Презентація на тему:
Розвиток світової та вітчизняної соціологічної думки.

Тема: Розвиток світової та вітчизняної соціологічної думки. План 1.Класичний період у розвитку світової соціології. 2.Школи, концепції, ідеї.

Огюст Конт (1798-1857) вважається родоначальником позитивізму, суть якого полягає у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, і у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна стати доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії. Створюючи свою позитивістську концепцію, Конт спочатку наводить визначення суспільної науки як ‘’соціальної фізики’’, а пізніше як ‘’соціології’’. Контівська соціологія грунтувалася на законах біології, істотними у ній були методи дослідження суспільства, основним з яких Конт вважав спостереження, а найбільш адекватним природі соціальних явищ – історичний метод.

О. Конт поділяв соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, це теорія суспільного порядку, організації, гармонії. соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем.

У розумінні закономірностей розвитку природи і суспільства Конт виходив із закону трьох стадій розвитку пізнавальної діяльності, суспільної свідомості людей. Мислення, на його думку, у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну.

Теологічна – домінує релігійна міфологія, явища природи і життя людей пояснюються впливом надприродних сил. Метафізична – місце релігійного уявлення займає дослідне знання про явища світу і життя людей, але за слабкого розвитку науки поняття, що відображають ці явища, досить абстрактні. Позитивна – на зміну двом попереднім приходять наукові дослідження законів природи і життя людей.

Суспільства в процесі еволюції також проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і позитивну. О.Конт вважав, що суспільство стає також більш складним, диференційованим і спеціалізованим через поділ праці, який разом з мовою і релігією веде до зміцнення соціальної солідарності.

Ідеї Конта були уточнені, поглиблені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Ним залишена величезна наукова спадщина. Його праця «Основи соціології» (1877 р.) була однією з перших спроб побудови цілісної соціологічної системи на етнографічному матеріалі.

Загальновизнана заслуга Спенсера полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

Погляди Г. Спенсера Соціальна еволюція, за Спенсером, — це прогресивний розвиток суспільства по шляху його ускладнення і вдосконалення діяльності соціальних інститутів. Основними складовими еволюції, в тому числі соціальної, є: інтеграція — перехід від простого до складного; диференціація — перехід від однорідного до різнорідного; зростання порядку — перехід від невизначеного до визначеного.

Г. Спенсер за аналогією між суспільством і живим організмом твердив, що: розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму.

Кожне розвинуте суспільство, на думку Спенсера, має три системи органів: виробничу; розподільну; регулятивну.

Як специфічні частини суспільства виділяв соціальні інститути: домашні обрядові політичні церковні професійні промислові, розглядаючи їх як продукти повільної еволюції.

Г. Спенсер виокремив два типи суспільства: військове та індустріальне. Військове суспільство характеризується централізованим контролем та ієрархічною системою влади, в ньому понад усе ціниться дисципліна, а церква схожа на військову організацію. В індустріальному суспільстві переважає промисловість і торгівля, з'являється політична свобода, стає гнучкішою соціальна організація.

Головною ознакою суспільного розвитку Г. Спенсер вважав розподіл праці, який веде до становлення індустріального суспільства.

Соціологія Г. Спенсера підкреслено індивідуалістична: «Суспільство існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства».

Спенсер сформулював закон «рівної свободи», за яким усі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів.

Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

В ХIХ ст. більшість соціологічних шкіл на основі вчення О.Конта і Г.Спенсера (розуміння соціології як ‘’соціальної фізики’’, що орієнтується на методи біології, фізики), намагались зрозуміти соціальне з допомогою біологічного або природного, а тому одержали в історії соціології назву натуралістична соціологія.

В соціології виникають школи: органіки, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна, географічна та ін.

Органічна школа в соціології (Г.Спенсер, О.Стронін, А.Шеффле та ін.) Розглядала суспільство як живий організм, а соціальну диференціацію суспільства — аналогічно до розподілу функцій між різними органами. Скажімо, німецький соціолог Альберт Шеффле (1831 —1908) економічне життя суспільства ототожнював з обміном речовин в організмі, тобто суспільство – це органічна цілісність, подібна до біологічного організму, але відрізняється від нього п’ятьма типами соціальної тканини та трьома видами основних органів.

