Презентація на тему:
Григір Тютюник

ГРИГіР ТЮТЮННИК (5.12.1931-6.03.1980)

ПЛАН 1. вступ;   2. основна частина:   а) життя;   б) творчість;   3. висновок.

вступ

Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнників (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі — коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.

Хто зна, кому з них було важче в житті, а відповідно і в творчості. Старшому — Григорію, який пройшов війну, встиг тільки відчути манливу звабу хрущовської «відлиги», завдяки якій створив свій знаменитий роман «Вир», а в розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Було йому всього сорок один рік. Чи меншому—Григору, який так непросто пробився до найціннішого свого джерела — рідної мови, зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучасності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.  

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931р. в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині. Тяжкі умови дитинства відіграли згодом істотну роль і у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Після визволення України від фашистської навали Тютюнник закінчив п'ятий клас сільської школи і вступив до ремісничого училища; працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після служби у Військово-Морському Флоті (у Владивостоку), де вчився у вечірній школі, вперше пробує писати (російською мовою).

Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Уже відтоді поступово формувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Період його літературного учнівства лишився прихованим від сторонніх очей. Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).

ТВОРЧІСТЬ

Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».   Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.   Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р.   У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).   Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.   За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.   В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

Перша книжка Григора Тютюнника "Зав'язь" з'явилася у 1966 році. Вона стала яскравим виявом посилення ліризму в малій прозі, у ній окреслилася художницька індивідуальність Григора Тютюнника. В однойменній новелі "Зав'язь" багато символічного. На тлі весняного пейзажу, коли вже одцвіли сади і зав'язується плід, народжується перше чисте кохання юних Миколи і Соні. Берегти, захищати від усякого лиха те, що народжується: зав'язь плоду, першого кохання, зав'язь нових думок, починань, нового життя; дбати не тільки про себе, а й про всіх ("буде в людей - буде і в нас") - це той мотив, що бринить у кожному оповіданні молодого письменника

Він завжди поклонявся красі світу, прагнув любові і гармонії в усьому. А коли не знаходив цього - страждав. Це ставало темою багатьох його творів. Один із них - оповідання "Син приїхав", в якому автор дав психологічний зріз болючої для нас проблеми - моральної й національної деградації певної частини українства, що потрапило під прес тотального зросійщення, особливо в радянський період, і не змогло йому протистояти. Герой оповідання "Син приїхав" Павло Дзякун спрямовує свої зусилля на задоволення матеріальних потреб, споживацькі інтереси для нього понад усе. Письменник не глузує з нього, хоч і не приховує своєї відрази. Його герой свого становища не усвідомлює, як і ті, хто його оточує.

В оповіданні "Смерть кавалера" Григір Тютюнник звернувся до повоєнного минулого, яке щоразу оживало у душі письменника. Звичайно, бути лицарем зі щитом куди легше, ніж без нього. Але щит у лицаря - це, передовсім, його честь. У звичайній, буденній історії замполіт Валерій Максимович - герой оповідання - не зумів відстояти власну громадянську позицію, тим самим втративши свою честь і повагу у людей. Герой війни, що не раз стрічався віч-на-віч зі смертю, відступив перед звичайним бюрократом і демагогом. Тут і постає проблема громадянської мужності. І хоч у кожного покоління вона своя, проте в усі часи це - боротьба за правду.

У новелі "Три зозулі з поклоном" легко впізнаються сам автор і його безталанний батько, що відбував покарання у сибірських таборах. Присвячена новела "любові Всевишній". Молода дівчина Марфа безнадійно кохає свого односельця. Коли Михайло став жертвою сталінських репресій, Марфа потайки просила листоношу, щоб він дав їй потримати лист, адресований родині Михайла. Знедолені були всі четверо - оповідач із матір'ю, його батько, Марфа. Знедолений весь народ. Твір довго не друкувався, бо у застійні часи не допускали і натяку на жахливі роки сталінщини.

Зі сторінок повісті "Климко" постає перед нами маленький борець, який життям заплатив за високе благородство свого серця - допоміг утекти військовополоненому. Фашисти вбили хлопчика. Передсмертний зойк Климка - реквієм по загубленому юному життю і прокляття війні.  

У повісті "Вогник далеко в степу" письменник звертається до тих сил, що допомогли народові витримати найтяжчі випробування, - взаємодопомоги, дружби, милосердя.   За книжки "Климко" і "Вогник далеко в степу" Григору Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року.   У березні 1989 року творчість Григора Тютюнника посмертно відзначено Державною премією ім. Тараса Шевченка.

Тепло i достовiрнiсть Ї ось моï лiтературнi критерiï. Григiр Тютюнник "Не святи горшки лiплять Ї майстри. А майстрами стають люди. Я Їлюдина. Я буду майстром!“ Г. Тютюнник

У грудні нинішнього року Григору Михайловичу Тютюннику виповнилося б 75 років. Він пішов із життя трагічно й передчасно (1980 року). Вдова письменника — Людмила Василівна Тютюнник — працює в одній із київських шкіл, викладає українську літературу. Там вона й розповіла «ДТ» про непрості зигзаги долі відомого україн-ського прозаїка.

РОЗМОВА З ДРУЖИНОЮ

— Людмило Василівно, скільки ви прожили разом? — Із 1958 р. і до смерті Григора у 1980 р. — А познайомилися на літературному ґрунті? — Саме так. Це було в Харкові під час навчання в університеті. Я навчалася на відділенні української філології, а Григір — російської. Він спочатку говорив російською, але під час зустрічей зі мною переходив на українську. — Ви були його «першими університетами» з української мови? — Може, й так… Він після служби на флоті говорив тільки російською. Перше його оповідання теж було написане російською і надруковане в журналі «Крестьянка».

