Презентація на тему:
Поезія Володимира Сосюри

Володимир Сосюра «Любіть Україну» «Білі акації будуть цвісти…» «Васильки» «Так ніхто не кохав» (1897-1965)

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,  як вітер, і трави, і води…  В годину щасливу і в радості мить,  любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,  вишневу свою Україну,  красу її, вічно живу і нову,  і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,  сіяє вона над віками…  Любіть Україну всім серцем своїм  і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна  в просторів солодкому чарі…  Вона у зірках, і у вербах вона,  і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,  у пісні у кожній, у думі,  в дитячий усмішці, в дівочих очах  і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,  живе у стежках, у дібровах,  у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,  і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах  чужинців в зелених мундирах,  в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях  до весен і світлих, і щирих.

Дівчино! Як небо її голубе,  люби її кожну хвилину.  Коханий любить не захоче тебе,  коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,  як пісню, що лине зорею…  Всім серцем любіть Україну свою —  і вічні ми будемо з нею!

Білі акації будуть цвісти…

Білі акації будуть цвісти в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку, і верби, і кручі...

Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип'ю я очі твої молоді, повні туману кохання...

Солодко плачуть в садах солов'ї, так, як і завжди, незмінно... В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...

Ось вона йде у вінку, як весна... Стиснулось серце до крику... В ньому злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки.

Васильки

Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій, і гаї синіють ген на видноколі, і синіє щастя у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде. Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас.

Так ніхто не кохав

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...

В'яне серце моє од щасливих очей, що горять в тумані наді мною... Розливається кров і по жилах тече, ніби пахне вона лободою...

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!.. Де ви бачили більше кохання?.. Я для неї зірву Оріон золотий, я — поет робітничої рані...

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання..

Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки...