Презентація на тему:
Поняття про соціалізацію. Соціологія конфлікту.

Соціалізація. Соціологія конфлікту.

Соціалізація особистості. Соціалізація – це процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і цінностей того суспільства, до якого він належить.

Соціалізація є головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між суспільством та особистістю, завдяки якому індивід стає повноправним членом суспільства. Соціалізація відбувається протягом усього життя людини – від дитинства до старості: змінюються умови життя, змінюється і людина.

Виділяють такі основні аспекти дослідження соціалізації: - соціокультурний (соціалізація поколінь в конкретно-історичних умовах); - біосоціогенетичний (соціалізація індивідів у певних соціально-економічних умовах); - генетико-віковий (вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства).

До змісту соціалізації входить засвоєння мови спільноти, притаманних їй форм раціональності, певних способів мислення, властивих даній культурі, прийняття індивідом норм, традицій даної спільноти, зразків та прийомів діяльності.

Соціалізацію поділяють на: - первинну (засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її до даної культури); - вторинну (послідовне засвоєння соціальних ролей, характерне для дорослої людини).

У структурі соціалізації виділяють такі основні елементи: - адаптацію (від лат. adapto – пристосовую) – пристосування до суспільства; - інтеріоризацію (від лат. interior – внутрішній) – переведення зовнішнього у внутрішнє, формування духовного світу особистості; - соціальну активність.

Соціальна адаптація – це етап пристосування дитини до суспільства і людини у зрілому віці до нових умов і норм. Соціальна інтеріоризація головну роль відіграє в соціалізації молоді. Її результатом є формування індивідуальності людини. Соціальна активність особистості – це системна соціальна якість, в якій виражається та реалізується рівень її соціальності, тобто глибина і повнота зв’язків особистості з соціумом, рівень перетворення її на суб’єкт соціальних відносин.

Процес соціалізації відбувається завдяки агентам соціалізації – сім’ї, родичам, одноліткам, дошкільним дитячим закладам, школам, трудовим колективам, громадсько-політичним організаціям, мистецтву, засобам інформації. Агенти соціалізації відіграють різні ролі в житті людини, по-різному на неї впливають. В одних випадках їх вплив на індивіда можуть доповнюватися, мати однаковий напрям дії, в інших – вступати в конфлікт між собою (вплив сім’ї і вуличного оточення).

Концепція соціалізації Ч.Кулі. На думку Ч.Кулі, особистість формується з різноманітних інтеракцій людей з навколишнім світом, у процесі яких створюються ‘’дзеркальні Я’’, що складаються з трьох елементів: 1) те, що, як ми думаємо, бачать в нас інші; 2) те, що, на нашу думку, вони реагують на те, що бачать; 3) те, як ми відповідаємо на сприйняту нами реакцію інших людей. Дана теорія відображає процес інтерпритації індивідом думок і почуттів інших людей, тобто людина оцінює себе через реакцію інших людей на неї.

Концепція соціалізації Дж. Міда Дж. Мід, один із засновників символічного інтеракціонізму, акцентує увагу на важливості гри в процесі соціалізації дитини. Саме через гру діти вчаться відрізняти ‘’я’’ від ‘’мене’’. Дж. Мід вважав, що ‘’Я’’ – явище соціальне за своєю природою і формується у відносинах з іншими людьми. Початок соціалізації у дітей знаменує вміння придавати ними сенсу своїй поведінці. Учений виділяє три основні стадії соціалізіції: 1) імітація – діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її змісту; 2) стадія рольових ігор – діти розуміють поведінку як виконання певної ролі і перенесення її на себе; 3) стадія колективних ігор – діти навчаються вести себе відповідно до очікування навколишнього середовища.

Концепція соціалізації З.Фрейда На думку З.фрейда індивід завжди знаходиться в стані конфлікту з суспільством, тому процес соціалізації являє собою суперечності між біологічними потребами і необхідністю їх реалізації та соціальними нормами, які виступають у ролі своєрідного табу. В інтрапсихічній структурі особистості психолог виділяє три елементи: 1) Ід – джерело енергії, що підтримує потяг до задоволення; 2) Его – цензурний компонент особистості, основним змістом якого є пристосування, співвідношення між особистістю і навколишнім середовищем; 3) Суперего – ідеал, відповідно до якого коректується поведінка індивіда. Саме ці три елементи активно взаємодіють у поведінці дитини.

Фрейд вважав, що діти повинні підкорятися принципу реальності, вибирати найкращий час і місце для того, щоб віддатися у власність свого Ід. На Его лежить відповідальність за вчинки. Суперего нагороджує або карає за здійснення певних вчинків, викликаючи у дитини почуття провини або гордості. До основних механізмів соціалізації З.Фрейд відносить: - імітацію – усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку інших людей; -ідентифікацію – засвоєння дітьми соціальних цінностей, норм і поведінки батьків як своїх власних; - почуття стиду і заборони – механізми соціалізації, які забороняють і придушують певні види поведінки.

Т. Парсонс пробує пристосувати ці поняття і до стадії дорослого життя особистості. Він використовує їх у своїй соціологічній теорії соціальної дії. На його думку: - імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування; - ідентифікація – це вияв ставлення до соціального середовища, прийняття цінностей і способом усвідомлення своєї належності до конкретної спільноти.

Концепція соціалізації Ж. Піаже. Ж. Піаже майже все своє життя спостерігав за поведінкою немовлят, малих дітей та підлітків, вивчав їх мислення. Зі своїх спостережень він дійшов висновку, що люди проходять через певні етапи когнітивного (від лат. сognitivus – пізнавальний) розвитку. Кожен етап передбачає набуття нового вміння і залежить від успішного завершення попереднього. Соціолог виділяє чотири основних стадії: - сенсорномоторну – від народження до двох років ( діти розвивають здатність утримувати в пам’яті образи навколишнього світу протягом довгого часу); - передоперативну – від двох до семи років (діти опановують мову, навчаються розрізняти символи і їх значення); - конкретний оперативний етап – від семи до одинадцяти років ( діти засвоюють абстрактні, логічні поняття); - формальний оперативний період – від одинадцяти до п’ятнадцяти років (підліток стає спроможним розуміти глибоко абстрактні та гіпотетичні ідеї).

Теорія соціалізації Е. Еріксона. Еволюційна теорія соціалізації (теорія стадій) американського психолога і соціолога Е. Еріксона говорить про те, що протягом усього життя людина змушена долати складні, часом критичні ситуації, переборюючи які, вона набуває нового соціального досвіду і переходить на нову стадію. Якщо ж соціалізація на якійсь стадії не відбулася, або відбулася не повністю, то це негативно вплине на весь процес соціалізації.

Е. Еріксон виділяє таких вісім стадій: I стадія – період немовляти. Основна проблема – довіра чи недовіра. З перших днів життя немовля взнає наскільки можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, ласка, безпека. II стадія – вік від одного до двох років. Основна проблема – автономія чи стид і сумніви. Дитина вчиться контролювати роботу своїх органів, відстоювати свої права і не підкорятися авторитету. III стадія – від трьох до п’яти років. Основна проблема – ініціатива чи почуття вини. Це період розвитку рухомої активності, цікавості і фантазії. IV стадія – молодший шкільний вік. Основна проблема – старанність чи недбалість. Головним завданням є набуття впевненості в собі, в своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток.

V стадія – підлітковий вік. Основна проблема – становлення індивідуальності (ідентифікація) чи рольова дифузія (невизначеність в виборі ролей). Це час пошуку свого місця в житті, вибору подальшого шляху. VI стадія – молоді роки. Основна проблема – інтимність чи самотність. Головні цілі на цьому етапі – залицяння, шлюб і інші види близькості. VII стадія – середній вік. Основна проблема – продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов’язана з реалізацією в двох основних ролях: працівника і батька (матері). VIII стадія – старість. Основна проблема – умиротворення чи відчай ( жаль за невикористаними можливостями – такі межі прояву даної стадії).

Десоціалізація - процес, зворотний соціалізації. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня. Ресоціалізація – це докорінна зміна соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосовуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Простежується у перехідних суспільствах.

Соціологія конфлікту Життя суспільства – це процес постійного виникнення і вирішення різноманітних суперечностей, зіткнення цінностей, інтересів і відносин. Це говорить про дисгармонію суспільних відносин, суперечності між якими в багатьох випадках досягають стадії конфлікту та знаходять через нього своє вирішення.

Проблема конфлікту є предметом вивчення багатьох суспільних наук, дослідження якої своїми витоками сягає ще древніх часів. Перші спроби аналізу даної проблеми робили Платон і Аристотель в ідеї про необхідність утворення державної організації, яка знімає проблему групових соціальних суперечностей. Проблему конфлікту знаходимо в творчому доробку Гоббса в ідеї війни всіх проти всіх і створення держави як єдино можливого шляху вирішення цієї проблеми, Гегеля – в діалектичних законах.