Зокрема, Шеффле виділяє існування таких п’яти видів так званої соціальної тканини: засоби комунікації і житлове обладнання, які не притаманні біологічному організму; захисна тканина (одяг, покрівля, різноманітні покриття); тканини, що складаються з економічних, культурних, соціальних організацій; тканини, що утворюють організації та установи, призначення яких виконання державних функцій, реалізація влади; психофізична тканина ( основа інтелектуальної сфери діяльності).

Функціонування суспільства на противагу біологічному організмові забезпечують, згідно з твердженням соціолога, три такі види органів та інститутів: - зовнішні органи (виробництво, транспорт, торгівля, охорона); - внутрішні (спілкування, виховання, релігія, наука, література, мистецтво); - координаційно-регулюючі (держава та її установи).

Соціальний дарвінізм (У.Беджгот, Л.Гумплович, Г.Ратценхофер та ін). Ця школа, започаткована наприкінці XIX ст., спиралась на вчення Г. Спенсера. Основна ідея соціального дарвінізму – спроби довести, що в основі соціальної структури лежать природні здібності людини. Будь-які соціологічні положення не мають суперечити природним науковим законам, що управляють людською природою.

Основними ознаками, які характеризували соціал-дарвіністський напрям в розвитку соціології були: натуралізація соціального; визнання боротьби за існування та природного відбору як головних соціальних детермінант; аналіз в цьому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

Погляди Л.Гумпловича Найвідомішим представником школи соціального дарвінізму вважають польсько-австрійського соціолога Людвіга Гумпловича (1838—1909).

Заперечуючи біологічні аналогії, властиві органіцизму, в поясненні розвитку суспільства, Л. Гумплович пояснював соціальні явища з позицій натуралізму, розглядаючи історію людства як природний процес, а соціальні закони як просто різновидність законів природи.

Расово-антропологічна школа.(Ж.-А. де Гобіно, О. Аммон, Ж. де Ляпуж, Х.С. Чемберлен). Її представники інтерпретували суспільний розвиток у поняттях спадковості, «расового добору», боротьби «вищих» і «нижчих» рас.

В расово-антропологічній школі виділяють два напрями: перший пов'язаний зі спробами розкрити глобальні рушійні сили розвитку всесвітньої історії; другий – виходить з розуміння природного відбору і боротьби за виживання, що проповідувалось соціальним дарвінізмом.

Спільним для концепції цієї школи було: визнання расового чинника як головної детермінанти суспільного розвитку; проголошення культурної та біологічної відмінності рас; визнання ієрархічності рас; заперечення можливості змішування рас.

Ж.Гобіно у праці ‘’Нариси про нерівність людських рас’' обґрунтовує наступні ідеї: - расові особливості – це головні детермінанти суспільного розвитку; - інтенсивність розвитку раси залежить від її біологічної чистоти; - ‘’історичною расою’’ є біла раса.

Географічна школа. (Г.Т.Бокль, С.Соловйов, Л.І.Мєчніков, Ф.Ратцель та ін.) Основні ідеї цієї школи були закладені ще у творчості Ж.Бодена і Ш.Монтеск’є, які намагалися дослідити роль географічного середовища та природних умов у житті суспільства.

Основну увагу представники географічної школи зосереджували на взаємовідносинах географічного середовища і соціальних груп, значенні географічного середовища для розміщення промисловості, економічного зростання, процесів урбанізації й індустріалізації, розвитку культури і політичного устрою.

Географічна школа вперше поставила питання про характер взаємодії суспільства і природи. На жаль, вона не змогла визначити правильне співвідношення між соціальними та природними умовами існування суспільства і надала перевагу останнім.

Спроби звести соціальне до біологічного, властиві позитивістській соціології, виявлялись неспроможними. А наприкінці ХIХ ст. призвели до кризи біолого-натуралістичних теорій і посилення психологічних тенденцій у соціології. Соціологи, незадоволені примітивними біоорганічними аналогіями, виявляли зростаючий інтерес до проблеми мотивації та психологічних механізмів соціальної поведінки.

Психологічна соціологія Психологічна соціологія не була єдиним цілим. Основне, на чому вона трималася, — прагнення зводити соціальне до психологічного. Але ці спроби реалізовувалися не однаково, та й розуміння психологічного було різним.

