Презентація на тему:
Історія розвитку астрономії

Історія розвитку астрономії

Про появу астрономії у найдавніших цивілізацій нічого невідомо. Але науковці сходяться на думці, що головною причиною її виникнення була необхідність у ній для таких звичайних потреб, як, наприклад, фермерство та навігація. Люди завжди мали потребу у визначені часу коли було необхідно сіяти та збирати врожайбез вміння орієнтуватися в просторі були б неможливими такі звичайні речі, як військові походи або мореплавство. Подальше упорядкування набутих знань сприяло розвитку науки, створенню приладів та систем вимірювання часу. Відповідно до періодичних циклів зміни дня і ночі, фаз Місяця, пір року з'явилися одиниці вимірювання часу: доба, місяць, рік. Що згодом призвело до появи календаря. Перші письмові докази існування астрономії простежуються у джерелах III-II тисячоліття до н. е. в розвинених культурах, які сформувались на території Єгипту і Вавилону.

Перші письмові свідчення про астрономічні спостереження містять шумерські глиняні таблички, вік яких оцінюють у 3500 тис. років. На них записані назви сузір’їв, тобто груп зір, які шумери виділяли на зоряному небі. Також є свідчення про те, що цей народ поділяв рік на чотири сезони, використовував у побуті місячний календар, ототожнював Вечірню й Ранкову зорю з планетою Венера. Зміщення Сонця на небосхилі на величину його диска вавилонські жерці вважали «кроком Сонця» і встановили, що упродовж року воно робить 360 таких «кроків». Відтоді будь-яке коло містить 360 градусів, а одна година — 60 хвилин.

Регулярні астрономічні спостереження виконували в Стародавньому Китаї — літописи зберігають свідчення про спостереження комет, затемнень Сонця і Місяця, спалахів зір. Це дозволило китайським астрономам ще за 2000 р. до н.е. передбачати сонячні та місячні затемнення. У ХІІ ст. до н.е. в Китаї було збудовано астрономічну обсерваторію, залишки якої збереглися до наших днів.

Подальший розвиток астрономія отримала в античній Греції. Відомий філософ Аристотель знайшов докази кулястості Землі на підставі місячних затемнень, Ератосфен визначив кут нахилу земної осі до площини екліптики й розміри Землі, а Гіппарх запровадив поділ зір за їхнім блиском на шість зоряних величин. Найбільше досягнення астрономії Стародавньої Греції — створена Птолемеєм у 135 р. нашої ери геоцентрична система світу.

Своєрідну й самобутню астрономічну культури мали корінні народи американського континенту — майя, інки, ацтеки. Календар, розроблений у давнину народом майя, дивує своєю високою точністю. Водночас кам’яний календар ацтеків (Сонячний камінь масою 25 т і поперечником понад 3,5 м), що вражає своїми розмірами, є свідченням високого рівня астрономічних знань стародавніх мешканців Мексики.

У VIII ст. н.е. астрономія зазнала подальшого розвитку в арабському світі (813 р. в Багдаді було засновано астрономічну школу, виконано переклад твору Птолемея «Альмагест» арабською). Тоді розпочали споруджувати астрономічні обсерваторії, виконувати спостереження з метою уточнення календаря, визначення положення зір на небесній сфері. Найвищого розквіту арабська астрономія досягла у XV ст. в Самарканді, де Улугбек у 1421 р. збудував обсерваторію і на підставі спостережень уклав разом із співробітниками «Зідж Гурагані» — каталог положень 1018 зірі таблиці рухів планет.

Наприкінці ХІ ст. астрономічні знання з арабського світу проникають у Європу. Окрім цього, європейці знайомляться з античними астрономічними уявленнями через переклади латинською творів мислителів Стародавньої Греції. Небаченого раніше розквіту астрономія зазнає в епоху Відродження (ХIV—ХVI ст.). Микола Коперник створює (1543 р.) геліоцентричну систему світу, Ґалілео Ґалілей 1609 р. розпочинає телескопічні спостереження небесних світил, Йоганн Кеплер у 1609—1618 рр. відкриває три закони руху планет, що знайшли поясненні й узагальнення в законі всесвітнього тяжіння, відкритого 1684 р. Ісааком Ньютоном.

Наприкінці 30-х років ХІІХ ст. вдалося виміряти перші зоряні паралакси (Фрідріх Бессель, Василь Струве і Томас Гендерсон) і за ними виміряти відстані до зір. Вони, як і здогадувалися вже на той час астрономи, виявилися різними — стародавнє припущення про сферу нерухомих зір відтоді стало лише фактом історії астрономії. Після винаходу в середині XIX ст. фотографії та, головно, відкриття спектрального аналізу, виникла астрофізика — новий розділ астрономії, який відкрив можливість вивчення фізичних і хімічних властивостей небесних тіл. У 20-х роках минулого століття, після того як Е. Габбл знайшов докази існування за межами Молочного Шляху велетенських зоряних систем (галактик), зародилась позагалактична астрономія. А теоретичні праці А. Айнштайна, О. Фрідмана та Ж. Леметра заклали основи сучасної космології. Тоді ж було з’ясовано зі спостережень, що наш Всесвіт не стаціонарний, а перебуває у стані розширення.

З 40-х рр. XX ст., коли астрономи стали реєструвати радіовипромінювання від небесних світил, розпочинає свою історію радіоастрономія. Після запуску 4 жовтня 1957 р. першого штучного супутника Землі в астрономії почалася якісно нова епоха — вона стала всехвильовою наукою. Завдяки космонавтиці з’явилася можливість реєструвати випромінювання небесних тіл, що не проникає крізь атмосферу Землі. Окрім цього, космічні зонди дозволили виконувати експериментальні дослідження в атмосферах і на поверхнях тіл Сонячної системи. Таким чином в астрономії, споконвіку спостережній науці, стали виконувати й експериментальні дослідження. Особливе значення для астрономії мала поява комп’ютерної техніки, а відтак і комп’ютерної обробки даних. Нині це дозволяє виконувати моделювання складних, довготривалих астрономічних явищ і процесів, які спостерігати дуже важко, або взагалі неможливо.