Презентація на тему:
Тлумачення фразеологізмів у поезії Дмитра Білоуса

З досвіду організації науково-дослідницької роботи на заняттях української мови викладача Красноармійського педучилища Яринко Л.О. Виконала студентка 31-ш групи Попова Катерина

Ні пуху ні пера Коли ви на екзамен виходите з двора – вам зичить голос мамин: “ Ні пуху ні пера! ” І все оте: і усміх, і мамині слова – надією на успіх у серці ожива. Та зичення все ж дивне: хто так бажав? Кому? Не ствердне, позитивне, а навпаки. Чому? Ловець колись на звіра а чи на птаха йшов, близькі ж боялись щиро зурочити улов. Тож зичучи ловцеві удачі і добра, казали молодцеві: “ Ні пуху ні пера! “ Та цей дотепний вислів ще й досі не відмер і не лише мисливців стосується тепер. Отож у цьому сенсі, бажаючи добра, я всім кажу від серця: “ Ні пуху ні пера! “

Сміятися на кутні Ану, - питає вчитель, - дослідники майбутні! Що означає вираз – сміятися на кутні? – Гриць каже: - Кутня – цвинтар (це скрізь – місця покутні). Сміятись там – і значить сміятись на кутні. – А Федь: - Про смерть говорить цей вираз, досить грубий, бо в черепі, звичайно, видніють кутні зуби. - Ану, - питає вчитель, - хто ще як розуміє? – Засумнівались учні, ніхто сказать не сміє. Тут, - каже вчитель, - треба Різницю в лицях бачить, коли сміються люди і коли люди плачуть. По-різному в людини видніються крізь губи при сміхові – передні, при плачі – кутні зуби. Самі ж гримаси схожі, нема чого й балакать. Сміятися на кутні – це й означає плакать.

Підкласти свиню Я вашу увагу на хвильку спиню: хто знає, озвіться, будь ласка, де вислів узявся підкласти свиню? Скажу,- лине голос Тараска.- Я чув, що немовби за давніх часів справляли якісь іменини й такому, що тільки телятину їв, підклали свиню в тарілку. Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак, фантазія – річ непогана. Та, кажуть, пригощений був неборак із почту татарського хана. То ж вірні Коранові люди були, твердим своїм східним канонам. І їсти свинини вони не могли – не велено їхнім законом. А вже як посунув на нас бусурман – ми знали його всі слабини: якщо був загарбник із магометан – вояки не їли свинини. Тож східне своє диктували меню, але наш народ не корився. Щоб їм насолить – підкладали свиню,- так, певно, й зворот утворився.

Видно пана по халявах Безліч висловів цікавих чуємо ми всюди. Видно пана по халявах – дотепують люди. Я з дитинства чув цей вираз: Де набрав він сили? Та дізнався, коли виріс, що колись носили різні чоботи – біднота й ті, що при мамоні: Бідні – чорні, а панота – жовті та червоні… Зносять пришви кольорові шляхтичі проворні – Їхні служки гонорові підшивають чорні. І доношують пістряве (бачать всі сторонні): пришви чорні, а халяви жовті та червоні. При смішному перекрої взуванки тієї “висвічалися” герої – служки та лакеї. У недоносках пістрявих козиряли всюди. “ Видно пана по халявах! “ – говорили люди.

Брати ноги на плечі В літню пору медову у шкільному саду я розмову про мову з дітворою веду. “ От,- кажу я малечі,- мовний вираз візьміть – брати ноги на плечі – як його розуміть? “ Стихли всі з настороги, і хитринки в очах: “ Як це можна, щоб ноги та були на плечах?” Оля згадує вечір: “ В нас гімнастка одна брала ноги на плечі – майстер спорту вона! ” “Добре, приклад чудовий,- я втручаюсь на мить,- вислів нашої мови тут буквально звучить. А стосовно до втечі? Всі ж ви чули, мабуть: кажуть – ноги на плечі – споминай, як зовуть!” Гриць задумався трохи: “Е – е, немає дурних: то на плечі не ноги, а взуття, що на них! “ Бачив діда він змалку: У путі припече – черевики на палку – І завдасть на плече. Коментуємо жваво цей дотепний зворот. Прислухайтесь: цікаво, як говорить народ!

Зарубай на носі Гриць катався на льоду, не спитавшись мами, та й потрапив у біду: шурхнув з ковзанами. Мамин гнів хлоп’я мале пам’ятає й досі “ Бить не битиму, але зарубай на носі! “ Дивно це було сприймать хлопцеві малому: “ Як? На носі зарубать? Ще й собі самому?” Може, нині смішно вам в теплім дружнім колі. Гриць тепер сміється й сам – Гриць давно вже в школі. В літгурток він став ходить і знайшов розгадку: ніс походить від носить в даному випадку! Бо носили в правіки за собою всюди палички і дощечки неписьменні люди. І як ми в записники все заносим з вами, так вони – на дощечки, звані в них носами. Отже, вираз виник там, а зберігся й досі. Це, читачу, й ти затям, зарубай на носі!

Собаку на цьому з’їв Спритний парубійко в поле йшов косити, біг за ним собака. Раптом чоловік їде з поля возом: - Парубче, куди ти? - Йду косити жито: день годує рік. Тут же виявляє вдачу парубочу: Прийми поза, дядьку, а то перескочу. - А що то у тебе, парубче в торбині? - Пироги. - А чом їх так багато там? – Жартувати й далі до смаку хлопчині: - Як не з’їм – собаці решту я віддам… Добре наробившись, в пору вечорову йде хлопчина з поля, косу - на плече. Раптом зустрічає чоловіка знову, що сидить край двору й мотуза суче. - Звідки йдеш? – гукає дядько парубчині. Той скривився, наче з кислого щавлю: - З косовиці, - каже (жарти інші нині),- прийми, дядьку, мотуз: не переступлю… - Що, вдалося, може, хоч півниви втнути? - Цілу ниву, дядьку! - Та не може бути! - А де пироги ті? - Геть усі поїв. - А собака де твій? - І собаку з’їв… Отже, справа, друзі, у сумлінні й силі. Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяг: він, мовляв, “ собаку з’їв у цьому ділі! “, тобто має досвід, знає, що і як!