У психологічній соціології виділяють такі концепції: - психологічний еволюціонізм; - інстинктивізм; - «психологія народів» (тісно пов'язана з етнографією); - інтеракціонізм.

- психологічний еволюціонізм Найбільшого поширення психолого-еволюціоністська соціологія, пов'язана з позитивістською традицією, набула в США. Засновник психологічного напряму в американській соціології Лестер-Френк Уорд (1841 - 1913) стверджував, що з виникненням людства єдина до тих пір еволюція роздвоюється і спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить перед собою певні цілі. Цей свідомий аспект еволюції Уорд називає телезисом.

Інший американець Франклін-Генрі Гіддінгс (1855 —1931), засновник першої в США кафедри соціології у Колумбійському університеті, вважав, що суспільство - це психічне явище, зумовлене психічним процесом, а тому соціологія повинна поєднувати як суб'єктивне, так і об'єктивне бачення соціального світу. Сам він зосередив увагу на суб'єктивному, психологічному аспекті. Первинний та елементарний суб'єктивний соціальний факт, за Гіддінгсом, - це «усвідомлення роду», тобто визнання себе й інших причетними до одного роду.

- інстинктивізм Видатним представником інстинктивізму вважається англійський психолог Вільям Мак-Дугал (1871 — 1938), який останні 17 років життя працював у США. Кожне суспільне явище він розглядав як певний інстинкт чи низку інстинктів. Так, війни пояснював схильністю людей до забіякуватості, а нагромадження суспільного багатства - скупістю й корисливістю. Найбільшого соціального значення Мак-Дугал надав стадному інстинкту, який утримує людей разом і є в основі більшості інстинктів суспільства.

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом.

Так, на думку французького лікаря, антрополога, соціолога Гюстава Лебона (1841-1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку – в ‘’еру юрби’’, коли розумне критичне начало, втілене в особистості, придушується ірраціональною масовою свідомістю. У зібранні виникає колективна душа, завдяки цьому воно стає організованою, одухотвореною юрбою, єдиним творінням, підкоряється закону духовної єдності.

Габріель Тард (1843-1904), французький юрист і соціолог, один з основоположників психології і представник психологічного напрямку в соціології, автор праць із соціальної психології, прагнув звільнити соціологію від біологізму і органіцизму, вважав, що суспільство є продуктом взаємодії індивідуальних свідомостей через передачу людьми один одному і засвоєння ними вірувань, переконань, бажань, намірів та ін.

Суспільні процеси пояснював дією психологічного механізму наслідування, на якому будуються людські взаємовідносини. Відповідно до цього він трактував громадську думку і ‘’психологію натовпу’’.

- інтеракціонізм Поєднати психологізм з органіцизмом спробувала інтеракціоністська орієнтація в соціології, що зародилась у США. В центрі її уваги – процесс взаємодії індивідів. Але сама особистість, будучи суб’єктом цієї взаємодії, усвідомлюється не як абстрактний індивід, а як соціальна істота, що належить до певних соціальних груп і виконує певні соціальні ролі.

Погляди Г.Зіммеля Георг Зіммель (1858-1918) німецький філософ, соціолог, представник релятивізму, сформулював оригінальне для того часу бачення предмета, методу і завдань соціологічної науки.

Специфічною щодо пізнання соціальних явищ у Зіммеля є теорія історичного розуміння. Згідно з нею будь-який вид діяльності можна вважати зрозумілим, коли психічні процеси, на основі яких склалася певна усвідомлена соціальна дія, викликають в інтерпретатора ту саму реакцію, що й у самого діяча.

Погляди Е. Дюркгейма Одним з творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917). Е. Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює правила соціологічного пізнання, які мали гарантувати об'єктивність та ефективність наукового пошуку. Основне з них: соціальні факти потрібно розглядати як предмети.

Основними ознаками соціальних фактів є: - об'єктивне існування щодо окремих індивідів; - примусовий вплив на індивідів.

Соціологія, за Дюркгеймом, є наукою про соціальні факти - ідеї, норми, цінності, вироблені колективною свідомістю людей. Їх вплив на людей здійснюється через соціальні інститути (правові, релігійні та ін.).

Погляди Макса Вебера Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії, теорії ‘’ідеальних типів’’

Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти».