Презентація на тему:
Політичне життя (1920-30-их років)

Політичне життя 1920-30-их років

УСРР в умовах нової економічної політики Змушене відмовлення від "воєнного комунізму" органічно взаємозалежний з рішеннями Х з'їзду РКП/б/, що відбувся в березні 1921р. Цей з'їзд, як і попередні фетишизував ліквідацію "воєнного комунізму" як велику політичну перемогу. Він проголосив скасування продовольчої розверстки продовольчим податком. Це було першим і найголовнішим кроком до нової економічної політики.

На підставі рішень Х з'їзду РКП/б/ Усеросійський центральний виконавчі комітети і СНК РРФСР, а на Україні - усеукраїнський центральний виконавчий комітет, СНК прийняли ряд декретів і розпоряджень, спрямованих на практичне впровадження непу. Продовольчу розверстку повинні були замінити продовольчим податком, що повинний бути до всього іншого меншого по обсягах, ніж розкладка. Суть цієї акції полягало в тім, що після виконання державного податку селянин одержував право зовсім вільно розпоряджатися результатами своєї праці. Це створювало для трудівника села економічні стимули для подальшого розвитку свого господарства, піклуватися про завтрашній день.

Як і в період «воєнного комунізму» влади в селах, що не скоряються, забирали заручників, розтріпували їх, застосовували інші самі тверді форми натиску на селянство. Таким чином, радянське керівництво, дозволивши в 1921 р. неп у центральних районах Росії, в українському селі продовжувало політику "воєнного комунізму". Його селянство вже не могло терпіти, тому що це власне кажучи з'явилося необмеженою формою експлуатації. Це було обумовлено прагненням "викачати" з українського села якнайбільше продовольчих ресурсів сугубо силовими, перевіреними в роки війни методами. НЕП у сільську місцевість прийшов наприкінці 1921 - на початку 1922 р. Однак голод, що охопив південні райони України в 1922 р. відсунув ще на рік - дві нормалізації обстановки в сільському господарстві України.

Затягування введення непу на Україні живило антирадянське повстанство. У містах України перехід до непу особливостями в порівнянні з Росією не відрізнявся. Наміру радянського керівництва затягти введення непу на Україні порозумівалося його намірами як можна довше користатися без яких-небудь обмежень продовольчими ресурсами у своїх інтересах. А відвертіше говорячи - користатися дійсним беззаконням в інтересах радянської держави.

Українська культура у 20-30-ті р.р. Політика українізації. “Розстріляне відродження” Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного обліку цих обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася політика коренезації, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно виявився на практичній діяльності школи. Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російському, грецькому, польському, німецькому, чеському, єврейському й ін.

У 1933 р. починається помітний відхід від українізації активних її учасників репресують. Вони піддаються іншим переслідуванням. Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, що у свій час так проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, що вважали, що української мови не існує взагалі. Як бачимо, іноді історичні паралелі між собою перетинаються, залишаючи самий темний слід по собі.

У 1917-1920 р. Україну залишили видатні письменники, у тому числі Н.Вороной, А.Олесь, В.Самийленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули до відновлення мистецтва, створенню художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них А.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Н.Куліш, М.Рильський, А.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Н. Хвильовий і ін. Багато добутків цих письменників ввійшли в українську літературну класику досить міцно.

У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".