Презентація на тему:
В. Симоненко "Лебеді материнства"

Василь Симоненко Не докорю нікому і ніколи, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять смерті в очі подивлюсь. Василь Симоненко

Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду- Ти у грудях моїх, У чолі і в руках, Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях. Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народу! Пощезнуть всі перевертні, й приблуди, І орди завойовників-заброд!

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітер, Здрастуй, свіжосте нив. Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив.

Василь Андрійович Симоненко був одним із лідерів палких, схмелілих від подиху волі молодих поетів-шістдесятників, які за короткий час зуміли створити в українській ліриці свою школу.

Дитинство В хаті сонячний промінь косо На долівку ляга з вікна. Твої чорні шовкові коси Припорошила вже сивина. Легкі зморшки обличчя крили – Це життя трудового плід, Але в кожному русі – сила, В очах юності видно слід Я таку тебе завжди бачу, Образ в серці такий несу – Материнську любов гарячу І твоєї любові красу. Я хотів би, як ти, прожити, Щоб не тліти, а завжди горіть, Щоб уміти, як ти любити, Ненавидіть, як ти, уміть.

У Івася немає тата. Не питайте тільки чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому. Він росте, як інші діти, І вистрибує, як усі. Любить босим прогоготіти По ранковій колючій росі. Любить квіти на луках рвати, Майструвати лука в лозі. По городу галопом промчати На обуреній, гнівній козі. Але в грудях жаринка стука, Є завітне в Івася одно – Хоче він, щоб узяв за руку І повів його тато в кіно. Ну нехай би смикнув за вухо. Хай нагримав раз чи два, - Все одно він би тата слухав І ловив би його слова Раз Івась на толоці грався, Раптом глянув – сусіда іде…, Ти пустуєш тута, А тебе батько вдома жде… Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки ж чому його нема?! Він допізна сидів в коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить. А вночі шугонув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав. Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездумно в рани, У болючі рани чужі.

Дідуся любив, бо він замінив йому батька, став найпершим і наймудрішим порадником у житті. Мудрість, яку випромінював дід, наче промінчики ловив Васько. І вчився всього у діда.

Війна У баби Онисі було два сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині Морозом тріщить зима. Я горя на світі зазнав багато. Страшнішого ж горя нема, Ніж те, коли старість мати В домівці стрічає сама…

Юність У 1960 році у Києві заснували “Клуб творчої молоді”, активним членом якого став Симоненко. Приїжджав з Черкас до Києва, щоб виступити на зборах, дискусіях. З усіх сил намагався пробудити національну свідомість і жагу до відродження у своїх спів вітчизників.

Журналістська діяльність Був справжнім журналістом, весь час прагнув матеріалу, прагнув розкриття жахливих фактів сталінського терору. Разом з художницею Аллою Горською відкрив таємні братські могили жертв сталінізму. Цей вчинок Симоненка слід вважати громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Аллу Горську по-звірячому вбили, Симоненка по-звірячому побили охоронці правопорядку. Він писав: “Мабуть, почалося моє згасання. Фізично я майже безпорадний, хоч морально ще не зовсім виснажився… Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене – більше, ніж достатньо.”

Доля розпорядилася інакше. Пошкодувала навіть тих десяти літ - менш, як через 5 місяців на лікарняному ліжку в Черкасах об 11 годині вечора 13 грудня 1963 року навіки зупинилося Симоненкове серце.

“Лебеді материнства”

“Лебеді материнства” Головний мотив – материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дійсність, виповнена дива і любові, яку охороняють “мавки чорноброві”, та водночас постають і суворі реалії – від них прагне вберегти дитину материнське серце. У творі є буквальний та символічний зміст. Лебеді – символ чистоти, милосердя, Діви Марії. Це птах матері. Зорі – присутність божества, ангела-посланця, надія. Лимани – символ народження, символ мінливості людського життя. Національна символіка ( верби і тополі) – надійний оберег українців. Півень – передвісник зорі, а отже, пробудження життя.

Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї – це означає любити її людей, працювати на їх благо. Наш обов'язок – берегти високу духовність народу, внутрішню красу, доброту й самозреченість, характерну для українського народу.