Презентація на тему:
Виховання у додержавний період та виховання у Київській Русі

ТЕМА 1. Виховання у додержавний період та виховання у Київській Русі Підготувала: Баранович Іванна

ЗМІСТ Виховання у трипільський період. Традиції виховання у скіфо – сармат. Традиції виховання у слов’ян. Традиції виховання у Київській Русі, перші школи та писемно – педагогічні пам’ятки

1. Виховання у трипільський період. Трипільська культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії. Розвивалася ця культура в V—IV тис. до н. е.. Творці трипільської культури мешкали поселеннями на берегах річок. Поряд із житлами у трипільських поселеннях були будівлі ритуального призначення.

Виділяють три етапи її розвитку:

Носії трипільської культури винайшли плуг і колесо, одомашнили бика і коня, створили колісний транспорт (гарбу), навчились їздити верхи на конях, освоїли ткацтво, бронзоливарні і гончарні печі тощо. Трипільська культура дуже багата на глиняний посуд, який поселенці неоліту і енеоліту виліплювали, обпалювали в печах та орнаментували.

Трипільцям був притаманний політеїзм, анімізм і фетишизм. На домашньому вівтарі трипільців обов’язково були присутні глиняні фігурки тих сил, яким вони вклонялися: Богині-Матері (символу 34 материнства й родючості), бику (символу обробки землі й багатства), змії (символу спритності), голубу (символу неба) і багатьом іншим. Сакральні уявлення трипільців утілено не лише в глиняних статуетках, але й у візерунках на кераміці – зображеннях сонця, спіралі, хреста, кола, хвиль, «всевидящого ока Долі».

Особливе місце в житті творців трипільської культури належало храму. Він був яскраво розфарбований, з орнаментом, високими арками, вівтарем і жертовною чашею. Дослідники культури дійшли висновку, що в основі храму втілено ідею Відродження: через певні ритуали людина прагнула досягти безсмертя своєї душі

Населення трипільської культури розпочинало виховання своїх дітей розповідями про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, закладаючи основи світогляду і моралі.

Неоліт характерний матріархальними суспільними відносинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

Учені допускають, що навчання дітей трипільців багатьом видам діяльності та професійним навичкам і умінням відбувалося у спеціальних навчальних закладах, оскільки, як відомо, для створення школи повинні історично скластися певні умови: достатній ступінь розвитку засобів виробництва; знарядь праці та різних видів господарської діяльності; високий рівень духовної культури населення; наявність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення; розмаїття народних традицій, обрядів і ритуалів; сформованість стійких сімейних стосунків .

Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. Праукраїнці готували своїх дітей до ведення домашнього господарства, участі в основних видах господарського життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств тощо.

На останніх стадіях матріархату з'явилися перші заклади для виховання дітей — будинки молоді. Вони були окремі для хлопчиків і дівчаток, де під керівництвом старійшин роду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, вони переходили до групи повноцінних трудівників, відбувши спеціальний обряд — ініціації (церемонія посвячення, екзамен на зрілість).

ВИСНОВОК Наявність високого рівня культури, який був у трипільців, неможливий без високого рівня виховання як передачі існуючого досвіду. Необхідно було готувати дітей до різноманітної діяльності - ведення домашнього господарства, навчання ремеслу і різним промислам (виготовлення прикрас, посуду, художніх виробів), навчання ритуалам, обрядам, писемності. Давні українці трипільської культури з повагою ставилися до роду, власних предків, і це вони передавали дітям.

2. Традиції виховання у скіфо – сармат. У скіфський період (7-2 ст. до н.е.) під іменем іраномовних племен скіфів, які населяли територію сучасної України, об'єднувалися численні місцеві племена. Від скіфів лишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Разом з померлим, у могилу клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво відіграло велику роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним з джерел слов'янської мистецької спадщини.

Скіфи використовували усі форми посуду трипільців, прикрашеного геометричним візерунком. Основою скіфського декоративного мистецтва є зображення тварин. Після скіфів лишилися великі кам'яні статуї з зображенням воїнів.

