Презентація на тему:
Творчість, присвячена землі і людям

«Творчість, присвячена землі і людям»   ( 80 років від дня народження Народного художника України Володимира Васильовича Микити )   “Виставки дають мені можливість побачити себе збоку, проаналізувати як свої успіхи, так і свої прорахунки. Такий аналіз стає щоразу своєрідним фундаментом для нових задумів. Але найбільше, найдорожче, що дає виставка – це нові зустрічі з глядачем. Враження глядачів – і найвищий суд, і найдорожча нагорода митцеві. Митець-бо працює і живе не для себе, основне своє призначення бачить у тому, щоб трудитися так, аби бути найкориснішим, найпотрібнішим людям. Праця митця порівнянна з працею землероба: якщо той годує людей матеріально, то митець – духовно. І духовна їжа не менш важлива та потрібна, особливо у наш вік. Тому й саме так важливо художникові бути вимогливим до себе, цілеспрямованим. А якщо щиро, то спеціальних тем я не шукаю. Коли живеш і твориш серед людей і природи, відчуваєш, що з часом тема сама знаходить тебе, і як правило, це саме та, яка близька твоїй душі”. Володимир Микита  

Володимир Васильович Микита – один із провідних живописців Закарпаття. Його твори можна побачити на виставках у нашій країні і за кордоном. Життєвий шлях художника починався у селі Ракошині Мукачівського району Закарпатської області (колишня Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини); тут він народився 1 лютого 1931 року, тут минули його дитинство і юність. Це було звичайне босоноге дитинство у звичайному закарпатському селі; від своїх однолітків хлопчик відрізнявся, мабуть, лише тим , що мав нахил до малювання. Однак важко переоцінити значення цієї пори для формування Микити-художника: у Ракошині, у трудовому і побутовому укладі закарпатського села, його моральній і естетичній атмосфері – не тільки сюжети й образи майбутніх полотен, але й основа світогляду, ставлення до життя і мистецтва майбутнього художника. Згадуючи своїх учителів, художник насамперед називає матір, просту і мудру селянку, яка дала синові перші уроки добра і працелюбності, навчила бачити прекрасне в людях и природі. З ранніх років Микита пізнав ціну хліба, гіркоту і радість селянської праці. Не з книг і оповідей, а з власного досвіду знає він важкі для Закарпаття часи туземного гніту. Назавжди запам’яталось юному Микиті воєнне лихоліття. Воля прийшла зі Сходу. У 1947 році після 9 класу шістнадцятирічний хлопець переступив поріг Ужгородського училища прикладного мистецтва; здібності його були настільки очевидними, що його прийняли на третій курс. В училищі Микиту зустріли Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Федір Манайло, Ернест Контратович та інші, які стали його вчителями і наставниками, а з часом – старшими колегами, друзями.

У 1950 році, в рік закінчення училища, один з його портретних етюдів було прийнято на обласну виставку творів закарпатських митців; ще дорожчими були слова схвалення улюбленого вчителя Ерделі, який назавжди залишився для Микити прикладом людини і художника. Шлях Володимира Микити в мистецтво не був простим і легким: він ніколи не належав, як кажуть, до улюбленців долі. Після училища Микита працює методистом обласного Будинку народної творчості, а через рік стає воїном Радянської Армії, служить на південному Сахаліні. І тут він виступає як художник: працює в окружному Будинку офіцерів, керує образотворчою студією, багато і захоплено малює портрети. …І знову Ужгород. На зональній виставці 1954 року експонувався портрет юнака у солдатській гімнастерці. Енергійний, поривчастий і водночас стриманий рух, серйозний, допитливий погляд привертали увагу відвідувачів. «Портрет батька», «Бабуся», «Старий», «Вчитель-пенсіонер», «Школяр», «Дівчина між квітами» - полотна , що визначили коло творчих зацікавлень Володимира Микити 50 – 60 років.

