Презентація на тему:
Деревська Олександра Аврамівна (1902—1959)

Дере вська Олександра Аврамівна (1902—1959) — мати-героїня. Довгий час проживала в Ромнах. Всиновила 48 дітей. Її ім’ям названо одну із малих планет, вулицю в Ромнах, Роменську школу-інтернат, споруджено пам’ятник.

Усі тяготи Великої Вітчизняної жінки несли нарівні з чоловіками. А про те, як це було, нехай розкажуть листи реальних людей, зібрані на сайті www.az.ru:

«Хто підніме цю записку, прошу переслати за адресою: Москва, Арсеньєвський провулок, будинок 7, квартира 1. Катерині Михайлівні В. Дорога матуся, повідомляю тобі, що з нашої родини залишилися живі тільки я та Кланя. Решта всі загинули. Дарина померла від тифу. Кланя ж перебуває з тіткою Ксенією. Ось уже четвертий місяць я про них нічого не знаю. Мене примусили працювати, а їх вигнали з того села, де ми жили. У той час, як німці вбили нашого Мішу, вони поранили і Мишка (маленького) дуже важко, і його поклали в лазарет. Але коли німці відступали, то не знаємо, куди його поділи. Тітка Ксенія має при собі тепер трьох - Ніну, Васю і Кланю, якщо тільки вони живі. А нас, які більше, всіх погнали. Ти ще не бачила, скільки тут померло людей, як їх ховали. З нашого села померло ще до серпня 1942 36 осіб. Загинули дядько Костя і тітка Ганна. Нас з дому вигнали 3 січня. Я вийшла тільки в тому, в чому була одягнена. І то все вже давно зношене. Тітка Маша загинула в червні 1942 року. Таня В.»

«Коли почалася війна, мій рідний батько пішов на фронт, і ми з мамою не встигли евакуюватися з Ленінграда. Почалася блокада. Мама захворіла на цингу. Скоро вона померла. Мене сусіди здали в дитячий будинок. Пам'ятаю, як нас, дуже хворих дітей, евакуювали з Ленінграда. Нарешті приїхали до міста Ставрополь на Волзі. Зустрічати вийшло все місцеве населення. Давали великі кульки з подарунками, а ми були такими худими, знесиленими, що не могли навіть утримати в руках ці кульки. Нас поклали тут же на березі, і люди стали розбирати дітей. Мені дуже хотілося, щоб мене хто-небудь взяв, хотілося мати маму. Але ніхто мене не брав. Говорили, що якщо взяти, то хіба ховати.

Мене відвезли до лікарні. Туди за мною і прийшла Деревська Олександра Аврамівна, яка стала мені другою матір'ю. Багато безсонних ночей провела мама у наших ліжок. Коли б я не відкривала очі, вдень і вночі бачила перед собою її обличчя. Як вона все встигала робити - не знаю. Адже нас було 17 чоловік. Найстаршій з нас Валі (великий) виповнилося всього 10 років. Наприкінці 1945 року ми переїхали на Україну, в місто Ромни. Там наша сім'я поповнилася ще двадцятьма трьома хлопцями. А всього мама виховала сорок дві людини. Жінки говорили мамі: «А що, Аврамівна, якщо знайдуться у дітвори батьки? Що робити будеш? »Вона відповідала: «Нікого не віддам. Рідні вони мені стали». Олександра Аврамівна Деревська в роки Великої Вітчизняної війни врятувала 26 синів і 16 дочок - дітей-сиріт різних національностей. Батьки їх загинули на фронті, матері - від бомбувань, голоду. Деякі діти не пам'ятали своїх прізвищ, а інші не знали навіть імен, бо були дуже малі. Деревська дала їм своє прізвище.

ДІТИ ОЛЕКСАНДРИ ДЕРЕВСЬКОЇ З’ЇХАЛИСЯ З УСІХ КУТОЧКІВ УКРАЇНИ Одна з гірких сторін нашого сьогодення: дітей, які не мають родини, дедалі більше. З кожним роком зростає кількість тих, від кого батьки відмовилися або судом позбавлені батьківських прав. І попри існуючу в Україні мережу державних інтернатних закладів, проблема соціального сирітства залишається проблемою. То не треба бути дипломованим психологом, щоб зрозуміти: тільки у родині дитина може сформуватись як повноцінна особистість. Чи помічали ви, що вихованці навіть найкращих інтернатів більше вживають слово «ми», ніж «я», фактично не виділяючи себе з колективу? Чи багато з них знає, як приготувати елементарний салат у той час, коли їхні ровесники запросто варять супи і випікають печиво? А ще я знаю дівчинку, заповітною мрією якої є власна кімната, де б вона могла переставляти меблі на свій розсуд. Але мрії цій не судилося здійснитися найближчим часом, бо всі ліжка в інтернаті стоять рядами і переставляти їх не дозволяється... Соціальна і психологічна адаптація, набуття трудових навичок і почуття відповідальності — не менш важливі речі, ніж повноцінне триразове харчування. От тільки без такого природного середовища, як звичайна сім’я, забезпечити їх у тисячу разів складніше. Крім того, статистика, на жаль, свідчить: багато колишніх інтернатівців потрапляють за грати, серед них також великий відсоток бомжів і самогубців...

