Презентація на тему:
І. Жиленко

«Вірші мої, недосяжні для тьми, будуть відлунювать сонце!..»(Ірина Жиленко) Вчитель: Губська Ольга Володимирівна

Ми – це дихання тисячі щасть. Ми – це ніжність небес на щоці. Ми – це ти, і ось той, і ось та – невичерпна безсмертна спільність. Ми – це щедрість і доброта. І.Жиленко

…Стою, легка і світла, як роса. І ріки тиші по землі проходять. Хай буде мудрість і спокійна врода, Хай буде згода й сонячна яса! Кругом чола струмує світло синє. Лице моє: як сад. І білосніжні після дощу осипалися вишні. Автопортрет у білому. Ірина… «Автопортрет»

Так поетеса звістила нам про себе. Народилася вона 28 квітня 1941 року в Києві.

Іринка – дитя війни. Вона залишилася сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірила в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Перший віршик написала у восьмирічному віці.

Київські палісади — розкоші бідноти. Айстри і виногради, сальвії і коти. Теплі балкони в квітах — затишок простолюддя. В тихому сонці літа спить на балконі пудель.

Кажуть, за творами І. Жиленко можна вивчати побут киян: дізнатися, де який магазин чи базар, куди яка вулиця повертає, де розташований потрібний парк.

Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала "Нomo feriens" – «людина святкуюча». «О затишок старих київських дворів із лавами і голубниками, з дерев’яними верандами, мансардами, зі сходинками між кімнатами, з галереями і драбинами «чорних ходів»! О густі палісади – як продовження осель, ледь прикриті липами і бузками, а тому – такі таємні і затишні! Столи з самоварами, гамаки, табуретки, іграшки, швейні машинки «зінґер», керогази, жаріючі вугіллям праски. Зараз, коли цей світ в моїй пам’яті вже розмивається туманцем забуття, – він особливо прекрасний».

Ірина закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Працювала вихователькою у дитячому садку, в редакціях газет і журналів. Стала дружиною письменника Володимира Дрозда. Разом виховали двох дітей: Орисю та Павла. Дочка Ірини Володимирівни (Орися), яку офіційно звуть Іриною (1966 р.н.), кандидат богослов’я. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка та премії імені Володимира Сосюри

Ірина Жиленко – автор близько двадцяти книг «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від ластівки:Вибрані твори»; для дітей – «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».

Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Навіть підраховано, що в її збірках назви кольорів ужито 1059 разів. А ще поетеса дуже любить рослини, особливо квіти, і щедро описує їх у своїх віршах. На честь фіалок (своїх улюблених квітів) вона навіть створила літературний жанр „фіалки-вірші”.

Ірина Жиленко йшла по життю як людина, що вірить у прийдешнє свято, в оновлену Україну. В уяві поетеси, що гордо й весело дивилася на світ, виникають казкові образи чарівниці і Діда Мороза, Жар-птиці і маленького гнома, що оселився в старому буфеті. Поетеса час від часу повертається у світ дитинства, багато своїх творів вона присвячує маленьким читачам.

Люблю я жить! І клопіт свій люблю. Злочинний вечір той, що без утоми. Я все із насолодою роблю: Пишу поеми, і город полю, І квітники плекаю коло дому…

Ірина Жиленко зберігала в собі якусь дивовижну дитинність. Вона, як маленька дівчинка, дивувалася світу. Шукала краси. Вірила в чесність. Я сіла в крісло до вікна лицем. І милостиво осені кивнула, мовляв, я вже готова. Я вернулась. Розпочинай класичний свій концерт. …І жінка з мирним іменем Ірина прокинеться і пригадає рими.

Ірина Володимирівна володіла абсолютним слухом, і її поезія промовляє крізь час. У поезії є музика барв, «Євангеліє від ластівки» — самобутньої, іронічної, живої, дотепної, надзвичайно точної в кожній фразі і в кожному образі. Загалом із нею асоціюється образ метелика, чарівного гнома, який допомагає нам потрапити в казку.

Інфанта рано пішла з цього сірого світу. Здавалося, знайшлися нові сили, щоб писати. Але 3 серпня 2013 року письменниця помандрувала до свого лицаря… Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата. Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать. Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною. Назад до себе не позве мене майбутньою весною.

Вона, як і її чоловік, письменник Володимир Дрозд, якого Ірина пережила на десять років і за яким тяжко сумувала, не боялася смерті й сповідувала принцип Володимира Григоровича: “За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті, це стрибок у безсмертя, стрибок без крил, але з надією на вічність”. "Світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним. У тому, іншому, інакшому світі — світі художньої реальності — вона вільна, нічим і ніким не скута…” "Та, що молиться Богові віршами". (Микола Жулинський)

Поезія «Жар-птиця»

Поезія «Підкова»

1. Вікно у сад Ірини Жиленко.Українська літературна газета: www.litgazeta.com.ua/node/5115. 4.НОВОРІЧНА ІСТОРІЯ ПРО ДВЕРІ…” - Читанка: chytanka.com.ua/static/633.ukr.html. 2.Крізь життя пройшла як промінь. Слово Просвіти: slovoprosvity.org. 3.Картинки. Google. Використані джерела