Коли настала пора зрілості, пора віддачі, творчий потенціал художника реалізувався насамперед у жанрі тематичної картини. Саме в композиціях, що відтворювали в образній формі життя, працю і побут закарпатського села, найбільш повно розкрилася і індивідуальність художника, і його життєвий досвід, уподобання, і його причетність до тієї основної традиції закарпатської школи живопису, яка визначається поняттям «людина на землі». Власне, всі або майже всі багатофігурні картини Микити так чи інакше можна об’єднати у тематичний цикл «Людина і земля». Людина народжується , живе і помирає на своїй землі. Людина захищає і оберігає її від ворогів, віддає їй свою працю, піт і кров. Земля годує її, вона може бути до неї щедрою чи скупою, доброю чи жорстокою. Земля і люди вступають у складні й неоднозначні, гармонійні і драматичні відносини; і саме вони, а не просто «сцени з селянського життя», стають предметом художнього дослідження Микити. Кінець 60-х – перша половина 70-х років позначені якимось вибухом творчої енергії художника, що створив серію про Закарпаття, про гори і села рідного краю, про людей, що здавна живуть на цій землі, обробляють її, плекають на ній дітей… «Дідо-садовник» (1968), «Ягнятко» (1969), «На Новий рік» (1969), «Збирання картоплі» (1970), «Новина» (1970), «За щастя онука» (1972), «Ранок на фермі» (1974) – кожне з цих полотен є самостійним, завершеним твором зі своїм сюжетом і образним ходом, композицією і колористичною структурою, змістовною та емоційною наповненістю. Помітне місце в 1970-х роках зайняло полотно Володимира Микити «Ягнятко».

Ягнятко. 1969

Цей твір і сьогодні залишається одним з найбільш впізнаваних творів закарпатського живопису. Незважаючи на те, що на перший погляд, у композиції художнику не вдалося уникнути враження застиглості, зауважуємо відсутність позування. Ця застиглість скоріше молитовна, адже тільки з молитвою можна порівняти той стан душі, коли тримаєш на руках крихке новонароджене життя. Невипадково селянин прикляк на коліно. Його внутрішнє благородство споріднене з ідеалами лицарства, але освячується цей «лицар» не смертоносним мечем, а новим життям ягнятка. Символіка даного твору універсальна та багатопланова. Тут одночасно присутня як реальність і буденність ґазди – батька родини, так і містичність ідеального «Доброго пастиря». Ні, це не той молодий пастир з мавзолею Галли Плацидії в Равені, що в античних шатах сидить в оточенні стада овечок, це закарпатський, змучений трудами «Добрий пастир», який леліє нове життя у своїх великих долонях. Твір сприймається як один із символів краю, завдяки глибокому розумінню художником народного життєвого струменю. Зведення національного культурного феномену до лаконічного знаку-виразу розкриває перед нами митця, зануреного в саму гущу народного життя, здатного до алегоричного мислення та узагальнень, що притаманне небагатьом художникам. Саме у повсякденному, здавалося б монотонному житті селянина художник знайшов зміст і усвідомлення себе. Через це В. Микита посідає особливе місце в сучасному мистецькому процесі Закарпаття.

Будучи послідовником своїх вчителів, – основоположників закарпатського живопису, художник не перетворився на звичайного маньєриста, який оперує тільки системою живописних прийомів та форм. Він сприйняв від вчителів відкритість до світу та постійну причетність до того, що в ньому відбувається. Пошук свого художнього «я» та пошук місця культури свого народу в світі є характерним для творчості фундаторів закарпатського мистецтва. Але кожен із них ішов до самоусвідомлення власними шляхами. А. Ерделі це робив через осягнення світових культурних цінностей та сучасних йому мистецьких процесів, Й. Бокшай – через релігію та традиційні цінності, Ф. Манайло – через проникнення у глибини народного космосу. Володимир Микита сприйняв від них основне для творчості – духовний неспокій і постійний пошук, але історичні зміни обмежували його. Релігія, Всесвіт, Нація – поняття, що були ідеологічно спримітизовані, і у значній мірі табуйовані, стали закритими для неупередженого пізнання і відображення. Для молодого митця чи не останньою традиційною суспільною цінністю, через яку можна було пізнати і розкрити вічні поняття, залишалися родина, рідний дім, обійстя. Чи не тому художник намагається вести нас до розуміння всесвіту, Бога і народу через рідну хату? Це надає творам Микити неповторного запаху рідної землі. Таке відчуття спорідненості землі і людини тяжко набути, з цим можна тільки народитися. Його виносимо з першого «предстояння» перед Світом, коли переступаємо свої перші «Пороги» (твір В. Микити, 1985). Тема порогів для художника невипадкова, бо, по суті, стає своєрідним творчим стимулом, адже постійне долання попередньо вибудованих обмежень відкриває нові емоції та розкриває індивідуальні ракурси світобачення. Та незважаючи на постійний поступ, В. Микита кожний крок робить завжди спираючись на рідний поріг.