— А познайомилися на літературному ґрунті?   — Саме так. Це було в Харкові під час навчання в університеті. Я навчалася на відділенні української філології, а Григір — російської. Він спочатку говорив російською, але під час зустрічей зі мною переходив на українську.   — Ви були його «першими університетами» з української мови?   — Може, й так… Він після служби на флоті говорив тільки російською. Перше його оповідання теж було написане російською і надруковане в журналі «Крестьянка».

— Важко в сучасній українській літературі знайти іншого прозаїка, який би так жваво й невимушено використовував величезну кількість фразеологізмів, епітетів, порівнянь. Писати українською, здається, йому що бавитись із власним словниковим запасом, складаючи з простих слів велику і гарну, різнобарвну і багатогранну лексичну мозаїку. Звідки така глибина знань у хлопця, який провів частину життя у російськомовному середовищі?

— Ці джерела були в селі. Ми щороку їздили на Полтавщину до моєї мами. А до своєї він навіть і двічі на рік вибирався. Він пірнав у ці святі мовні джерела і записував, запам’ятовував їх такими, якими вони є. Із простими словами, із суржиком, із висловами, яких до Григора ніхто ніколи не використовував. Дуже йому подобалося у нас у Мануйлівці. Село Козельщанського району, в якому жив і творив Горький, де існує його музей, дуже прихильно ставилося до творчих людей. Тут його поважали. Дома, в Шилівці Зіньківського району, так затишно йому не було. Григору пригадували і репресованого батька, хоча його згодом реабілітували. Та й сам Григір декілька місяців одсидів у Божковому під Полтавою за те, що не відпрацював певного терміну після навчання.  

Він усе записував. Щось там мама цікаве сказала, чи дядьки собі гомоніли — він бере записника і пише. Словники вивчав. У нього на столі завжди лежав словник Грінченка. І надолужував він усе самотужки. Виписував слова, добирав синоніми.   — Хто йому підказував, хто шукав теми?   — Життя... Те, що він бачив, що чув, — те й було на папері. Точніше, те, що йому боліло. Це його вислів. Тем ніхто не шукав, це був би штучний твір. Григір мав очі, які не просто бачили людське життя і людські душі, а ловили саму суть, самі глибини людського серця із його таємними бажаннями та турботами.

— Йому загадували писати про щось чи про когось конкретно?   — Давали завдання написати нариси. Але він казав просто: «Не вмію писати на замовлення — і квит».   — У нього зовсім немає політично заангажованих творів.   — Коли дуже сутужно ставало, то намагався щось надрукувати. Про голову колгоспу писав, здається, у журнал «Дніпро». Про шахтарів… Але ж це були не політичні портрети, а життєві. Він не міг працювати вдень, коли вдома хтось є. От не писалося — і край. А вночі — будь ласка. Отако вночі встанеш, зазирнеш у його кабінет — а там дим стовпом. Не міг без курива! Траплялося, пачку за день, а то й більше викурював.  

— Чи є в Києві меморіальна дошка, присвячена Григорові Тютюннику?   — Там, де ми жили довго і де чоловік помер, на Раєвського, — немає. А ось на Андріївському узвозі є. Хоча ми там прожили декілька місяців. Там була тільки кімнатка, навіть кухні не мали. І стола не було. Григір писав на широкому старовинному підвіконні біля єдиного вікна, яке виходило на Андріївську церкву. На цьому підвіконні написані «Дивак», «Крайнебо», «Вуточка». А саме життя в цій квартирі змальоване в оповіданні «День мій суботній». Це була службова квартира, в якій до нас теж жив письменник, Міняйло, здається.

— Чи долучав вас Григір до творчого процесу?   — Я ж була і першою слухачкою його оповідань, і першим критиком. Бува, прийде на кухню: «Ану, Людасю, послухай». І читає. Я завжди хвалила: здавалося, влучніше і краще не напишеш. А він: «Ні, ні. Я тут перероблю, а тут до-працюю, доберу потрібного слова». Він знав справжню цінність слова. У моєї мами в Мануйлівці у нього була кімната, стіл, який він сам змайстрував, ліжечко. І квіти кругом — м’ята, васильки. Було в нього ще надзвичайне захоплення — риболовля. Міг і приготувати рибу. А взагалі, коли треба, Григір і борщ варив, і дітей годував. Справжній батько був.  

— У Григора Михайловича оповідання правдиві чи, так би мовити, творчі вигадки?   — Вони всі правдиві. Коли я читаю його твори, я впізнаю, що ось це — про того, а те — з тим було. Все — невигадані історії, події, які він сам бачив або чув від когось. Наприклад, те, що він пише в «Кізоньці», — в нас у Мануйлівці трапилося. А найперше оповідання написав про рідну матір. Це «В сутінки». Його надрукували в журналі «Крестьянка». Спочатку він написав мені лист. Я була тоді в селі на канікулах. Отримала лист, а там готове оповідання. У «Крестьянке» воно вийшло російською мовою. Коли ж Григір заходився перекладати оповідання українською, то тоді свого листа забрав.

ВИСНОВОК

Творчість Григора Тютюнника має загальнолюдське значення. Як влучно визначила Михайлина Коцюбинська, «щось позачасове екзистенційно-загальнолюдське прозирає крізь традиційно-побутове, конкретно-історичне й національне» 1. У його творах поєднано повсякденне і вічне. «То наближаючись до «миті», то віддаляючись до «вічності», митець здійснює між ними безперервний духовний зв’язок. У конкретному малюнку з’являється якась епічна перспектива, щось від саги – взяти хоча б дієслівну часову протяжність назв: «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «У Кравчини обідають». Або – відгомони прадавньої числової символіки: «Три зозулі з поклоном», «Три плачі над Степаном» 2.