Презентація на тему:
Якою бачив Україну Григорій Многогрішний?

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю! Т. Шевченко Якою бачив Україну Григорій Многогрішний?

У творі Багряного Україна постає перед читачем у трьох образах Спогади Многогрішного Поселенська Україна родини Сірків Реальна пригнічена Україна невільників

Справжня, прекрасна, з лісами, степами широкими, як море, весною із жайворонками, солов'ями, зозулями, з веселими хлоп'ячими забавками на Трійцю та інші свята, з піснями матері і сестри, різдвяними колядками та щедрівками. Одна постає зі спогадів головного героя Григорія Многогрішного Щоправда, тепер уже "садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло...".

Друга Україна — поселенська — та, де живуть Сірки, про яку розповідає Наталчина мати "Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринослав, Переяславка...". Мати зберегла на цій далекій чужині уклад українського життя — одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази. Вперше вона постає перед очима Григорія "... в очіпку і в рясній, стародавній спідниці", а "голос у неї такий..., як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси".

«…Тими діалектами говорив весь цей «експрес»… Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і роз кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей «експрес» ходив за маршрутом «Владивосток — Москва», але то була своїм мов ним і пісенним фольклором та й всім іншим — Україна. Ексте риторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил». Іще одна Україна постає перед читачем Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським...

«Те, що він почав забувати,— ціла ота трагедія його народу,— навалилось на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки. Уся, уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді… роз пачі! Голодна!.. Безвихідна!.. Безперспективна!.. Стискав зуби, аж-но набрякли щелепи».

«Раптом Григорій уловив фразу… Дівчата говорили україн ською мовою! І так ніби хто врізав батогом по серцю, ніби обухом по карку. «Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, роз киданих по сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від холоду і голоду, від безправ’я і смерті,— рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…». Крізь загратовані діри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, — дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати… родина… дружина… Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву.