф. ві- (вíпити, віган’éли); форми інфінітива на -чи (пеичи , стри ч’і си); поширення дієсл. форм типу хóд’у, нóс’у, вóз’у; у 3-й ос. одн. і мн. дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим -т (він хóде, бáче, вони хóд’е, рóбл’е, йід’и ); вживання паралельних форм майб. ч. дієслів (будемо роби ти — мéмо роби ти, бýдеш банувáти — меш банувáти); наявність «складних» форм мин. ч. — ходи ўйім (-йем), ходи ўйіс (-йес), ходи лисмо; енклітичні форми особ. займенників (ми, ти, си, му — дав. в., м’і, к’і, го, йі — знах. в.); наявність рухомої зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонет. варіантах (с’а, са, си); х арактерні прислівники бáвно ‘поволі’, підсилювальна частка -ко після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу). південно-західне наріччя

- 3 - У лексиці П.-б. г. багато елементів, властивих і більшості говірок пд.-зх. наріччя: блéяти ‘бекати’ (про овець), вáтра ‘вогнище, черінь’, ґáзда, газди н’і ‘господар, господиня’, під ‘горище у житловому будинку’, барабýл’і ‘картопля’, вéремн’е ‘погода’, ґрунт ‘садиба’, кн’ес’ ‘молодий, наречений’, книги н’і ‘молода, наречена’, порéкло ‘прізвисько’, у т. ч. іншомов. запозичень, серед яких кількісно виділяються румунські — дармóй ‘вид рідкого решета’, дзéстри ‘придане’, клáка ‘толока’, матýша ‘тітка або будь-яка старша жінка’, лілійáк ‘бузок’ та ін. південно-західне наріччя

Гуцульський говір Г. г. характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них: 2) ненаголошений вокалізм має переважно структури: південно-західне наріччя

- 2 - у частині говірок фонема [е] реалізується у звукотипові [ä], близькому до е, и, а (клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові [ä] реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’, кол’іднéк ‘колядник’); на місці [и] у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає е (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації [і], поширені рефлекси [и], [ы], [у], [ÿ] (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняття у, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй); 4) для консонантизму характерні: збереження м’якості [р’] у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат (жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова [ц’], [с’], [з’] (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід [т’] в [к’], [д’] в [ґ’] (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник); 5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи ўниц’а, кóмар, дри жу, нéсу), хоча в цілому Г. г. властивий рухомий наголос. південно-західне наріччя

- 3 - Морфологічні риси: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей Г. г.; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони хóдä, си д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи ў биех, проси елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди ти і хоуди ти му, меш роби ти і роби ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи ли і ходи ли сме; трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’, усти гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін. південно-західне наріччя

Надсянський говір Характерні ознаки: наголошений вокалізм може мати такі типові структури: ненаголошений вокалізм: південно-західне наріччя

