Презентація на тему:
Державна політика в охороні здоров’я та її основні напрямки

Державна політика в охороні здоров’я. Характеристика систем охорони здоров'я в Україні та світі. Організація лікувально-профілактичної допомоги різним контингентам населення: принципи, види, етапність, спеціалізація, провідні заклади. Стандарти та якість медичної допомоги.

Здоров’я є найбільшою суспільною та індивідуальною цінністю, бо значною мірою впливає на процеси і результати економічного, соціального і культурного розвитку країни, демографічну ситуацію і стан національної безпеки, є важливим соціальним критерієм ступеню розвитку і благополуччя суспільства.

Головна мета системи охорони здоров'я забезпечення здоров'я населення, його працездатності. В організаційному плані структура система охорони здоров'я має два основних зрізи: адміністративно-територіальний та галузевий. В адміністративно-територіальному відношенні система охорони здоров'я є складною, багаторівневою, ієрархічно побудованою системою. І тоді в ролі елементів (підсистем) до неї входять лікувально-профілактичні заклади різних рівнів підпорядкування, окремі види медичної допомоги, служби, лікувально-діагностичні процеси, матеріально-технічна база, кадри, фінанси тощо.

Особливості охорони здоров'я, як системи: вона є багатоукладною і багаторівневою з ієрархічною організацією управління; складові компоненти (елементи) нерідко підлягають випадковим, неконтрольованим впливам; характер зв'язку складний і тому система певною мірою носить вірогідний, а не детермінований характер; система складається з надзвичайно великої кількості різноманітних підсистем, що відрізняються не лише ступенем складності, складом і характером елементів, але і організаційною структурою, розмірами і метою.

Типи систем охорони здоров'я: Державна система, яка спрямована на здійснення повноцінної профілактики і лікування, доступних кожному громадянину країни без винятку. Система, що базується на всеохоплюючому страхуванні здоров'я і опирається на використання переважно страхових засобів для захисту працюючого населення при нещасних випадках, захворюваннях, непрацездатності і при настанні старості. Ринкова або приватна система охорони здоров'я визначається різноманітними пропорціями поміж коштами державного бюджету, медичного страхування і медичними послугами, що сплачуються пацієнтами безпосередньо.

Розглянемо систему охорони здоров’я в Україні. Основні заклади в системі охорони здоров’я поділяються на: Лікувально-профілактичні (лікарні, диспансери, поліклініки, ФАПи, заклади переливання крові, швидкої та екстренної медичної допомоги, санаоторно-курортні тощо.) Санітарно-профілактичні (санітарно-епідеміологічні станції, заклади санітарної просвіти). Фармацевтичні. Паталого-анатомічні та заклади судово-медичної експертизи. Медико-соціального захисту (обласні центри медико-соціальної експертизи, будинки дитини).

Медична допомога населенню поділяється на: первинну вторинну третинну

Первинна медична допомога (ПМД) трактується як основна частина медичної допомоги, вона передбачає консультацію лікаря загальної практики (сімейного), діагностику та лікування основних найбільш поширених захворювань, направлення пацієнта для надання спеціалізованої та високоспеціалізованої допомого, проведення профілактичних заходів.

Принципи організації ПМД 1)     вільний вибір пацієнтом лікаря первинної ланки; 2)     керованість медичної допомоги – надання всіх видів допомоги за направленням сімейного лікаря; 3)     орієнтація на сім’ю; 4) економічна незалежність, тобто автономія первинної ланки.

Надає первинну медичну допомогу населенню сімейний лікар, а за його відсутністю дільничний терапевт та дільничний педіатр Навантаження лікаря первинної медичної допомоги Відповідно до наказу МОЗ України №72 від 23.02.2001 року на одну посаду сімейного лікаря передбачено в сільській місцевості 1100-1200 осіб дитячого і дорослого населення, а в міській місцевості - 1400-1500 осіб. Відповідно до наказу МОЗ України №33 від 23.02.2000 року на 1000 дорослого населення передбачено 0,6 посади терапевта та 0,25 посади стоматолога, на 1000 дитячого - 1,25 посади педіатра та 0,25 посади стоматолога.