Конфлікт як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі Адама Сміта ‘’Дослідження про природу і багатства народу’’, в якій вчений джерелом конфлікту розглядав класову диференціацію суспільства й економічне суперництво.

Сьогодні теорії конфлікту умовно поділяють на біологічні, психологічні та соціальні. Біологічний підхід найбільш виразно проявився у соціології Г,Спенсера, О.Конта, А.Фульє. Г.Спенсер, розглядаючи суспільство як органічну систему, визнавав його підпорядкованість законам еволюції, де основним регулятором життя виступає боротьба за існування.

Психологічні теорії конфлікту розглянуті в соціології Г.Лебона, Мака-Дугала, З.Фрейда. З.Фрейд вважав, що джерелом мотивації соціальної поведінки людини в суспільстві є конфлікт між інстинктами людини і соціальними нормами, в яких вона функціонує.

Соціологічний підхід у дослідженні конфлікту був започаткований роботою німецького соціолога Г.Зіммеля ‘’Соціологія конфлікту’’, в якій він обгрунтував ряд ідей, згідно яких конфлікт є соціальним процесом, що служить згуртуваності і збереженню соціального цілого.

Соціальний конфлікт (лат. сonflictus – сутичка) – зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії.

Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Перша, що конфлікт – це тимчасовий стан суспільства (К.Маркс). За другою – це нормальний стан, об’єктивна риса соціальних систем зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарювання і підкорення (Р.Дарендорф, Л.Козер).

Придушення соціального конфлікту веде до загострення, а раціональна регуляція – до підкронтрольної еволюції.

Теорія Л.Козера Л.Козер автор концепції ‘’позитивно-функціонального конфлікту’’ у праці ‘’Функції соціального конфлікту’’ підкреслює, що в будь-якому суспільстві існує соціальна нерівність і стан психологічного невдоволення членів суспільства, які породжують соціальне напруження між індивідами і різними соціальними групами. Це напруження часто знімається завдяки різним конфліктам. Соціально контрольований конфлікт відіграє у суспільстві роль очисника повітря, яким дихає все суспільство, допомагає зближенню учасників конфлікту, солідаризує індивідів, допомагає згуртованості групи і суспільства в цілому. Отже, конфліктні процеси за певних обставин сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до певних умов, а також сприяє виникненню нових, більш прогресивних форм соціальної організації.

Теорія конфлікту Р. Дарендорфа Р.Дарендорф є засновником теорії ‘’конфліктної моделі суспільства’’, зміст якої викладено в праці ‘’Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві’’. Суть концепції полягає в тому, що будь-яке суспільство перебуває у стані постійних змін, в ньому постійно існують конфлікти і незгоди, бо кожне суспільство базується на примусі, на насильстві одних його членів над іншими, а суперечливість інтересів є наслідком поділу влади, розподілу на володарів та підвладних. Дарендорф відмічає, що в суспільстві існує нерівність по відношенню до розподілу влади, що викликає непорозуміння та антагонізм. Суспільство відрізняється не наявністю чи відсутністю конфліктів, а різним ставленням до них з боку влади. Тому, якщо конфлікти раціонально регулювати, то вони не призведуть до соціальних потрясінь, що має місце в демократичному суспільстві.

Стадії соціального конфлікту 1. Передконфлікт (виникнення соціальної напруженості). 2. Зростання напруги (поява конфліктної інформації). 3. Безпосередній розвиток конфлікту (стадія відкритої боротьби сторін). 4. Регулювання конфлікту (розв’язання соціального конфлікту).

Класифікація соціальних конфліктів - за включеністю до системи організаційних зв’язків – функціональні та дисфункційні; - за специфікою впливу на організацію – конструктивні та деструктивні; - за тривалістю – короткотермінові й довготермінові. Розрізняють агоністичні (примиримі) й антагоністичні (непримиримі) конфлікти.

Конфлікти поділяють за особливостями системи, у якій вони виникають і відбуваються на: - соціально-економічні конфлікти; - національно-етнічні конфлікти; - політичні конфлікти; - конфлікти ресурсів; - конфлікти цілей; - конфлікти цінностей; - конфлікти комунікацій.

За рівнем конфліктуючих сторін, конфлікти класифікують на: - міжіндивідуальні; - міжгрупові (групи інтересів, етнонаціональні групи); - конфлікти між асоціаціями (партіями); - внутрі- та міжінституційні конфлікти; - конфлікти між секторами суспільного розподілу праці; - конфлікти між державними утвореннями; - конфлікти між культурами або типами культур.