- 2 - 1) [*е], [*ь] у наголошеній позиції в голосний перед. ряду високо-серед. піднесення [е] (ўтéц, увéс), а в ненаголошеній у відкритому або закритому складах — в [і] (кóпіц, зілéный, ні нісý); 2) перехід [*е] > [’у] (н’ус ‘ніс’, л’уг ‘ліг’); після губних у цій позиції можливі вставні й, н’ (мн’ут ‘мед’, пйук ‘пік’); у сусідстві з [р] та після [ж], [ч], [ш], [й] вимова е наближається до а (саради на ‘середина’, шáстий ‘шостий’); 3) збереження давнього розрізнення [*і] та [*ы] — звук. і на місці [*і] після приголосних, крім ж, ч, ш, p (дітíна, рубíті); звук [ы] на місці [*ы] (сыр, дым), лабіалізований [ы˚]; сильна лабіалізація спостерігається у ненаголошеній позиції, зокрема в префіксі вы-, частці бы, сполучнику жы (вуган’еў ‘виганяв’, жыбу < жеби ‘щоби’, робиў бу ‘би’); 4) [*а] після шиплячих і м’яких приголосних зберігається [’а] (т’áжко), у наголошеній позиції переходить в [’е] (ч’ес, т’éжко), у ненаголошеній — переходить в [і] (з’іл’і ‘зілля’); 5) при послідовному вживанні сполук ги, ки, хи наявні сполуки г’і, к’і, х’і (бат’к’í, х’íтри, с’н’іг’í), зрідка — паралельно з г’е, к’е, х’е; 6) уканням, яке поширене не лише в позиції перед наголошеним складом з голосним високого піднесення, а й у ін. позиціях, зокрема в кінці слова (кавáлук, вунó ни йíлу); 7) лабіалізацією [а] (>ао) перед у (браоў, вз’оў); 8) зміна [*о]>[і] (ніч, кін’, стіл), в частині говірок не завершеною, тому на місці [о] виступають голосні [о], [оу], [ы], [и] (ноуч, кын’ ‘кінь’, стил); 9) другим повноголоссям, передусім у дієсловах, зрідка — в іменниках (ўубдерéты ‘обдерти’, смерéти ‘смерті’); 10) відсутністю подовження в іменниках с. р. типу жит’é, знан’é; південно-західне наріччя

- 2 - 11) переходом [ў], [в] у функції префікса чи прийменника перед наст. дзвінкими в [г], перед глухими — в [x] (гмер ‘вмер’, вдома ‘вдома’, хпаў ‘впав’, x пóйас ‘в пояс’); 12) протетичними в/ў-, зрідка г-, й- (ўожелéда, ги нчий ‘інший’, йи ний ‘іній’); 13) втратою інтервокального й у дієсловах теп. ч. (йа мау ‘я маю’); 14) переходом [л] після голосних у кін. складу в [ў]; у дієсл. формах зберігається сполука губний + j (рóбйу, тéрпйу); 15) асимілятивними змінами сполук вн, бн в мн (мнук ‘внук’, дрімни й ‘дрібний’), жк в жґ (книжґа), жц’ в ждз’ (книждз’і ‘книжці’), ст’ в сц’ (сц’інá); 16) [н’] у сполуці з деякими наст. приголосними зазнає розщеплення — виділяється окремий звук [й], а [н] зберігається або втрачається (мéн’шый > мéйншый і мéйшый, веселéн’кый > веселейкый); 17) оглушенням дзвінких у кін. слова і перед глухими (миш тыми ‘між тими’); 18) диспалаталізацією м’яких приголосних: [р’] перев. у сполуках р’у, р’е при збереженні м’якості у сполуці з р’а (пурéдок, журус’а), [с’], [ц’] у прикм. суфіксах (пáнскій, л’ýцкій); [ц’] у кін. слів (хлóпиц), кінцевого [т’] у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. (хóд’іт — хóд’ат, нóс’іт — нóс’ат). Наголос у Н. г. рухомий; у говірках, що зазнали сильного польс. впливу, відчутна тенденція наголошувати другий від кін. слова склад (пéчи, гóра), а в багатосклад. словах — третій і четвертий склад від кін. слова (вéлік’ій, пáмйатати); зрідка наголос переноситься на ост. склад (сухóті > сухутí). південно-західне наріччя

- 3 - У граматиці: 1) закінчення -ом в ор. в. одн. іменників і займенників ж. р. дублетні до форм з -оў/-еў(том рукóм, с такóм бáбом) (тоў рукóў, нашоў газди неў) 2) закінчення -и в місц. в. одн. іменників ч. і ж. р. з основою на м’який приголосний (на кони , на пóли); 3) у пн.-зх. говірках у дав. і ор. в. одн. з основою на м’який приголосний закінчення -еви/-еві, -ем (косарéві — косарéм), -ови/-ові, -ом (віц’óви — віц’óм); іменники с. р. з основою на м’який приголосний мають закінчення -ом (жит’óм, жéрд’ум); 4) у наз. в. мн. збереглися арх. форми на -ове (ґаздóве, дідóве); 5) послідовно вживається арх. форма знах. в. мн. (пил’нýйу тил’áта, маў сыньí); 6) наявність результатів впливу форм род. в. мн. іменників ч. р. на іменники ж. і с. родів (бабíў, куровíў, селіў, ночíў); 7) поряд з поширеними формами ор. в. мн. іменників ч. р. на -ами/-ми (братáми, брат’ми) відзначено форми на -има/-іма (пал’цима), -ема (жи н’ц’ема, мужéма); 8) у місц. в. мн. іменників ж. р. збереглося закінчення -ох (ф кунупл’óх, на межýх), зрідка — -ex (у грудéх); 9) форми двоїни іменників ж., зрідка — с. р. при числівниках 2 — 4 (дві молоди ци, штири капýс’ц’і); 10) клич. в. здебільшого збігається з наз. в., за винятком власних назв; південно-західне наріччя

- 4 - 11) нестягнені членні форми прикметників і займенників (такíйі мальíйі) поряд із стягненими та усіченими (ці дóбрі дíти; бíлы, зíмóвы); 12) енклітики ми/мі ‘мені’, ти/ті, си/сі, (м)н’а, т’а (дай му; воз’ н’а на плеч’); 13) займенники він, вона, воно у непрямих відмінках мають форми йі, йу ‘її’, негу ‘його’ 14) інфінітиви дієслів з основою на задньоязикові приголосні мають форми на -чи (бíчи, стри чи); 15) дієслова з основою на -а- мають закінчення в одн. -м, -ш, -т (гадам, гадаш, гадат), в мн. -мо, -те, -ут (гадамô, гадате, гадайут); 16) форми нак. сп. творяться усіченням закінчення і, часто, з палаталізацією кінцевого приголосного основи (принéс’, бер’); інколи під впливом ін. типів дієвідмінювання набувають кінцевого -й (пусмутри й, пулужьíй, руби й як дай, май); 17) сліди арх. складених форм мин. ч. (пус’íйалам ‘посіяла’, ходи лизмо ‘ходили’, би листе ‘були’), майб. ч. (бýди роби л ‘буде робити’); умов. сп. (хт’ілибисмо ‘хотіли б’); 18) широке використання при творенні прислівників суфіксів -ка, -ака, -кі (тепéрка, тáмака, нéс’кі), а також -(в)ай, -ий (кудáй, тудивáй, нуни й); поширені прислівники на -і (дóбрі ‘добре’); 19) використання сполучників жи ‘що’, жиби ‘щоб’, бéсту, бристутó ‘якби’, прийменника без ‘через’ та ін. південно-західне наріччя

Карпатський діалект Північнопідкарпатський, бойківський говір Середньокарпатський, закарпатський говір Західнокарпатський, або лемківський говір південно-західне наріччя

. південно-західне наріччя

Бойківський говір Фонетичні риси: 1) шестифонемний наголошений вокалізм: 2. ненаголошений вокалізм позиційно перед складами з голосними високого піднесення не має розрізнення [о] : [у]: південно-західне наріччя

- 2 - 3) у наголошеній позиції перед ў [а] > [ао] (даоў, лáоўка, зáоўтра); 4) [і] [ [і], перед яким приголосні пом’якшуються (н’іч, сн’іп, с’іл’, с’ім); 6) у ненаголошених складах зберігається розрізнення [е] : [и]; 7) [и] має позиційно-комбінаторний вияв [ы], іноді [ыо] (быкьí, пыў, мыу, хыожа, мыоло, сыон); у деяких говірках у даній позиції вимовляється [о] (вóчеши — ‘вичеши’, слáво — ‘слави’, боў — ‘був’), а на заході часом навіть [а] (кобила — ‘кобила’, хáжа — ‘хижа’); 8) відзначається посилення функц. навантаження африкати [дж’] (йíдж’ме, йідж’, дождж’, мéдж’и, чудж’и й, пр’áдж’а, крáдж’а, ходж’ý); 9) [л] після голосних у кінці складу послідовно переходить в [ў] (віў — ‘віл’», ст’іў — ‘стіл’, орéў — ‘орел’, скáўка — ‘скалка’, горíўка — ‘горілка’, т’íўна — ‘тілна’); 10) перед приголосним [к] [н’] > [й] (старéйкый, малéйкый, поулегóйкы); 11) у різних бойків, говірках звукосполука вн > мн (др’імньíй, р’íмний, поутр’íмний); 12) після губних відсутній епентетичний звук [л] (л’ýбйу, ўхôпйу); Наголос у бойківському говорі динамічний, особливістю цих говірок є тенденція до накореневого наголосу дієсл. парадигми: кáжу — кáжеш — кáже, прóшу — прóсиш, бýла — бýли, нéсла — нéсло — нéсли. південно-західне наріччя

- 3 - Специфіку бойківського говору у граматиці становлять такі риси: 1) у род. в. одн. іменників ч. р. переважають форми з закінченням -а (стáва, с’н’íга). Іменники ж. р. колишніх -й- основ у род. в. одн. приймають закінчення -и або -е (до цер’кви, цер’кве); 2) іменники ч. і с. р. у дав. в. одн. паралельно із закінченням -у мають частіше закінчення -ови (брáтови, селови); 3) в ор. в. одн. іменників ж. р., узгоджуваних з ними прикметників та займенників звичайно на -оў, -еў (межéў, сóлеў, землéў, крýчеў), а в ор. в. одн. іменників ч. р. на -ец’ і с. р. з основами на [ц] переважає закінчення -ом (пáл’ц’ом, сóнц’ом); 4) у наз. в. мн. серед іменників ч. р. типовими є форми на -ове (братове, сыонóве, столóве, але воўк — вóўци); 5) у дав. в. мн. іменників ч. і с. р., крім форм на -ам, можна зустріти і закінчення -ом, -ум (сватóм, сéлом, вóлум), подекуди -ім (переважно для збірних форм: брáт’ім, л’ýд’ім, кýр’ім); 6) в ор. в. мн. іменників поширене двоїнне закінчення -ма (-ома) (кíн’ма, гроши ма, кін’ц’óма, братóма, пал’ц’óма, пóл’ома), а в окр. говірках збереглися закінчення іменників о-основ (з быкьí, зі ставьí); 7) у місц. в. мн. іменників ч. і с. р. після твердих і м’яких основ переважають форми на -ох, -ах, іноді -ix (у гос’ц’ох, на л’уд’ох, на сан’іх); південно-західне наріччя

- 4 - 8) у дієсловах І дієвідміни на [а] перед [у] особового закінчення звичайно втрачається [j] (знáу, знáут, читáу, читáут), а в 2-й, 3-й ос. одн. (знаш, читаш, пи таш, бíгаш, знат, чи тат, бíгат); 9) складені форми майб. ч. буду ходити переважають, хоч можуть зустрічатися, очевидно, під впливом наддністрянського говору і форми типу буду ходи ў; 10) у 1-й ос. мн. теп. ч. переважають форми на -ме (йдемé, беремé, нóсиме), у нак. сп. 1-ї ос. мн. для різних говірок характерні закінчення -ме, -іме (хоуд’íме, стáн’ме), а в 2-й ос. мн. — закінчення -те, -іте (нес’íте, пиш’íте); 11) в мин. ч. вживаються форми типу мáоўім, знáоўім, писáоўім; 12) у род., дав. та знах. в. особ. займенників я, ти наявні енклітичні форми н’а, т’а, ми, ти (йа т’а л’ýбйу, даоў н’а, биў т’а); 13) фіксуються вказівні займенники нон, нонá, нонó паралельно з той, тотá, тотó, що в ор. в. мн. можуть виступати у формах ноньíма, тьíма, тотьíма; 14) серед прикметників у наз. та знах. в. мн. спостерігаються випадки вживання нестягнених форм (дóбрийі, зльíйі); 15) для числівників характерне творення складених форм шляхом вживання одиниць перед десятками (два двáдц’ат’ = 22, три сорок = 43); 16) при ступенюванні прикметників використовується присл. ще (ш’ч’е л’іпш’ий, ш’ч’е гірш’ий), вживаний також і при ступенюванні відповідних прислівників (ш’ч’е л’іпш’е, ш’ч’е гірш’е). південно-західне наріччя

Закарпатський говір Фонетичні особливості: 1. Фонема заднього ряду [ы] < [ы] [сын], < [ъ] у сполуці після [р], [л] у слабкій позиції [дрывá «дрова»], на місці давнього [ъ] перед й < и [зыйти ]. На більшості ареалу З. г. [ы] зберігається й після задньоязикових приголосних (гынути, ломаґы «ломаки», кьíснути, хьíтрый). 2. Континуант давньої фонеми [і] є передньо-середня фонема [и] [ми лый]. 3. Континуант [і] давньої [Ђ] [д’íло, т’ін’]. У деяких говірках в позиції перед у фонема [і] < [Ђ] переходить в [ÿ] (лабіалізований і) [д’ÿўка, хл’ÿў]. 4. Континуант [і] етимологічного [е] в новозакритому складі [óс’ін’, піч], але в деяких позиціях, зокрема в складах, після яких занепав давній [ъ], виступають ‘у, ‘ÿ [мн’ут «мед», т’ýтка, прин’ýс, привйýх «привів»; мн’ÿт, т’ÿтка, прин’ÿс, привÿх]. 5. Континуанти етимологічного [о] в новозакритих складах: [у] [вус «віз»], [ÿ] в центральних [вÿс]. 6. Звуження е в и, незалежно від наголосу, перед голосними і, ÿ, и та м’якими приголосними [пéршый, -а; пи рші — мн., пи ршÿў «першій»; дин’ «день»]. 7. Асиміляція [и] до [і], без пом’якшення поперед. приголосного [си н’ый — сін’і]. 8. Перехід початкового наголошеного [о] в у, ў [на ўрíс’і «горісі»]. південно-західне наріччя

- 2 - 9. Збереження в багатьох словах [и] на поч. слова [иглá]. 10. Приголосний [г] на місці [д] у праслов’ян. сполуках тл, дл > гл > ґ у дієсл. формах мин. ч. [пл’уг, пл’ÿг «плів», мйуг «мів», привйýг, привÿг «привів», збÿг *sъbodъ > «поколов рогами, пободав»]. 11. Збереження м’якості приголосних [р] та [ц] в усіх позиціях [р’абьíй, типи р’ «тепер»]; в частині говірок, зокрема центральних, [ц], [р], [з], [с] диспалаталізувалися перед і < Ђ, є [цільíй, рíпа, сíм, на нôзí]. 12. Відсутність протетич. приголосних у багатьох говірках [ýлиц’а, ôрíх]. 13. Вторинний [н] після історично м’якого [м] перед а < е [с’імн’а]. 14. Вторинний [л’] після історично м’якого [в] > [у] [здорóўл’а]. 15. Занепад ў < в перед у, ÿ < о в новозакритому складі [вуц’á, (в)уц’á «вівця»]. 16. Наявність у багатьох говірках асимілятив. змін приголосних: н’с’к > н’ц’к [пáн’ц’кый], рл > лл [челлéный «червоний»], дл > лл [пÿллый «поганий»], дн > нн [пуннимáти «піднімати»], бм > мм [уммьíти «обмити»]. південно-західне наріччя

