Презентація на тему:
"Образ Марусі Чурай"

Образ Марусі Чурай

Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований митець, як один із творців українських пісень, що набули найширшого розповсюдження і принесли всесвітню славу нашому народу.

Опис портрета Марусі Чурай, який ми знаходимо у Г. Квітки-Основ'яненка, дає нам змогу уявити героїню: «Маруся була справжня красуня і в суто малоросійському стилі: дрібненька, струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою білою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглим личком, на якому виступав рум'янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями... Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик з білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками... ».

Образ Марусі Чурай-це образ з легенди,ми не знаємо достеменно,чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у ХVII ст.

Деякі з них все ж зупинились на тому, що Маруся Чурай - історична постать. Дочка полкового осавула Григорія Чурая. Народилася, вірогідно, у 1625-му році. Доля відміряла їй усього 28 років життя. У спадок нащадкам залишила понад 20 пісень, що увійшли в золоту скарбницю української культури. Серед них: "Ой не ходи, Грицю", "Віють вітри, віють буйні", "За світ встали козаченьки" та багато інших. 1974 року в київському видавництві "Дніпро" вийшов збірник "Дівчина з легенди Маруся Чурай". У ньому вміщено тексти пісень, які, ймовірно, написала ця полтавська поетеса. Є там є і пісня про отруєння дівчиною невірного нареченого Гриця.

Особиста драма Марусі Чурай була тісно пов'язана із всенародною драмою. Поетеса звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі: Та й те сказати, – що вона співає? Сама собі видумує слова. Таких дівок на світі не буває. Хіба для того дівці голова?

Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в ім'я народу і тим, якими були її краяни. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб'язковою і нешляхетною людиною: «Нерівня душ – це гірше, ніж майна». В розпачі вона приготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у своїй любові, і випалена нею дотла.

Але вона ні слова не сказала,  усправедливлень жодних не дала,  тільки стояла,  яко з каменю тесана. Тоді громада загула прелюто:  — Вона ж свій злочин визнала прилюдно!  Бо, як до Гриця, мертвого, припала,  казала все — як зілля те копала,  як полоскала, як його варила  і як уранці Гриця отруїла.

« Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця,- а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й поклонивсь», - так говорять про Марусю деякі люди з юрби, а інші дивуються: «Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса?».

…Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Проте особиста драма не відвернула її очі від страждань народу. “Я - навіжена. Я - дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий…»

Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу у Київ. Ми бачимо очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкою гортається велика книга життя українського народу. «І не було ні радості, ні чуда, лиш тихий розпач: вмерти не дали»

«…І увійшли ми в київські ворота. Чогось так тихо, мов пройшла чума. І каже дяк: - Згадай про жінку Лота. Не озирайся. Києва нема».  «Оце мій Київ, це моя вітчизна. Залиті кров’ю київські вали. Ой люди, люди, Божа подобизна, до чого ж ви цю землю довели?!»

Бог не дав моєму народові долі, але дав силу духу. Невидимого, незбагненного, але відтвореного у Слові. Воно проривалося крізь біль страждань, радість перемог – і лилося піснею. Пісенний український спадок-то наш постійний оберіг. Звертаєшся до нього і думаєш: як добре, що не лише яремами та бобренками, які заплямували свою честь і гідність зрадами, підлотами, не лише примітивними галями та захланними вишняками повниться наша земля. Багата вона і Хмельницькими, остряницями, байдами. І я пишаюся цим. І хоч український народ на довгі роки був позбавлений ворогом-братом історії, незалежності, заможної держави, він мав рятівницю, «те, що не вмирає» і береже національні корені – пісню. І тих, хто мав цей дивовижний хист до її творення.