Для скіфів були притаманні патріархат, культ сонця з його символом - колесом, флективна мова - словозміна, шляхом заміни кінцівок.

Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней та гуртами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти у кибитках — чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди.

Взимку скіфи пасли худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров'я, Надчорномор'я, Надазов'я, Північного Криму. Літо проводили на півночі — у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем. Відступаючи перед персами вглиб степів, скіфи відправили свої сім'ї з худобою на північ, тобто на традиційні літні пасовиська кочовиків.

Скотарській економіці скіфів відповідав їхній раціон: м'ясо, молоко, сир. Геродот докладно описує виготовлення екзотичного для греків продукту — іпаки, сиру з кобилячого молока. Значну частку раціону становили каші (пшенична, ячмінна).

Зовнішній вигляд скіфів Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному та золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах. Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі кафтани, вузькі штани, шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми.

Одяг прикрашався хутром та орнаментом, для аристократії — золотими орнаментованими платівками, число яких іноді сягало кількох тисяч. На довгому вбранні знатних скіфянок та високому головному уборі було чимало золотих бляшок- нашивок.

Основа скіфського війська — легка кіннота, озброєна короткими мечами-акінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. 

Незрівнянно багатшими були грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганними насипами заввишки шестиповерхового будинку (до 21 м.). Найбагатші з них — кургани Чортомлик, Солоха, Куль-Оба, Огуз, Мелітопольський, Бердянський, Товста Могила та ін.

Звіриний стиль скіфів Звіриний стиль полягає у широкому запровадженні в прикладному мистецтві зооморфних мотивів. Реалістичні чи схематичні зображення диких тварин у динамічних позах прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, предмети побуту. Ранньоскіфський звіриний стиль відзначався реалізмом, виразними впливами Близького Сходу, зображенням суто азійських тварин: гірських баранів, хижаків родини котячих, грифо-баранів та ін.

Релігія скіфів Скіфська релігія має численні паралелі у віруваннях інших індоєвропейських народів, насамперед індо-іранців. Першим це відзначив Геродот, який назвав сім головних скіфських божеств та їхні аналоги у грецькому пантеоні.

Головними скіфськими божествами були богиня священного вогню домашнього вогнища Табіті (Гестія стародавніх греків), уособлення неба Папай (Зевс) та його дружина, богиня землі й води Апі (Гея). Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир (Аполлон), богиня родючості та життя Аргімпаса (Афродіта), бог — герой Геракл та божество війни Арей (Арес). Геродот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених. Царські скіфи поклонялися ще й родоначальнику та покровителю коней Тагимасаду.

Скіфська держава була досить нестійким, ефемерним об'єднанням, яке скоро розпалося через різні об'єктивні й суб'єктивні причини. Крім того, на скіфів зі сходу тиснула нова хвиля іраномовних кочовиків — сарматів.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Спустілий скіфський степ між Доном та Дніпром у III—II ст. до н. е. заселило сарматське племінне об'єднання роксоланів. Численні пізньоскіфські укріплення, що суцільним ланцюгом тягнуться уздовж правого берега Нижнього Дніпра від Запорожжя до Херсона, майже до кінця І ст. до н. е. стримували просування сарматів українським степом на захід.

Сармати — це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н. е. в євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сарматською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу.

Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сарматів: савроматський (VII—IV ст. до н. е.); ранньосарматський, або прохорівський (III ст. до н. е. — II ст. н. е.); пізньосарматський, або аланський (II—IV ст. н. е.). Починаючи з IV ст. до н. е. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов'я.

Народ сарматів складався з кількох племінних об'єднань. Першими через українські степи в Подунав'я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов'я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров'я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани — на Нижньому Дону.

Так само, як і скіфи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних, лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні, на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. 

Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюючи, а нерідко й грабуючи осілих сусідів — землеробів лісостепової України, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор'я. 

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою — фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

Релігія сарматів Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням вогню та сонцю. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо.