КОЛИ ЧОЛОВІКИ НЕ ВИТРИМУЮТЬ Коли дивишся на цих жінок, які ризикнули у наш нелегкий час взяти на себе відповідальність за народжених кимось дітей, мимоволі дивуєшся їхній стійкості. Саме жінки — абсолютна більшість вихователів сімейних дитбудинків. Причому багато хто з них виховує дітей без чоловічої підтримки. Принаймні тата є лише у двох з шести сумських дитячих будинків сімейного типу. Інші — хто раніше, хто пізніше, — не витримали, пішли. Не зупинило навіть усвідомлення того, що на плечі дружини відтепер лягає подвійний тягар... Сімейний дитбудинок Чернявських — це велика родина для 16 дітей. Сім’я Глушко стала рідною для п’ятнадцяти, у Світлани Федоркiної — 8, у Галини Сілованської — 11, у Москаленків — 19, у Ольги Нені — 25... І вони не ділять дітей на «своїх» і «чужих». Усі рідні, за кожним однаково болить душа. Сумщина займає одне з перших місць в Україні за кількістю будинків сімейного типу. Загалом за більш як десять років, що минули від початку створення таких своєрідних родин, їхня кількість досягла в Україні лише сто шести. І хоча в них виховується 1098 дітей, проте ця цифра видається досить мізерною, коли зважити, що сьогодні у країні живе близько 130 тисяч соціальних сиріт! Хоч як це дивно, поки що у нас така форма родинного виховання дітей соціально не захищених категорій особливого поширення не набула, хоча за кордоном існує вже понад півстоліття.

ПОДВИГ БЕЗ ПРАВА НА ВІДПУСТКУ Положення про створення дитячих будинків сімейного типу, затверджене 1988 року, мало на меті забезпечити надійний соціальний захист дітей-сиріт і можливість виховуватися у сімейному оточенні. Тим часом про захист самих батьків-вихователів фактично не йшлося: для них не передбачалося нi відпустки, ні пенсії. Дивлюся на своїх сумчанок, які вже більш як десятиріччя піклуються про «державних» дітей. Декому з них уже давно пора підлікуватись, декому потрібна хірургічна операція. Покладатися можуть лише одна на одну: «Побудь з моїми дітьми, поки я у лікарні». І знову — якомога швидше повернутися, і, підв’язавши прооперований живіт, мотатись по господарству... До того ж — діти виростають, і їм уже мало ліжечка у загальній кімнаті. Діти одружуються, — і їм потрібно десь жити. І що з того, що вихованцями сімейного дитбудинку вони вважаться до 18 років? Переступивши усі вікові рубежі, для матерів вони залишаються «своїми»! А дитбудинок продовжує поповнюватись меншими, бо повинен зберігати відповідний статус. За правилами, коли діти, взяті на виховання, досягають повноліття, допомога на них уже не виділяється, і жити вони повинні окремо. Але де? Хоча для них і передбачені державою пільги, проблема не завжди вирішується легко. От і виходить так, що повнолітні продовжують жити у сімейному дитбудинку. Жінкам ще дорікають, що тим самим «урізається» частка дітей, на яких державні кошти виділяються... Спасибі Міжнародному благодійному фонду «Житло і надія для дітей», який виділив кошти на придбання добротних помешкань для цих родин. Але повністю це питання не вирішене. В іншому сімейному дитбудинку, у Федоркіних, тече дах. Давно вже пора замінити двері і лінолеум. Грошей на ремонт немає, а оббивання чиновницьких порогів так нічого і не дало. Світлана Федорівна досі не може забути, як тоді, коли її син лежав при смерті, вона ніяк не могла випрохати належні їй кошти, щоб забезпечити лікування. На допомогу прийшли такі ж самі матері, як вона, — ділилися, чим могли... З байдужістю чиновників їм доводиться стикатися нерідко. «Не треба було їх стільки набирати», — зазвичай кажуть Ользі Нені. Та тільки ж у самій Сумській області майже 3 тисячі сиріт, а таких мужніх жінок, як вона, — всього-на-всього десять...

МАМИНА ЗІРКА У місті Ромни Сумської області відбуваються урочистості з нагоди 110-річчя від дня народження Олександри Деревської, яку називають «роменською Мадонною». На невеликому пам’ятнику, встановленому на її могилі, викарбувані слова: «Ти — наша совість, наша молитва — мамо. Земний тобі уклін. Твої діти». А далі — імена тридцяти одного сина і сімнадцяти доньок різних національностей. Втім, коли 1972 року створювався фільм про жінку, яка присвятила своє життя вихованню дітей, осиротілих під час війни, його творці підрахували: через дім Деревської пройшли не 48, а 62 дитини! У Лейпцігу, на Міжнародному кінофестивалі, цей фільм дивилися глядачі з Англії, Франції, Італії, США та багатьох інших країн і були вражені. Невдовзі керівництво СРСР прийняло рішення присвоїти цій незвичайній жінці звання «Мати-героїня». ЇЇ іменем у Ромнах названо вулицю і школу-інтернат. А ще — небесну зірку. Присвятивши себе дітям, Олександра Деревська ніколи не мала часу для себе і померла від застарілого поліартриту. Прийшла мить, коли навіть чоловік, який мужньо тримався, допомогаючи їй, врешті не витримав і покинув родину. Проте вона пробачила йому і перед смертю запитувала старшу доньку: «Як там він, Омелян? Чи здоровий?» Діти не зізналися, що насправді батько помер місяць тому...

У 1982 році відкрито пам’ятник Олександрі Аврамівні Деревській (автори Р. Міненко та А. Сінько).

У травні 2012 року виповнюється 110 років з дня народження видатної жінки Олександри Аврамівни Деревської, яка своїм прикладом показала, як на ідеалах добра, людяності, милосердя, любові до праці та поваги до суспільства можливо виховати 48 дітей різних національностей. Коли ти повагом ідеш повз школу, Прошу тебе, прошу: не поспішай… Черстве тут слово не звучить ніколи, Тут поєднались щирість і душа. Тут Деревська з’єднала воєдино Маленькі душі. Ніжність їм дала… Будь милосердна й ти, моя Людино, Зрони в їх серце крапельку тепла… Т. Лісненко