Дістань із-під землі До мене запитання в листівках і листах. Питає Шендрик Таня, питає Ваня Стах: “ Відкіль походить вислів Із-під землі достать? ” Подумав я, помислив – доводилось читать, що в люду, хай і бідність, лиш дрантя та торби,- буває необхідність ховать якісь скарби. Крадіжки. І стихії. Й навали ворогів. Які ж були надії не втратити скарбів? Тоді ж не те, що нині, у наш новітній час – таж не було в помині ніяких ощадкас. Був спосіб для людини свої скарби сховать надійний і єдиний – у землю закопать. До слушного їх часу і клали всі туди, в підземну “ощадкасу”, подалі від біди. Пан накладав податки, а не внесеш – тюрма. Бідак стогнав: “Нестатки, бо грошей же нема”. А посіпака строго, здиравши з бідних дань: “Мені то що до того – хоч з-під землі дістань!” В країні лад змінився, старе розтало в млі. А вислів залишився: Дістань хоч з-під землі!

Що значить “коника пасти”? Я люблю задушевні молодих матерів перемови, вболівання їх кревні, їх заледве надломлені брови, як почнуть розмовлять – все про діток, про своїх немовлят, малоліток: - Моя Лідка, Уляно, почала дибулять так рано… - Миколка мій, Насте, почав уже коника пасти… Кожен знає, яке маля, коли вперше ніжками дибуля. А що значить коника пасти? Як? До чого його прикласти? “Та це ж просто,- матуся каже, усміхнувшись очима ясними,- як дитя на животик ляже і голівку підніме”. Піднімали так само голови пастушки, лежачи на осонні, щоб видно було навколо, де пасуться їх коні… Ось відкіль цей походить вираз! Бо хотілось, щоб хлопчик виріс, бо хотіла в нім бачити ненька чумаченька чи козаченька. Цілувала волосся пушок: - Ах ти ж мій пастушок!

Жити на широку ногу Прислухаємось до слів потроху. Часом кажуть про якихсь друзяк: “Звикли жити на широку ногу, Розкошує так тепер не всяк!” Що то за нога така широка? Де у нашім вислові взялась? Дошукатись – немала морока, а бува, і встановити зась. Треба знать середньовічну моду і тодішніх багачів буття: у Європі моді на догоду величезне шилося взуття. Це взуття носили і слов’яни, Козиряла в нім усяка знать: Що ботинки довші – більше шани, Можна багача по них пізнать. Як, бувало, йде цабе велике – Зразу видно, що воно “з панських”: Ледве не з півметра черевики, Широко ступати треба в них! Щоб ходить зручніше – неодмінно Мали щось робити мудраки: В носаках тримать набите сіно Або ще загнути носаки. У Парижі про панів великих І сьогодні можна ще почуть: “О, ці мають сіно в черевиках! “, Тобто добре, в розкоші живуть. Тож і ми простежить маєм змогу І підтвердити для читачів: Вислів жити на широку ногу Породила мода багачів. Є вона й сьогодні, рать не боса, Правда, вгору носака не пне. Але глянь: іде, задерши носа, Або, ще як кажуть, кирпу гне.

По саму зав’язку Цікаві вирази народні. Ось каже чоловік один: “В провулок напхано сьогодні По саму зав’язку машин”. А другий каже, що у нього по саму зав’язку турбот. Звідкіль тут зав’язка? У кого Дізнатись учням про зворот? - Так, певно, говорити стали,- Сказав Олесеві дружок,- Тому що зерно насипали По саму зав’язку в мішок. Та ось питають на уроці, Що скаже вчитель про слівце? - Е, народилося в сорочці,- Всміхнувся він, - словечко це. У давнину, коли в людини Ще гудзики не повелись, Була в сорочці чи кофтині На шиї зав’язка колись. Коли ж по горло хтось наївся – “по саму зав’язку”, казав. Отак цей вираз і прижився: Народ сказав и зав’язав.

Тіпун тобі на язик! Дідусь вируша в кожусі, Онук подає башлик: - Простудитесь ви, дідусю… - Тіпун тобі на язик!.. Недавно читав я нарис, дізнався наприкінці: тіпун – хрящуватий наріст у птаха на язиці. І на язиці в людини вискакує прищ – тіпун. Звичайно, не без причини – коли людина – брехун. Поводься завжди зразково. Якщо ж, пустий балакун, сказав ти брехливе слово – то й сів на язик тіпун!.. Коли щось лихе віщуеш, галдикнеш, як той індик, - одразу ж на це почуєш: - Тіпун тобі на язик!

Страшне перо не в гусака Об’яву знайдеш чи заяву, Де дурість вилізе людська. Тож і примовка є на славу: “Страшне перо не в гусака!. Писав на повному серйозі Якийсь мастак, а вийшло так: Курйоз у нього на курйозі – Лиш насмішив людей дивак. Та запитання не в одного Про те страшне перо було: Страшне… не в гусака, а в кого? А все це в давнину вело. Адже колись і воля трону, І всі укази загалом, Тлумачення статей закону Писались гусячим пером. За кого вирок, проти кого, І зло несе він чи добро – Усе залежало від того, В чиїх руках було перо. Тож уникаючи облуди, “Страшне перо не в гусака, А в глупака”,- казали люди… Звідсіль і приказка така!