На початку нашої ери відбулася сарматизація міст — колоній чорноморського узбережжя. Сталося це насамперед внаслідок розкладу античного рабовласницького суспільства, деградації його культури та військово-політичної кризи античних держав Середземномор'я.  У III ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, які прийшли у Надчорномор'я з Балтії. Саме в цей час було спалене головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи створили на півдні України ранньофеодальну державу, відому під назвою імперії Германаріха.

3. Традиції виховання у слов’ян. У писемних джерелах ранньослов’янські племена вперше згадуються під іменем венедів у І – ІІ ст. н. е. Візантійський автор VI ст. – Прокопій Кесарійський говорить про склавинів – західних слов’ян і антів – східних слов’ян, які займали територію між Дністром та верхів’ями Дону (тобто територію сучасної України).

Венеди — під такою назвою стародавні слов'яни вперше згадувалися в працях римських істориків І— II ст. н. е. — Плінія й Тацита. Вони займали територію від Одера до середньої течії Дніпра, від Прикарпаття до Балтійського моря. У результаті: після початку (з 375 р.) великого переселення народів відбулися переселення венедів і їх поділ на склавинів та антів.

Анти (ІV-VІІ ст. н. е.) займали територію між Дністром і Сіверським Дінцем. Мова трохи змінилася, бо слов'яни почали асимілюватися з іншими народами, зокрема зі скіфами та сарматами, що належали до північноіранської мовної гілки. У результаті асиміляції давньослов'янська мова вийшла переможцем, але доповнилася низкою скіфо-іранських слів (слово «хорошо» поряд зі слов’янським «добре», «топор» — «сокира», «собака» — «пес» тощо).

У ІІ ст. н. е. у Причорномор’ї з’явилися готи – східно - германські племена, які прийшли з пониззя Вісли. Разом з антами та іншими племенами готи у ІІІ ст. воювали проти рабовласницької Римської імперії. Відбувалися також війни між готами й слов’янами, але племена готів були нечисленними і стояли на нижчому ступені суспільного розвитку, ніж слов’яни – тому говорити про панування готів немає підстав.

У кінці IV ст. готи були розгромлені гунами і відійшли у Нижнє Подунав’я і Крим. Перейшовши в 375 р. Дон, гуни пронеслися через Подніпров’я, зайняли Середньодунайську рівнину. Після смерті царя Атілли в 453 р. гунська держава поступово занепала.

У VI ст. слов’янам довелося вести запеклі війни проти аварів (обрів), які прийшли з Азії і заснували на середньому Дунаї свою державу – Аварський каганат.    У результаті на початку VII ст. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Східні слов'яни розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної України, Білорусії, Росії, де ослов’янюють значну частину місцевого населення

15 військово-племінних союзів (VII – ІХ ст.) Це завершальний етап розпаду первіснообщинного суспільства в східних слов'ян. Поляни заселяли сучасну Київську обл., древляни — Житомирську й Вінницьку, хорвати — Карпати, жителі півночі — Чернігівську, Сумську, Брянську і т. д. Кожний союз складався з десятків дрібних племен на чолі з князями та старійшинами.

Головним заняттям слов’ян було землеробство. Розвивалися ремесла, посилювався обмін, виникала постійна внутрішня та зовнішня торгівля. Землеробство було двопільним і перебувало в стадії переходу від підсічного до орного.

Житло, побут Політика укріплені села й перші міста (Київ, Чернігів, Новгород, Псков та ін.), в яких населення жило в невеликих напівземлянках з дерев'яними стінами, що обігріваються «по-чорному». Панував обряд трупоспалення (трупи спалювали й ховали в глиняних горщиках). перехід від родової общини до сусідської (територіальної), що називалася «верв'ю», «миром». Формування військово-племінних союзів на чолі з князями (1-й князь Києва в VII ст. — Кий).

Ідеологія слов'ян язичницька релігія — обожнювання тих сил природи, що мали найбільший вплив на людину (Перун — бог грому й блискавки, Ярило — бог Сонця, Даждь-бог та ін.).

У VI – IX ст. східні слов’яни займають територію від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. На цей час процес розкладу первісно-суспільного ладу завершується, формуються союзи племен на чолі з князями та старійшинами.