Для художника витоки – не якась умовна абстракція, це – реальність, матерільно присутня у житті. Особливе ставлення до власних джерел демонструє і дитяча колиска у майстерні, в якій художник ніби виколисує свої твори. Ні, це не фетиш, це частина інтер’єру рідної хати, а відтак світу, куди прагне душа кожного, щоб повернути собі дитяче щастя і спокій. Так, це справді космос В. Микити, тому, оглядаючи полотна, ми наче подорожуємо дуже цільним світом художника. З «Маминої хати», інтер’єр якої відтворено у майстерні, відкриваємо різні ракурси на життя в цій хаті, виходимо до господарських споруд, в околиці, йдемо звивистими стежками у гори, до сусідів. І зовсім не важливо, чи ці сусіди поряд на Верховині, чи у «Дворі» у Вільнюсі (робота 1978 р), – вони всі вміщаються у світі «Маминої хати» Володимира Микити. Для художника віконце до затишку дитинства ніколи не закривалося і ніколи не зникала присутність мами, яка чекає на сина «У чеканнях» (1977), «На ґанку» (1997). Тому образ матері у творчості митця займає особливе місце, що демонструють відомі твори «Моя мамка» (1967), «Обід у полі» (1971), «Ранок» (1980), «Пам’яті мамки» (1983), «Завжди у турботах» (1985). У трепетному ставленні до цього правічного образу проглядається не тільки синівська любов, а й особливості світосприйняття закарпатців, які навіть рідну землю називали не «Батьківщина», а «Материзна». Через це в образі «Моя мамка» можемо бачити ще одне узагальнення і символ культури краю. Цікаво, що до цієї теми зверталися й інші художники покоління Микити. Таким чином, бачимо, що перші випускники Ужгородського художньо-промислового училища не тільки отримували хорошу професійну школу, але й виносили певні світоглядні принципи.

Моя мамка.1967

До особливих рис закарпатської культури належить релігійність. Але в умовах боротьби з церквою, поява таких тем ставала неможливою. Однак чесний перед собою художник не міг не розкрити цінності, сформовані традиційною культурою, що була просякнута релігією. У цьому світлі невипадковою стає поява образу Пастиря та Матері, адже це ті відомі з іконопису наріжні християнські знаки присутності Божої. Проте сказати, що Микита символіст – це не зрозуміти художника. У його творчості, як у народній казці, тісно переплелися символіка з сюжетністю і оповідністю. А нерідко переважання розповідності набуває брейгелівської багатоплановості, як у творі «За щастя онука» (1972). Але, якщо Пітер Брейгель відтворює безглуздість людської метушні досить гостро, інколи навіть саркастично, то Микита з якоюсь підкресленою шанобливістю увічнює відгомін проминаючого світу. Нерідко він перетворюється на документаліста зниклого традиційного укладу життя, як у полотні «Мірка-мішання» (1987). А деколи вдається до творення єдиного за своїм звучанням акорду величності життя «На порозі вічного» (1997) чи казкового видіння «У сяйві дерева з’явився Ти» (1995), «Веселка» (1984). Творчість В. Микити цікава не рефлекторністю, а внутрішньою цільністю і неповторністю бачення. Закоханий у випробувані поколіннями цінності, художник через власні переживання і думки намагається прилучити до них і глядацький загал. Його творчість це – реально існуючий у душі людини світ, ретельно виведений пензлем майстра на полотні сучасності. Цей крихкий світ, немов морозні візерунки на шибці, чарує тих, хто бачить його, він ніколи не повториться, як не повторити кожну прожиту хвилину. Можливо, саме у відвертості і чесності перед собою і своєю землею слід шукати той дивний феномен творчості Володимира Васильовича Микити.    

За щастя онука.1972

Обід у полі. 1971

Дівчина з Колочави.1960

Старий гуцул. 1966

  Володимир Микита : живопис : альбом / автор-упоряд. Г. С. Островський.- К.: Мистецтво, 1983. - 79с., іл.   Матеріали з сайту Володимира Микити. – mykyta.com.ua