- 3 - Морфологічні особливості: 1. Слабка диференціація флексій за твердістю — м’якістю основ, а в багатьох говірках повна відсутність її [вôдôу — зимлôў, волóви — кôн’óви, колачови; волóм — кôн’óм]. 2. У род. в. мн. іменників флексія -и [кóни, л’уди ]. 3. У І відміні ім. ж. р. в м’якій та мішаній групах — давня флексія -и в дав. [земли] та місц. [на земли] відмінках. В ім. ч. р. І відміни в багатьох говірках — паралельні флексії II відміни або тільки ці останні: в дав. [стáрôс’ц’і, стôростови, Вôлôд’ови], ор. [стáрôстоў, стáростом], місц. [на стáростови, Вôлôд’ови] одн., в дав. [стáрôстÿм], зрідка — наз. [старостóве] і місц. [на стáрôс’т’іх] відмінках мн. 4. Давня флексія -ы в ор. в. мн. твердої групи II та IV відмін [з вóльí, пуд ворóты], а в місц. — -ix < -Ђхъ [на вôл’іх, на вôрôт’іх, на тил’áт’іх]. 5. У наз. в. мн. частково збереглась флексія -ове [сынове]. Елемент -ов- зберігається у непрямих відмінках [старостôвÿў; старôстôвÿм, кумóвам; з кумóвами]. Прикметники (й пасивні дієприкметники) у мин. ч. с. р.: 1. Зберігають нестягнену форму -ойе [дóбройе]. 2. Вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май [май вели кый], а найвищий — за допомогою наголошеної [мáйвеликый]. У цих же говірках ступенюються за значенням іменники та дієслова [май жонá «краща, працьовитіша, добріша і т. д. жінка», май рôбл’у «працюю більше»]. У системі числівників поширені форми йедéн, дві (ж. і с. р.), структури диўйаддс’ат «дев’яносто», двíста, двíсто, двáсто тощо, особово-чоловічі форми двайє , трийé, чотырé (центр. і сx. говірки), двóме, тр’óме, чотыр’óме та ін. (зх.). Поширені дробові числівники типу пу(ў) четверта, пÿ(ў) четверта «три з половиною». Займенники характеризуються енклітиками род. (с’а «себе»), знах. (н’а < мн’а «мене», т’а «тебе», го «його», йі «її», на ню «на неї») та дав. (ми «мені», ти «тобі», му «йому») відмінків. Функціонують питальні займенники тко, ко «хто», што. південно-західне наріччя

- 4 - Осн. особливості дієслів: 1. Збереження давніх інфінітивів та -ти [говори ти] і -чи [печи ]. 2. Асимілятивний перехід [й] у [в] в 1-й ос. одн. і 3-й ос. мн. теп. ч. слів з основою на -а- [знáву, дýмавут’] в центр. і зх. говірках. 3. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї [дýмаш] і 3-ї [думат’, думат] особи. 4. Особові частки в 1-й і 2-й ос. одн. і мн. в мин. ч. (модифіковані форми давнього перфекта) [ходи в-им, ходи в-ем, ходи ла-м; ходи в-ис’, ходи в-ес’, ходи ла-с’; ходи ли-сме, ходи ли-с’ме, ходи ли-сте, ходи ли-с’те]. 5. Творення форм умов. сп. за допомогою особ. часток [писáў бим, бым; писáў бис’, быс’; писали бисме, быс’ме тощо]. В центр. говірках у 1-й ос. вживається частка быхъ (даў быхъ). Для синтаксису характерні паратактичні конструкції [будешж го сто рас просити и (та) ни пÿде; кýпл’уц’ц’а д’іти тай сóнце ни грíйе], вираження присвійності за допомогою особ. займенників у формі дав. в. [óтиц’ ми «мій батько», мáти ти «твоя мати», д’íдик нам, сус’íдÿў нам «нашого сусіда», мáтери сôбі «твоїй матері»], знах. в. з інфінітивом [чуў го с’мійáтис’а «чув, як він сміявся»], конструкції з прийменником на зам. по [иду на вôду, на гри бы], порівн. конструкції з спол. ги [май высóкый /ги ути ц’ му], вживання дієприслівників для вираження умови, причини явища [мôзôл’í ми с’а начинили, дрывá рубáйучи] тощо. південно-західне наріччя

