Презентація на тему:
Пісенна творчість Д.Павличка

Пісенна творчість Д.Павличка

Українці — співучий народ З давніх-давен, з діда-прадіда бере свій початок незрівнянна українська пісня, тече й розливається широкою, мелодійною рікою творчості наших поетів, одним із яких є наш відомий поет-пісенник Дмитро Павличко. Д.Павличко чимало створив ліричних віршів, де розкрита ніжна душа ліричного героя, його морально-етична краса. Поет пише про кохання і вірність, про духовне багатство людини, нашу прекрасну вітчизну. Ліричні вірші поета — пристрасні, повні ніжності, емоцій, ніби самі просяться в пісню. Покладені на музику, вони зажили великої популярності не тільки в Україні, а й далеко за її межами, деякі з них стали навіть народними піснями.

Незрiвняннi твори поета-пiсняра "Два кольори" - пiсня про iстиннi людськi цiнностi. Нелегким випадає шлях кожнiй людинi. Як на вишитiй сорочцi червоний колiр iз чорним, так i у життi переплiтаються радощi i смуток, щастя i горе, любов i ненависть. Та як би не склалося життя, у серцi завжди житиме спогад про рiдну неньку, про незабутнi днi дитинства, про рiдний порiг, вiд якого вирушив у незвiданi свiти. Багатьма дорогами пройшов лiричний герой, ось уже i сивина вiйнула в очi. Усе життя героя, що ототожнюється з життям самого автора, вмiстилося на вишитiй вправними маминими руками сорочцi - "червоними та чорними нитками" - одвiчними кольорами-символами украïнцiв.

Як я малим збирався навеснi пiти у свiт незнаними шляхами,-

Сорочку мати вишила менi червоними i чорними, Червоними i чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори: Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Переплелись, як мамине шиття, Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.

Менi вiйнула в очi сивина, Та я нiчого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

Пiсня iз кiнофiльму "Сон" Прозвучавши у кiнофiльмi "Сон", пiсня "Лелеченьки" стала однiєю з найпопулярнiших у народi. Алегоричний образ птаха, у якого проклята чужина висушила силу, сприймається як узагальнення важкоï долi, вираженням емiгрантськоï туги за рiдним краєм, iз яким бодай у смертi мрiє поєднатися кожен вигнанець:

Висушила силу Чужина проклята, Візьміть мене, лелеченьки, На свої крилята. Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому

Сум нероздiленого кохання у пiснi "Явiр i яворина" Д. Павличко показав силу кохання, солодкi муки i сподiвання. Через нероздiлене кохання юнак перетворюється на явiр, але й тепер, будучи деревом, складає пiснi своïй коханiй. Фiзична смерть для явора дає поштовх до народження музичних шедеврiв.

Я стужився мила, за тобою, З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам один між буками стоїть.

Вiн не знає, що надiйдуть люди, Змiряють його на поруби, Розiтнуть йому печальнi груди, Скрипку зроблять iз його журби.

Не може не приваблювати й така відома пісня, як «Дзвенить у зорях небо чисте», де звучить небуденна поетична думка, яскрава образність, зображується мінливість почуттів ліричного героя: Дзвенить у зорях небо чисте, Палає синім льодом шлях. Неначе дерево безлисте, Стоїть моя душа в полях.

Як надійшла щаслива доля, Збудила весняну снагу, Моя душа, немов тополя, Зазеленіла на снігу. Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Як надійшла і засіяла Та дружба, що живе в літах, Моя душа над снігом стала, Неначе яблуня в плодах.

«Розплелись, розсипались, розпались» Радість надії і гіркота розлуки, вірність звучить у поезії. Поет не вигадує якоїсь нереальної любові. Він оспівує животворну силу кохання, яка спонукає до нових звершень, робить благороднішою і чистішою, підносить людину в помислах і ділах.

Розплелись, розсипались, розпались, Наче коси, вересневі дні. Ми з тобою ще не накупались, А вже грає осінь у вікні.

Віднесла вода ласкаві зорі, Що все літо кликали в ріку, З птицями на білій крутогорі Горобину пробуєм гірку.

Може б, нам полинути у вирій - За літами молодості вслід. Чом же крила в позолоті щирій Важко піднімати на політ?

Я тобі зимові дні сріблясті Заплету в сивіючу косу; Тільки зорі, викупані в щасті, З моря я назад не принесу.

Спiвтворчiсть Дмитра Павличка та Олександра Бiлаша.

Д.Павличко, якось сам сказав, що “ … між музикою і словом в пісні … повинна існувати духовна єдність авторів, яка зринає з подібності їхніх устремлінь, з їхньої взаємодоповнюваності, з гармонійної сумісності їхніх людських і творчих прикмет ”. Цi слова визначають ту особливiсть, що музику на вiршi Дмитра Павличка писав Олександр Бiлаш.

Ліризм і пісенність віршів Д. Павличка давно привернули увагу композиторів. Особливо плідним був союз поета Дмитра Павличка і композитора Олександра Білаша. Син Прикарпаття і син полтавського краю. Поет і композитор. Обох їх єднала любов до Батьківщини, землі батьків і, звичайно, пісні. Творча співдружність обох митців увінчалася не одним творчим досягненням.

Олександр Іванович Білаш поклав на музику й такі відомі вірші поета, як «Сибіряки», «Атака», «Пісня про Україну», «Віконце», «Впали роси на покоси», які давно стали відомими й улюбленими в народі. Пісні, створені на слова Дмитра Павличка, нікого не залишають байдужими, бо в них дзвенить велика любов до України, рідного краю, світла радість і тиха печаль — усе, що оточує людину, робить її життя змістовним, допомагає вистояти у скрутну хвилину, звеселяє душу. У великий, широкий потік української пісні вливається й голосно дзвенить струмок пісень Дмитра Павличка й розтікається по всій Україні