Презентація на тему:
Василь Стус - поет, громадянин, діяч

Василь Стус Листи до сина Краматорська загальноосвітня школа I-III ст. № 11 учитель Проселкова О.О.

Василь Стус Поет, правозахисник, філософ, літературознавець, представник культурного українського руху шістдесятників

Дмитро Стус Син Василя Стуса, український письменник, літературознавець, редактор. Голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» 

Дмитро народився у 1966 році, а вже у 1972 заарештували Василя. Виховувати сина він не міг,єдине,що йому залишалося – листування. Так і спілкувалися впродовж усього життя батько та син.

Листи до сина «Пам’ятаю, як у Рахнівці, де я лишився з бабунею, я проказував за нею “Отче наш, іже єси на небеси“ … Пам’ятаю, як лежав у колисці, як ходив до ясел у Рахнівці , і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх — усіх» Так Василь Стус вчить свого маленького сина любити Бога і весь світ, як любив їх сам.

Валентина Попелюх, син Дмитро, Василь Стус, Тетяна і Марія Стуси.

«Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато — з голоду спухлий. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас кінчив на відмінно — і до кінця школи мав похвальні грамоти» – На прикладі свого навчання у школі В.Стус дав зрозуміти синові: якщо в тебе є велике бажання вчитися, ніщо не зможе тобі перешкодити.

«Пам’ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу. А першу книжку, яку я прочитав - “Кленові листки“ Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці — першу в житті книжку!...»

« Пам’ятаю, як у 4 класі читав “ Мать“ М.Горького — і радів, який славний Павло Власов. Пам’ятаю, як тоді ж читав М.Островського “Как закалялась сталь і “Рожденные бурей…»

«…І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів — тяжко вчитися, бо жити — тяжко. Мамі — тяжко, татові — тяжко. То й мені має бути тяжко — аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити» – ось так починав він знайомити сина з ідеалами людського існування.

«А коли я прочитав “Мартіна Ідена“ Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) — світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все — тяжким трýдом (трýдом, сину, наголос на ý!), і все — солоним кривавим потом»

« Десь у 4-6 класі я майже весь “Кобзар“ знав напам’ять. Тихо, але гарно над моєю колискою мама співала колискової на слова Шевченка: «Сину мій, сину, не клени батька, а пом’яни. Мене ж прокляту, я твоя мати, —мене клени.» Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому “не клени батька“? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей — і я ховав їх, бо встидався сліз. І ще: «Ой, люлі-люлі, моя дитино, вдень і вночі, іди ти, сину, на Україну, нас кленучи.» І — так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти?»

«Музикою я марив. У 7 класі за “похвальну грамоту“ тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру“, потіь – кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть»

«Яка це була людина, Бетховен! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати — або вб’є, знищить мене. Але я — не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю портрет цілого світу: хай знає цей світ, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов’ю одне до одного, з почуттям, що всі люди — брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві.

«Світ — це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею… Все — живе і хоче жити. Тож хай живе — усе, що росте, цвіте, пасеться… А ми, брати — люди, — посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо — голубіше, а сонце — ясніше….». Такий вдалий приклад приводив В.Стус, аби хлопчик зрозумів, якими мають бути люди, яким має бути його син.

«Був 9 клас, і якось я натрапив на Франка, його поему “Мойсей“. Після прочитання твору я став літератором. Ось уже 8-й рік блукаю по землі. Але — не нарікаю на долю. Навпаки — мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не нарікав. Бо це — життя, Доля…»

«Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб’ятка, годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. В моїй пам’яті — поки й житиму — буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, долоні, голову... І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі — жити так, аби голуби сідали на плечі…»

10.10.1982 (Початку листа бракує.) «Не гріши, сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким — ні перед людьми (байдуже — добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою… Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі — де б Ти не був і які б лиха не зазнавав»

«…Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Для цього треба мати щедре серце. Щедре серце — дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе»

«Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. …що більше, дужче любиш — то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю»

«Хочу, щоб Ти зростав діаметром своєї душі. Намагайся бачити добре не тільки там, де блищить, а й там, де ніякого блиску. Будь добрий до людей і намагайся віддавати їм більше, ніж брати. Не будь злопам’ятний і мстивий, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу.

«Вітаю Тебе, мій Великий Дмитре (а ніякий не Дмитрик, як Ти пишеш!), із 17-літтям! Будь такий граційний, як Дон-Жуан Анатоля Петрицького. Бо мудра природа думає Тобою — а Ти вчись розгадувати цю свою підсвідому мудрість — почуттів, настроїв, фантазій, бажань, подумів. Обіймаю щиро, многая літа Тобі! Сердечне —тато»

Дмитро Стус читає переклад з французької Василя Стуса «Синові» Тус чит