Лемківський говір Однією з ознак є сталий (слабо динамічний) наголос — на другому від кінця слова складі, за винятком сx. говірок з рухомим (динамічним) наголосом (вóда, дóхыж). Наголошений вокалізм має кілька типів структури, найбільш поширені з яких: південно-західне наріччя

- 2 - Його специфікою є розрізнення [е] : [ы], яке сягає давньої опозиції [і] : [ы]; наявність рефлексів давніх [о], [е] в нових закритих складах як [ÿ], наявність лабіалізованого [ыо]. Особливістю наголошування зумовлені незначні відмінності між наголошеним і ненаголошеним вокалізмом; специфіку ненаголош. вокалізму визначають: укання — перехід [о] в [уо], [у] під наголосом і в ненаголош. позиції перед складом з голосним високого підняття [і], [у], а також перед [ў], перед складом з [а] (на дуоруозі, пуотік, знуоў, пуолуола); перехід [е] в [и] переважно у позиції перед м’яким приголосним (вир’х, типир’); вимова на місці давніх [ы] та [і] як [ий] (колий ‘коли’, гусий ‘гуси’, ідий ‘іди’); розвиток давнього [е] як [у], [ÿ] (вечÿр ‘вечір’, т’утка ‘тітка’); розвиток давньої сполуки -ьр- як -ир-, -ыр- (гырміт ‘гримить’, дырва ‘дрова’, хирбет ‘хребет’) та -ьл- як -ыл- (былха ‘блоха’). У ділянці консонантизму найважливіші особливості зводяться до реалізації ознак твердість/м’якість, менше — дзвінкість/глухість, а також до окр. поширених у говірках замін одного звука іншим. Л. г. розрізняються інтенсивністю вияву м’якості [ц’], [дз’], [с’], [з’], внаслідок чого можливі протиставлення типу [c’’] : [c’] : [c]; тоширене заступлення [т’’], [д’’] на [ц’’], [дз’’] (ц’агне < т’агне, дз’’іц’’ми < д’’іт’’ми; Звук [л] у позиції перед лабіалізованим голосним заступається звуком [ў] (пўух ‘плуг’, а перед нелабіалізованими голосними — звуком [в] (вава ‘лава’, ц’івий ‘цілий’); звуки [в], [ў] у позиції прийменника і префікса часто заступаються ін. звуками — [г] перед дзвінкими приголосними (гдова ‘вдова’), і [x], [ф] перед глухими (x коморі ‘в коморі’, фчора ‘вчора’). південно-західне наріччя

- 3 - До важливих морфологічних особливостей належать: наявність давнього закінчення -и в наз. в. мн. іменників ч. р. (парібци, войаци); закінчення -ы у прикметниках і займенниках прикметникового типу у наз. в. мн. (здоровы); закінчення -ом в ор. в. одн. іменників та узгоджених з ними прикметників, займенників (добром жоном, тобом); в ор. в. одн. прикметників та займенників часто фіксується закінчення форм двоїни — -ма (тыма, більша, котрыма); складені форми майб. ч. дієслів творяться переважно від дієслова бути і кол. дієприкметника (буду робив), зрідка — від цього ж допоміжного дієслова й інфінітива (будéме вйазáти); наявна словотв. частка да замість де (дахто, дакому); поширені прийменники к та його варіанти ік, ґ, іґ, ку, ґу (к лісу, ґу нам), пред, през ‘через’, ‘без’ (през готар ‘через межу’) південно-західне наріччя