ВИСНОВОК Слов’яни досягли значних успіхів в економічному розвитку. На вищий рівень піднялася обробка землі, вдосконалювалися ремесла, промисли, розвивалася торгівля. Родоплемінна знать зосереджувала в своїх руках гроші, цінності, багатства, і передусім ділянки орної землі, засновувала власні господарства – двори, в яких працювали раби а також збіднілі общинники – смерди. Землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально-залежне населення. На зміну первіснообщинному ладу у ІХ ст. прийшов феодалізм, виникли класи феодалів та експлуатованих селян. Починається поступова консолідація племінних об’єднань в єдину державу. Протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

4. Традиції виховання у Київській Русі, перші школи та писемно – педагогічні пам’ятки У ІХ ст. н.е. стародавні племена слов'ян об'єднались і утворили державу – Київську Русь.

Назви племен Анти (lll-Vlll ст. н.е.). Держава – Оратанія, столиця – Київ. Поєднувались автократія та демократія. Писемність: буквиця, старогрецька та латинь. Венеди (Геродот,Поділля). Сармати (кочові скотарські племена). У родині головувала жінка. Головне – фізичне виховання. Скіфи (Маврікій, Свідомість). Племена схожі за способом життя, мораллю, любов’ю до свободи.

Періоди виховання у Київській Русі. 1 період – баяння – вік (1,5 – 2 роки) – вихователь: мати, колискові, спілкування з немовлям; 2 період – пестування – вік (3 – 7 років) – вихователь: мати, пестунки, усна народна творчість, забавлянки, знайомство з видами трудової діяльності, ігри; 3 період – отрок – вік (7років).

Хлопчики – пострижені. Дівчата – заплетена коса. В епоху матріархату дітей 5-6 років виховувала мати. Жінки з малолітніми жили в окремій частині, де іноді утримували домашніх тварин. Цю частину називали дитинець. У літописах Київської русі – це внутрішня фортеця. Спочатку це місце громадського виховання, потім резиденція князів.

Методи виховання:

Жили в гармонії з природою. Починали навчання дітей з розуміння природознавства. Міфи займали почесне місце у вихованні, відбивали ідеали українського народу, охоплювали всі сфери життя. Ознайомлення дітей з: уявленням про будову світу,звичаями, обрядами, ритуалами, реліквіями, вчили лікувати хвороби, замовляти рани, звертатися до персоніфікованих сил природи. Поклонялися: сонцю, зорям, місяцю і вогню, деревам, воді.

Слов’яни мали мовну педагогічну термінологію: Місце навчання – вчитель, научитель(ка). Навчальні заклади навчали міфології, лічбі, сільськогосподарському календарю, ремеслу, мистецтву.

Виховання здійснювалося в процесі виробничої діяльності (дородове), потім у результаті вдосконалення знарядь праці і ускладнення трудової діяльності (родова громада) відокремилось від загального процесу трудової діяльності .

Вважається, що писемність виникла після прийняття християнства, але існують свідчення існування писемності до 988 року у вигляді договорів з греками у 912, 945, 971 роках. Перший паросток вищої школи в Україні - двірцеві школи. Досить популярними були школи грамоти, ремісницькі школи.

Перша двірцева школа була відкрита князем Володимиром у 988 р. Основою змісту освіти були сім вільних мистецтв (наук): граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія і музика. У літописі ці школи мали назву школи книжкового вчення. Історію та географію вивчали на основі “Повісті минулих літ”, юриспруденцію – за “Правдою Руською”, посібником з граматики служила “Книга Осьмичастинна” (про частини мови). За рівнем освіти двірцеві школи наближалися до освітніх установ Візантійської імперії.

Києво–Печерська обитель Головне завдання монастирських шкіл - суворе аскетичне вихованні підростаючого покоління. Основний зміст освіти: покора, терпіння, відмова від радощів земного життя.

