Презентація на тему:
Т.Г.Шевченко "Мені тринадцятий минало"

Українська література урок з комп'ютерною підтримкою

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття, І голос твій нам душі окриля. Встає в новій красі, забувши лихоліття, Твоя, Тарасе, звільнена земля! Ці пристрасні рядки Василя Симоненка перегукуються із народним розумінням Шевченка — поета і людини. Адже для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми все про нього знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, — у ньому наша історія, реальність і найпотаємніші мрії. Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна.

Через рік після народження Тараса родина переїздить із Моринців до Кирилівки. У родині, крім Тараса, було шестеро дітей – старші сестри Катерина та Марія, брат Микита, молодші сестри Ярина, Марія, брат Йосип. Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі Моринцях у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната генерал-лейтенанта Василя Васильовича Енгельгардта – поміщика, що володів 50 тисячами кріпаків і був власником близько 160 тисяч десятин землі. До володінь Енгельгардта належали також села Моринці і Кирилівка, де проходило дитинство малого Тараса.

Кирилівка Батьківська хата малюнок Тараса Шевченка

Про саму Тарасову хату сказати особливо нічого — хата як хата, всередині пахне чорнобривцями та іншими травами, віконця маленькі, та й у двері, не прихиливши голови, не зайдеш. Але всім відчутно, що місце це святе. На Черкащині, у селі Моринці, народився Тарас Григорович Шевченко. Хата, в якій сталася ця історична подія, зрозуміло, не збереглася. Вже наприкінці минулого століття її відбудували на тому ж самому місці, де вона стояла колись.

Хата дяка сучасна реконструкція Хата Грицька Шевченка була розташована скраю села. І майже за селом стоїть хата дяка, якому Тарас носив воду, підслуховуючи «науку». Хата збереглася. Але в неї не пускають геть нікого — накрили зверху спеціальною будівлею з великими вікнами, через які і можна роздивитися власне хатину — під солом’яною стріхою, біленьку, маленьку, знову ж таки з маленькими дверима і вікнами. Кімната у хаті Шевченків

У 1823-му, коли Тарасу було дев'ять років, померла мати. Батько одружився вдруге на Оксані Терещенко, яка сиріт не взлюбила. У 1825 році помер і батько Тараса.

Батько не міг не одружитися вдруге. Але як у прислів'ї говориться, прийшли злидні, а з ними й виросла біда. Шевченко пізніше писав: «Хто бачив хоча б здалека мачуху, і так званих зведених дітей, той, значить, бачив пекло». Ось який трапився випадок під час відсутності батька. Якось у солдата, що перебував у них на квартирі, не стало трьох золотих монет. Мачуха, звичайно, вказала на Тараса. Хлопця гуртом смикали, погрожували, били, а він клявся і божився, що не брав. Тарас втік і заховався у бур'янах. Та на п'ятий день Степанко, син мачухи, сказав, де ховається Тарас. Невинного хлопця катували. Тоді він змушений був сказати, що взяв ті кляті 3 злотих. Продали спідницю покійної матері, віддали солдатові гроші, а через деякий час у дуплі старої верби знайшли солдатські золоті, які там заховав Степанко. Це був перший випадок у Тарасовому житті, коли він став жертвою несправедливості.

Ставлення поета до батьків було щиро ніжним. Особливо Тарас любив свою матір, яка дуже його жаліла... Коли живеш у сім'ї, коли у тебе є і матуся і тато, коли з першого дня життя тебе огортають щоденно любов і турбота рідних людей, то цей родинний затишок, це щастя стає звичним і навіть непомітним. Але коли читаєш вірш Т. Г. Шевченка "Мені тринадцятий минало" , душа озивається таким хвилюванням, таким болем, такими ніжними й вдячними почуттями до рідних, що й не вимовити словами! Яким же різним є поняття щастя, "раю" для нас і для тринадцятирічного героя вірша! У поезії розкрито зміни у настрої хлопчика, викликані єднанням з природою, усвідомленням сирітської долі і почуттям вдячності до дівчини, що втішила Тараса-підлітка в горі.

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, неначе в Бога…    Уже покликали до паю, а я собі у бур'яні молюся Богу... ... І не знаю, чого маленькому мені тоді так приязно молилось, чого так весело було? Господнє небо, і село, ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло, недовго молилось... Запекло, почервоніло і рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: село почорніло, Боже небо голубеє і те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!..

І ми, жартуючи, погнали чужі ягнята до води.

Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, що став опікуном сиріт. Тут йому довелося пасти свині, працювати разом з наймитами. Тарас не витримує такого життя і переходить школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було напівголодним. Дяк любив випити і не раз бив Тараса з-за поганого настрою. Незважаючи на таке навчання, малий Тарас Шевченко все-таки зміг вивчити грамоту. Звідси він тікає у Лисянку до диякона-живописця. Тут хлопчикові довелось великими відрами носити воду із річки і розтирати фарби. Диякон зміг навчити Тараса Шевченка лише елементарним прийомам малювання.

Втративши надію стати маляром, Тарас повертається до Кирилівки і пасе громадську череду. У 1827 році Шевченко наймитував у кирилівського священника Григорія Кошиця – пас овець. З ранніх років Тарас цікавився народною творчістю. Рано виявився у нього хист до малювання, який помітив маляр з села Хлипнівці, погодився взяти хлопця у навчання, але Тарасу було вже чотирнадцять років. Кріпацьку долю вирішували пани. Панові потрібен був кімнатний слуга, і Тараса зробили козачком молодого панича Енгельгардта. Почалося доросле життя, несправедливе та жорстоке ... Тяжко мені сиротою на сім світі жити: свої люде, як чужії. Ні з ким говорити. Нема кому розпитати, чого плачуть очі, нема кому розказати, чого серце хоче. "Думка"

Прозова і віршована мова

Віршована мова мелодійніша за прозову, вона має певний ритм Ме-ні´ три-над´-ця-тий´ ми-на´-ло. Я пас´ яг-ня´-та за´ се-лом´. Чи то´ так со´-неч-ко´ сі-я´-ло, чи так´ ме-ні´ чо-го´ бу-ло´? Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ

Віршовий ритм – це правильне чергування наголошених і ненаголошених складів Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ме-ні´ три-над´-ця-тий´ ми-на´-ло. Я пас´ яг-ня´-та за´ се-лом´. Чи то´ так со´-неч-ко´ сі-я´-ло, чи так´ ме-ні´ чо-го´ бу-ло´? Мені минало тринадцять років. Я пас за селом ягнята. Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ọ Ọ Ǿ Ọ Ǿ Ọ Ǿ

Співзвучні закінчення рядків вірша називаються Римою є не самі слова, а римою їх кінцеві склади Звичайно вірш поділяється на строфи Вірш, не поділений на строфи, називається астрофічним

Найвідоміші автопортрети Тараса Шевченка Великий Кобзар

автопортрети

Ось таким він був в очах сучасників А таким на кіноекрані

фотопортрети