Переселенські говірки південно-західного типу . південно-західне наріччя

. південно-західне наріччя

РУСИНСЬКА МОВА В СЕРБІЇ ТА ХОРВАТІЇ Руски язик, руска бешеда, бачванський говір — мова русинів (руснаків) у Сербії та Хорватії. Нею розмовляє близько 25 тис. чоловік. Русини Сербії та Хорватії — це нащадки українських емігрантів, які переселилися на Балкани протягом 18 — 19 ст. і тепер компактно живуть у місцевостях Бачка, Славонія, Срим (міста Новий Сад і Вербас, села Руський Керестур, Коцур, Петровці, Беркосово, Миклошевці та ін.). Русинська мова — це перехідна українська говірка із значними східнословацькими впливами, перенесена на балканські землі сучасними переселенцями із західноукраїнських етнічних теренів. південно-західне наріччя

Характерні риси: рефлексація *or, *ol, *ег, *el у ра, ла, ре, лє (бразда ‘борозда’, глава ‘голова’, брег ‘берег, горбок’, влєчиц ше ‘волочитися’), ро, ло (крочай ‘крок’, млода ‘наречена’), оро, оло, ере (зноровиц ше ‘зноровитися — про коня’, черева ‘кишки’); сполуки *dj, *tj, *kt’ переходять у дз, ц (єдзенє ‘їжа, страва’, помоц ‘допомога’) або у дж/ж, ч (меджа ‘межа’, мачоха, унучка); *r переходить в ар (барз ‘дуже’), ор (горди ‘гордий’), ер (верх, змерка ше ‘смеркається’); *l рефлексується в ов/ол (вовк, жовти, колбаса) та лу, ло (слунко ‘сонце’, длобац ‘довбати’); *ъ озвучувався в е (деска ‘дошка’), и (дижд ‘дощ’), о (вонка, молга ‘імла’); *rъ, *rь, *lъ, *lь переходять в ир/ер, ри/ре, лу, ли/лї (кертица, кирвавиц, кресцини, хрибет, яблуко, блиха, глїбоки); південно-західне наріччя

- 2 - фіксований наголос (на передост. складі); сліди давнього поділу відмін за основами, напр., ім. ч. р. у дав. в. мн. мають флексію -ом (слугом, хлопом), дієслова у 1-й ос. одн. теп. ч. приймають закінчення -м (знам, робим). У лексиці помітні впливи утор., польс., нім., серб. та хорв. мов. південно-західне наріччя

- 3 - Після публікації поет, збірки «З мойого валала...» («З мого села...», 1904) і «Граматики бачвансько-руськой бешеди» (1923) Г. Костельника, а також фолькл. текстів, записаних В. Гнатюком у с. Руски Керестур (етногр. зб. «Казки з Бачки», 1910; зб. «Байки, легенди, історичні перекази, новели, анекдоти — з Бачки», 1914), розпочалося становлення літ. мови русинів Югославії. Протягом 20 ст. у Р. м. сформувалися худож., публіцист., наук. та офіц.-діловий стилі. Літературною Р. м. видається період, преса: тижневики «Руски новини» (1922 — 41) і «Руске слово» (з 1945), дит. місячники «Наша заградка» (1937 — 41) і «Пионирска заградка» (з 1947, з 1992 — «Заградка»), молодіжний місячник «МАК» (з 1972), часописи «Шветлосц» (з 1952) та «Нова думка» (1971 — 91); щорічні нар. календарі (з 1921), вісники «Творчосц» (1975 — 87) та «Studia Ruthenica» (з 1988). Ведуться програми телебачення й радіо (Новий Сад). Здійснюється навчання в осн. школах, гімназії та на кафедрі русин, мови і л-ри Новосад. ун-ту. Окр. учені кваліфікують літ. Р. м. як бачвансько-сримський варіант укр. літ. мови. південно-західне наріччя