ПРИ ВІЛЬНОМУ ВИБОРІ СІМЕЙНОГО ЛІКАРЯ НЕОБХІДНО ВРАХУВАТИ: - можливості лікаря забезпечити медичну допомогу оптимальній кількості пацієнтів; - відстань від місця проживання до місця роботи сімейного лікаря; - можливість або зручність одержання медичної допомоги лікарів окремих спеціальностей.

ОБОВ’ЯЗКИ ЛІКАРЯ ЗАГАЛЬНОЇ ПРАКТИКИ - здійснення амбулаторного прийому та домашніх відвідувань; - проведення профілактичних, лікувальних, діагностичних і реабілітаційних заходів у випадках, передбачених кваліфікаційними характеристиками; - надання при потребі екстреної та невідкладної медичної допомоги; - організацію денних і домашніх стаціонарів; - допомога у вирішенні медико-соціальних проблем родини; - проведення протиепідемічних заходів ; - інформування про випадки інфекційних захворювань лікаря кабінету інфекційних хвороб і санітарно-епідеміологічної станції.

СІМЕЙНИЙ ЛІКАР ПОВИНЕН ВОЛОДІТИ: - методикою постановки попереднього діагнозу; - визначення необхідності та послідовності застосування параклінічних методів діагностики, вміння правильно оцінювати їх; - обґрунтування та визначення клінічного діагнозу; - визначення тактики ведення хворого (екстрена допомога, термінова госпіталізація, планова госпіталізація, необхідність консультацій інших спеціалістів, амбулаторне лікування); - надання невідкладної допомоги при екстремальних станах (усі види шоку, гостра серцева та судинна недостатність і інші); - виконання найбільш поширених маніпуляцій; - складання планів диспансеризації та реабілітації хворих і участь у їх здійсненні; - вирішення питань експертизи непрацездатності; проведення профілактичної роботи з населенням.

СТРУКТУРА АМБУЛАТОРІЇ НА ОСНОВІ СІМЕЙНОЇ МЕДИЦИНИ

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ЛІКАРСЬКОЇ ДІЛЬНИЦІ надання лікувально-профілактичної допомоги населенню; проведення протиепідемічних заходів; проведення заходів з охорони здоров’я матері та дитини, патронаж вагітних, динамічне спостереження за дітьми та підлітками, прийняття пологів при нормальному перебігу вагітності; здійснення поточного санітарного нагляду за територією, об’єктами господарської діяльності, освітніми та виховними закладами; вивчення стану здоров’я населення; проведення заходів щодо гігієнічного виховання населення.

ДО КОНТИНГЕНТУ ДОРОСЛОГО НАСЕЛЕННЯ , ЩО ПІДЛЯГАЄ ДИСПАНСЕРНОМУ СПОСТЕРЕЖЕННЮ ЗА МЕДИЧНИМИ ПОКАЗАМИ ВІДНОСЯТЬСЯ: - особи, що мають фактори ризику; - хворі на окремі хронічні захворювання; - особи, які часто і тривало хворіють. За соціальними показами: - особи, що працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці; - працівники харчових, комунальних і дитячих закладів; - вчителі загальноосвітніх шкіл; - особи з факторами соціального ризику.

Вторинна медична допомога (спеціалізована) передбачає консультування, діагностику, профілактику та лікування лікарями різних спеціальностей, надається в амбулаторних або стаціонарних умовах лікарями відповідної спеціалізації (крім лікарів загальної практики - сімейних лікарів) у плановому порядку або в екстрених випадках і передбачає надання консультації, проведення діагностики, лікування, реабілітації та профілактики хвороб, травм, отруєнь, патологічних і фізіологічних (під час вагітності та пологів) станів; направлення пацієнта відповідно до медичних показань для надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги з іншої спеціалізації або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

ЗАКЛАДИ ДЛЯ НАДАННЯ ВТОРИННОЇ (СПЕЦІАЛІЗОВАНОЇ) МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ в стаціонарних умовах – багатопрофільні лікарні інтенсивного лікування, лікарні відновного (реабілітаційного), планового лікування, хоспіси, спеціалізовані медичні центри; в амбулаторних умовах – міські, номерні та районні поліклініки, консультативно-діагностичні центри.

СТРУКТУРА СТАЦІОНАРУ БАГАТОПРОФІЛЬНОЇ МІСЬКОЇ ЛІКАРНІ :

Основні завдання міської багатопрофільної лікарні : - надання спеціалізованої цілодобової стаціонарної допомоги в достатньому обсязі; - апробація та впровадження сучасних методів діагностики, лікування і профілактики; - комплексне відновлювальне лікування; - експертиза непрацездатності; - гігієнічне виховання населення.

СТРУКТУРА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАЙОННОЇ ЛІКАРНІ

Основні завдання ЦРЛ: - безпосереднє надання первинної амбулаторно-поліклінічної допомоги населенню райцентру та приписної дільниці; - надання спеціалізованої амбулаторно-поліклінічної допомоги всьому населенню району; - надання спеціалізованої стаціонарної допомоги всьому населенню району; забезпечення швидкою та невідкладною медичною допомогою населення; - впровадження а практику роботи ЛПЗ району сучасних методів і засобів профілактики, діагностики та лікування; - організація консультативної допомоги; - організаційно-методичне керівництво роботою всіх ЛПЗ району, а також контроль за їх діяльністю; - розробка та впровадження заходів, спрямованих на підвищення якості медичного забезпечення; - розробка, організація та здійснення заходів щодо підвищення кваліфікації медичних кадрів, та раціонального використання медичних кадрів і матеріально-технічних ресурсів; - планування, фінансування та організація матеріально-технічного забезпечення закладів охорони здоров’я району; - підвищення кваліфікації медперсоналу районних і дільничних ЛПЗ.

ТРЕТИННА (ВИСОКОСПЕЦІАЛІЗОВАНА) МЕДИЧНА ДОПОМОГА - це допомога, що потребує висококваліфікованого або вузькоспеціалізованого обслуговування та Забезпечується обласними та спеціалізованими лікарнями, консультативно-діагностичними центрами, диспансерами із застосуванням високотехнологічного обладнання та високоспеціалізованих медичних процедур.

Функції консультативної поліклініки обласної лікарні : - надання високо спеціалізованої консультативної допомоги хворим за направленнями лікувально-профілактичних закладів області; - залучає до консультації висококваліфікованих лікарів-спеціалістів лікарні та інших ЛПЗ, а також працівників науково-дослідних інститутів та медичних вузів; - направляє до ЛПЗ заключення і висновки результатів консультацій; розробляє для ЛПЗ області порядок та покази для направлення хворих до консультативної поліклініки; - організовує і проводить виїзні консультації лікарів-спеціалістів в райони, а також заочні консультації для лікарів ЛПЗ області; - проводить систематичний аналіз по районах області випадків розбіжностей діагнозів між ЛПЗ, які направили хворих на консультацію та консультативною поліклінікою; - аналізує помилки, допущені лікарями ЛПЗ при обстеженні та лікуванні хворих перед направленням їх до консультативної поліклініки; - відповідає за інформаційне забезпечення про новинки сучасних методів лікування і діагностики в районах і ЛПЗ області.

Принципи роботи диспансерів : - активне систематичне спостереження за контингентами та надання кваліфікованої медичної допомоги; - спостереження за контактними; - проведення профілактичних заходів і гігієнічне виховання населення; - вивчення захворюваності в районі діяльності; - розробка запобіжних заходів щодо виникнення патології; - надання консультативної допомоги лікарям інших медичних закладів; - контроль повноти обліку та своєчасності сигналізації при виявленні хворого.

Характеристика ООЗ в різних країнах світу. Існують три типи системи ООЗ: державна, страхова та приватна. Необхідно відмітити, що ні в одній країні світу жодна з названих систем не існує в чистому вигляді. Однак експерти відносять до країн з системою першого типу країни СНД, Великобританію, Грецію, Португалію, Данію, Ірландію, Іспанію, Канаду, Італію. Система другого типу функціонує в Німеччині, Нідерландах, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Голландії, Японії. Щодо третього типу системи охорони здоров'я, то типовим представником є США. Однак експерти ВООЗ рекомендують в теперішніх умовах наступну пропорцію різних типів фінансування медицини (рис. 1): 60 % — державний бюджет, 30 % — медичне страхування, 10 % — платні послуги.

Форми організації обов'язкового медичного страхування: децентралізована, наприклад в Німеччині; централізована — у Франції; змішана — в Японії.

Децентралізована форма організації обов'язкового медичного страхування Розглядається на прикладі сучасної Німеччини. Тут за проблему охорони здоров'я на федеральному рівні несуть відповідальність 4 міністерства: Федеративне міністерство у справах молоді, сім'ї, жінок і охорони здоров'я. Федеральне міністерство праці і соціальних справ. Федеральне міністерство охорони навколишнього середовища, захисту природи і ядерної безпеки. Федеральне міністерство досліджень і технологій

Система охорони здоров'я Німеччини обов'язкового медичного страхування (страхування на випадок хвороби), на яке припадає більш ніж 53 % усіх коштів, призначених для охорони здоров'я населення; страхування від нещасних випадків на виробництві; пенсійного страхування щодо передчасного виходу на пенсію за станом здоров'я і проведення реабілітаційних заходів; комунальної соціальної допомоги, яка призначена для догляду за хворими і немічними людьми та зміцнення їх матеріального становища; надання медичної допомоги жертвам війни та інвалідам; приватного медичного страхування; аптекарської служби.

Фінансування охорони здоров'я в Німеччині забезпечується на 60 % внесками в фонди медичного страхування, на 10 % — коштами приватного страхування, на 15 % — державними коштами (за рахунок податків) і на 15 % — особистими коштами громадян.

В Німеччині, для робітників з заробітком нижче визначеного максимального рівня, пенсіонерів, студентів і школярів існує обов'язок страхування на випадок хвороби. У випадку хвороби для них медичне обслуговування, перебування в лікарні, фармацевтичне забезпечення і лікувальні процедури в цілому безкоштовні. Це стосується не тільки самого застрахованого, але і членів його сім'ї, які автоматично застраховані разом з ним. На осіб, заробіток яких перевищує встановлений максимальний рівень, обов'язок страхуватися на випадок хвороби не поширюється. Вони можуть не страхуватися, застрахуватися в приватній лікарняній касі або залишатися в системі обов'язкового медичного страхування.

Обов'язковим медичним страхуванням охоплено 90 % населення, де 2/5 складають члени сімей застрахованих. Майже 10 % громадян, які належать до вищих прошарків суспільства, охоплено тільки приватним страхуванням, а біля 3 % із числа залучених до системи обов'язкового медичного страхування здоров'я, також користуються і приватним страхуванням, що дозволяє вибрати лікаря, кращі умови госпіталізації або отримати додаткову грошову компенсацію при захворюванні.

Система забезпечення на випадок хвороби за рахунок медичного страхування передбачає як мінімум наступні медичні послуги: отримання медичної допомоги у лікарів, які займаються загальною практикою, лікарів-спеціалістів і стоматологів (з можливістю вільного вибору лікаря); лікування в стаціонарі і реабілітацію; пологодопомогу; забезпечення медикаментами, засобами по догляду за хворим і пристосуваннями; надання лікарської і сестринської допомоги в домашніх умовах.

Централізована форма організації обов'язкового медичного страхування У Франції системою медичного страхування охоплено 80 % населення країни. І працюючі, і самі підприєм ства в обов'язковому порядку вкладають регулярно внески в касу соціального страхування («Секюріте сосьаль»). Щомісячні відшкодування підприємств на соціальне страхування складають 36 % від фонду оплати праці, із якого біля 6,5% утримується із заробітної плати працюючих. Цей вид соціального захисту населення є обов'язковим для всіх категорій робітників і службовців. У випадку хвороби, тимчасової або тривалої непрацездатності службовцю відшкодовують частину його витрат на медикаменти в межах 70—90 % суми, передбаченої конвенцією «Секюріте сосьаль». Проводиться обов'язкове страхування студентів і школярів. Особи вільних професій самі купують медичну страховку (приватне страхування).

Колективне та індивідуальне медичне страхування є обов'язковим і включає покриття трьох основних ризиків: смерті, тимчасової непрацездатності, інвалідності та хвороби. Як правило, страхові компанії уникають страху вання тільки медичних витрат, так як за статистикою вони є збитковими. Тільки при страхуванні в комплексі вищевказаних ризиків можливо очікувати позитивний результат, про що засвідчують показники провідних страхових компаній Франції, зокрема групи АЖФ, яка займає перше місце за охопленням населення цим видом страхування.

Безкоштовні медичні послуги надаються важкохворим, які не мають засобів для лікування, та інвалідам. На інвалідність переводять тих, хто протягом трьох років перебував на лікарняному листку. Інвалідність у залежності від тяжкості захворювання буває трьох ступенів. Пенсії по інвалідності складають відповідно 30, 50 і 80 % заробітної платні і виплачуються до досягнення інвалідом 60 років, після чого він отримує пенсію за старістю.

Змішана форма організації обов'язкового медичного страхування В організації медичного страхування серед країн Азії найбільш цікавий є досвід Японії, в якій форма організації медичного страхування змішана, у якій наявні елементи централізації і децентралізації. Систему страхування здоров'я в Японії відрізняє складність видів і багатогранність форм. До недавнього часу функціонувало 8 основних видів державного і громадського страхування, а також ряд систем для осіб певних професій.

Сьогодні переважна більшість населення Японії підпадає під дію двох основних систем страхування здоров'я: державної і громадської, які представлені програмами: національної системи страхування здоров'я, що побудована за територіальним принципом; системи страхування осіб найманої праці, яка побудована за виробничим принципом. А фінансуються системи медичного обслуговування в тепе рішній час в Японії переважно за рахунок фондів страхування здоров'я.

На підприємствах з числом працюючих 300 і більше людей, або групі споріднених підприємств, утворюються страхові товариства, які фінансуються порівну (від 3 до 8 %, частіше всього 7 %) наймачем і застрахованим. Страховий внесок з них стягується місцевими органами самоуп равління або Асоціацією національного страхування здоров'я. Сума страхового внеску вираховується із стандартного заробітку, який визначається щомісячно за 36 категоріями і залежить від місця проживання, прибутку, вартості нерухомого майна, розміру сім'ї. Допомога для них надається через страхові органи у вигляді грошових виплат і пільгової медичної допомоги. Звичайно застрахованому працюючому сплачують 100 % вартості амбулаторного лікування і майже повністю — лікарняного.

Пільги для застрахованих максимально складають 90 % вартості лікування (10 % платять самі пацієнти). А пільги для утриманців не пе ревищують 70 % вартості амбулаторного і 80 % лікарняного лікування, але вони повинні брати участь у межах 30 % (але не більше визначеної суми) у виплаті пайового внеску застрахованого. При надто високій вартості лікування пацієнту відшкодовується її частина, що перебільшує встановлений максимум. Передбачена допомога і при народженні дитини, по догляду за хворим, у зв'язку з похоронами.

Допомога при тимчасовій непрацездатності застрахованому складає 60—90 % зарплати, де 16,4 % витрат на допомогу з тимчасової непрацездатності відшкодовує держава, виплата її проводиться після 2-денного «періоду очікування» до одужання. На випадок травми або професійного захворювання допомога виплачується з 4-го дня хвороби протягом 6 місяців. При тривалій втраті працездатності розмір допомоги переважно відповідає середньому заробітку застрахованого

Система страхування осіб найманої праці, яка охоплює найманих робітників та їх утриманців, є найбільшою в Японії. У цій системі функціонують різні програми. Державна програма здоров'я поширюється на робітників середніх та дрібних підприємців (страховиком є сама держава). В програмі громадського страхування страховиком виступає страхове товариство, яке створене адміні страцією і робітниками одного підприємства або декількох підприємств однієї галузі. Близькі до системи страхування осіб найманої праці програми страхування здоров'я моряків, робітників, зайнятих поденною працею, окремих категорій робітників і службовців, програми асоціацій взаємодопомоги службовців державних закладів, громадських корпорацій, вчителів і службовців приватних навчальних закладів.

У системі страхування осіб найманої праці страхові фонди утворюються за рахунок внесків застрахованих, відрахувань держави і підприємств. Розмір внеску залежить від заробітку, але не повинен перевищувати встановленої межі. Найбільший внесок (8,4 % заробітку) встановлений для програми державного страхування здоров'я, де половину внеску платить сам застрахований, половину — держава. Аналогічно, але в розмірі 8,2 % заробітку сплачується внесок при страхуванні моряків, а робітники поденної праці роблять внески у сталому розмірі (а не у відсотках до заробітку). Фонд програми громадського страхування формується із внесків застрахованих, які складають 3,45 % заробітку, і внесків роботодавців, що складають 4,62 % заробітку застрахованих.

Окрім систем медичного страхування, в Японії існують громадські фонди, за рахунок яких згідно з законами, здійснюється профілактика туберкульозу, психічних, інфекційних, венеричних захворювань, прокази, спадкових захворювань, компенсації збитку, завданого здоров'ю забрудненим довкіллям. Усе перераховане об'єднується поняттям «громадська гігієна». Із громадських фондів фінансуються заходи, які об'єднані поняттям «соціальне забезпечення та соціальний добробут».

Таким чином, в Японії організована громадська система охорони здоров'я, яка включає громадську гігієну, соціальне забезпечення, медичне страхування, медичне обслуговування деяких груп населення за рахунок коштів держави. Ймовірно, що високий рівень здоров'я населення Японії не в останню чергу визначається існуванням такої громадської системи охорони здоров'я. В цілому витрати на охорону здоров'я в Японії складають 6,6 % валового національного продукту. Медична допомога в основному платна, але оплачується вона значною мірою через систему медичного страхування. Хоча система охорони здоров'я Японії, як і будь-якої іншої країни світу, має певні проблеми, вона визнана однією з найбільш ефективних, що і викликає певну зацікавленість до системи охорони здоров'я та організації медичного страхування в цій країні.

Система США, в якій широко використовується приватна оплата медичних послуг у поєднанні з розвинутою системою комерційного добровільного страхування, вимагає сьогодні суспільних витрат в розмірі 14 % валового національного продукту. Економічно розвинуті країни світу з системою «страхової медицини» при аналогічній якості медичних послуг витрачають на охорону здоров'я 6—8 % валового національного продукту.

Сполучені Штати Америки Країна посідає перше місце в світі за витратами на охорону здоров'я: 14 % від валового національного продукту (ВНП). У цій країні немає самостійного міністерства охорони здоров'я. Керівництво галуззю здійснює Департамент охорони здоров'я, освіти та добробуту, а саме Служба громадського здоров'я у складі цього Департаменту.

В США на федеральному рівні вирішуються такі питання з охорони здоров'я: санітарна охорона кордонів; зовнішні медичні зв'язки; організація медичної статистики; контроль за діяльністю регіональних медичних служб; контроль якості продуктів харчування, ліків і косметичних засобів; організація медичних служб цивільної оборони; надання медичної допомоги певним категоріям громадян.

За рахунок держави забезпечується надання медичної допомоги: державним службовцям; особовому складу збройних сил; ветеранам воєн; американським індійцям.

В кожному штаті є свій центр охорони здоров'я, функціями якого є організація: санітарно-протиепідемічного захисту населення; медичної просвіти; контролю за здоров'ям школярів; служби охорони материнства та дитинства; боротьби з інфекційними, венеричними, психічними захворюваннями та туберкульозом.

Стаціонарну медичну допомогу населення США одержує в лікарнях, які поділяються на дві основні групи: федеральні, підвідомчі центральному уряду чи іншим федеральним відомствам, і нефедеральні, які належать урядам, адмі ністрації штатів, міським муніципалітетам, благодійним, релігійним організаціям, приватним власникам.

Позалікарняну медичну допомогу населенню США майже повністю нада ють приватно практикуючі лікарі (приватною практикою займаються близько 65-70 % усіх лікарів). Прийом пацієнтів проводиться в приватних кабінетах або за системою так званої групової практики - в одному приміщенні приймають хворих кілька лікарів. Це в якійсь мірі дозволяє компенсувати відсутність поліклінік, полегшує умови оренди приміщень, дає можливість взаємних консультацій хворих.

Медичне страхуванням в основному добровільним. Воно охоплює майже 65 % американських громадян, переважна більшість яких застрахована тільки на окремі види надання медичної допомоги: лікарняної (80 % усіх застрахованих); хірургічної (75 %); на всі види медичної допомоги, крім хірургічної (60 %); на випадок втрати заробітку (20 %).

Європейські економічно розвинуті країни Всі служби охорони здоров'я в європейських економічно розвинутих країнах поділяються на: державні; місцеві (муніципальні); приватні.

Діяльність державних і місцевих служб охорони здоров'я координується і контролюється Міністерствами охорони здоров'я. Держави беруть на себе такі функції в галузі охорони здоров'я: санітарну охорону кордонів; санітарно-протиепідемічну діяльність (на відміну від США, де відсутнє державне санітарне законодавство); контроль за діяльністю місцевих (муніципальних) служб.

У більшості економічно розвинутих країн Північної та Західної Європи система страхової медицини передбачає три основних джерела оплати витрат на медичну допомогу: Відрахування із заробітної плати застрахованих: наприклад, у Франції та Німеччині щомісячні внески становлять від 6 до 12 % від заробітної плати. Відрахування з державного бюджету: у Нідерландах - 10 %, у Німеччині - близько 20 %, у Скандинавських країнах від 20 до 50 %. Відрахування з прибутків підприємців - 50 % у Німеччині - близько 15 % усіх коштів на медичну допомогу в решті країн.

Частка бюджетних, витрат на охорону здоров'я становить 10 %, стільки ж становлять особисті кошти громадян, решту — 80 % - витрати з фондів медичного страхування. Система медичного страхування складається з трьох частин. Перша, обов'язкова - це однакові внески працюючих і підприємців - для надання допомоги хронічним хворим та інвалідам. Друга частина - 20 % внесків працюючих і 80 % - підприємців - для допомоги хворим з гострими захворюваннями. Спеціальна лікарняна каса концентрує кошти і сплачує необ хідні витрати на медичну допомогу. Для 65 % населення Нідерландів з рівнем прибутку нижчим 32,5 тис. доларів на рік допомога є безкоштовною, а для решти 35 % мешканців - платною. Третя частина системи медичного страху вання - це приватне (добровільне, додаткове) страхування.

Система медичного страхування більшості економічно розвинутих євро пейських країн передбачає компенсацію 80 % вартості наданих медичних послуг і може здійснюватись двома шляхами: Безпосередньо під час перебування хворого в стаціонарі чи візиту до лікаря з наступним поверненням 80 % грошової суми через страхові (лікар няні) каси. Через страхові каси, куди хворий сплачує до 20 % вартості медичних послуг.

У європейських економічно розвинутих країнах фонд лікарняних ліжок розподіляється таким чином: у розпорядженні державних і місцевих (муніципаль них) закладів охорони здоров'я від 55 до 75 %, релігійних і благодійних медичних закладів - до ЗО % ліжок. Позалікарняна медична допомога надається лікарями загальної практики, які ведуть прийом застрахованих у своїх приватних кабінетах, кабінетах групової практики та амбулаторних відділеннях при стаціонарах.

Дякую за увагу!