Елементарна освіта Здобувалась в парафіяльних школах при діючих церквах або за допомогою майстрів грамоти, які викладанням заробляли собі на життя. Школи грамоти відкриваються наприкінці ХІ – початку ХІІ ст. і в пам’ятках давньоруської писемності з’являється поняття “навчання грамоти” . Навчання починалося з вивчення Буквиці (так називали буквар), потім вивчали Часослов і Псалтир. Знайдені також спеціально оброблені дощечки “цери” з вирізаними на зворотній стороні 36 літерами. Такою була азбука 13-14 століття. На Русі з ХІІ ст. був відомий буквоскладальний метод навчання.

Процес викладу нового навчального матеріалу Учитель читав книгу та коментував окремі речення або цілі розділи. Значну увагу приділяли усному викладу у формі повчань, притч. Навчання арифметики починалося з вивчення нумерації – числових символів – 27 букв грецького походження. Слов’янські букви Б, Ж, Д, Ш, Щ, Ъ, Ь для позначення цифр не застосовували.

Методи навчання

Патріотичне виховання Естетичне виховання займало чільне місце в навчально-виховному процесі; образи билинних героїв сприймалися як моральний ідеал, модель громадської поведінки, билини описували події при дворі князя Володимира Красне Сонечко; -ї прикладами для наслідування були: Ілля Муромець, Микола Селянинович, Добриня Микитич, Альоша Попович. мало особливе значення, насамперед хоровий спів.

У Київській Русі була своєрідна система освіти для сиріт і дітей з відхиленнями у розвитку. Існувало дві форми опіки дітей-сиріт: індивідуальна і громадська. Згідно з “Правдою Руською”, опікуном сиріт могли бути близькі родичі або вітчим. Опікун був зобов’язаний годувати, одягати сиріт і зберігати їхню спадщину до досягнення повноліття. Людину, яка повинна була турбуватися про сироту, як про рідну дитину, називали “печальником”.

Були притулки для сиріт. Народні педагогічні ідеї базувалися на усній народній творчості: обрядових піснях, легендах, загадках, прислів’ях, заклинаннях, епічних та ліричних піснях. Народна педагогіка була представлена усною народною творчістю – фольклором, в якому відображалась народна ідеологія. Головна мета народної педагогіки - возвеличення простої людини – патріота рідної землі.

  Основні риси педагогіки ХІ-ХІІІ ст.: пошук нових методів і прийомів виховання; збагачення засобів впливу; трансформації міфів в епос і науку, ілюзорних уявлень про природу – в загадках; заміна звичаю жертвоприношення дітей богам на покладання вінків.

Значних успіхів у київській Русі досягла книжна справа. У 1037 р. була відкрита перша бібліотека. Державна концепція виховання відображалась на сторінках наступних творів: “Ізборнік” (1076 р.), “Повість минулих літ”, “Руська Правда”, “Повчання дітям ” Володимира Мономаха (1053-1125 рр.), “Слово о полку Ігоревім”.

ВИСНОВОК Отже, Київська Русь XI-XII ст. була висококультурною державою. Однак розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що спричинило роздрібнення Русі на князівства. Виникали нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний навалою монголо-татарських орд, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, унаслідок чого письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.

Література   Гавриленко О. А..Основні риси права скіфських ранньодержавних утворень // Часопис Київського університету права. — 2007. — № 1. — С 17-22 Електроне джерело: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - 2011. - № 939, вип. 14. - С. 71-91. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhISU_2011_939_14_11  Історія педагогіки: курс лекцій: Навчальний посібник / К., 2004.- 171 c. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с Історія української культури: Курс лекцій (під загальною редакцією доктора історичних наук С.О.Костилєвої. – К.: ІВЦ „Видавництво „Політехніка”, 2010. – 334 с. Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Гриценко. - Київ: Центр навчальної літератури, 2008. Любар О.О. Стельмахович М.Г. Історія української педагогіки – Київ, 1999, С. 11-28; 50-73. Мешко О. І., Янкович О. І., Мешко Г. М. Історія української школи і педагогіки. -- Тернопіль, 1999. С.О. Висоцький. Писемність та освіта в Київській Русі. Історія української культури. Том 1. Київ, 2001 Фіцула М.М. Педагогіка. - К., 2001.