Презентація на тему:
Історія розвитку медицини

Історія розвитку медицини і фармації України 20 ст. Очевидно, що найбільший прогрес у розвитку фармації на той час був досягнутий у серці українських земель Російської імперії – центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві – на Володимирській вулиці й по одній – на Великій Васильківський та Великій Підвальній вулицях 34. 1881 р. у Києві постало “Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами” (російська абревіатура “ЮРОТАТ” – від “Южнорусское общество торговли аптекарскими товарами”) яке володіло на 1913 р. шістьома власними крамницями ( №№ 12 та 36 на Хрещатику, Безаківська № 16 (власний будинок), Олександрівська вулиця № 46 (Поділ), Велика Васильківська № 22 та на розі Бульварно-Кудрявської й Підвальної вулиць - № 1/37). Товариство мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, котру згодом перетворити на завод (нині – Київський завод медпрепаратів).

У переддень Першої світової війни 468 тисяч киян в разі потреби могли звернутися за лікарськими засобами до послуг 43 аптек (отже, кожна обслуговувала пересічно 10,9 тисячі мешканців міста), 146 аптечних складів, аптекарських та парфумерних магазинів. Так, наприклад, заснована 1888 р., гомеопатична аптека В.П. Лепковського (Прорізна № 18) пропонувала клієнтам різного розміру домашні й кишенькові гомеопатичні аптечки, спеціальні гомеопатичні ліки, лікувальники, брошури іноземними мовами. Іногородні замовлення цей заклад виконував “негайно і акуратно”. У місті діяли “Південно-західний союз фармацевтів” “Київське фармацевтичне товариство взаємодопомоги” та “Київське товариство аптекарів” (головував в останньому – магістр фармації А.А.Марцинчик, він же був власником відомої усім киянам аптеки на Хрещатику, 36). При “Київському товаристві аптекарів” на Хрещатику, 17, працював Хіміко-фармацевтичний і бактеріологічний інститут, який здійснював різноманітні хімічні, хіміко-медичні й бактеріологічні аналізи, провадив навчальні курси тощо.

У 1912-1913 рр. в Києві видавався тижневик “Всероссийский фармацевтический весник” 35… Аптечна мережа була дуже незначна і не могла забезпечити потреби населення. На території України в 1911 р. було лише 873 аптеки (530 сільських та 343 міських). У 1913р. кількість аптек дорівнювала 1067 (714 сільських та 353 міських), з яких лише 43 аптеки належили земству, а решта 1024 приватним власникам. Більшість приватних власників аптек були не фармацевти, а особи, які мали можливість відкривати аптеки з метою дальшого особистого збагачення. У тих випадках, коли власник аптеки був не фармацевт, він наймав для управління аптекою людину з фармацевтичною освітою. Лише одна третина власників аптек з початку ХХ століття були фармацевтами.

Міські аптеки, які керувалися особами з вищою фармацевтичною освітою, мали приміщення та обладнання, які більш-менш відповідали вимогам аптеки і мали право набору аптекарських учнів, називання «Нормальними». Власники аптек, природно не ставили перед собою завдання поліпшити забезпечення населення медикаментами. Їх зусилля були спрямовані на максимальне одержання прибутків від торгівлі медикаментами та іншими товарами. У вересні 1909 р. в м. Київі почав виходити журнал «Жизнь фармацевта», який відігравав в історії профспілкового руху службовців-фармацевтів того часу значну роль. Нормативні документи, які регламентували порядок відкриття аптек.

Новий Аптекарський статут 1836 р. дозволяв відкриття аптек всюди, де є в цьому необхідність, будь-якому громадянину, але управляти аптекою міг тільки аптекар. Дозвіл на відкриття аптеки видавався Медичним департаментом МВС. Але перед цим потрібно було отримати письмовий відгук від власників прилеглих аптек про доцільність відкриття нової аптеки. Зрозуміло, що власники аптек завжди знаходили поважну причину, яка перешкоджала відкриттю нової аптеки. Крім того, в 1864 р. Було створено фармацевтичне товариство з метою розвитку фармації та медицини. Але так, як дійсними членами цього товариства були тільки фармацевти-володарі аптек, вони в першу чергу захищали свої інтереси та вели боротьбу проти розширення кількості аптек. Це привело до того, що становище лікарської допомоги було вкрай незадовільним, а число приватних аптек – незначним.

Тому в 1873 р. були видані правила, які для усунення шкідливої конкуренції і покращення лікарської допомоги встановлювали для кожної аптеки норми населення для обслуговування і число поступаючих рецептів. Так, для столичних аптек – 12 тис. населення і 30 тис. рецептів в рік на одну аптеку, для губернських міст – 10 тис. жителів і 15 тис. рецептів і т.д. Для невеликих населенних пунктів встановлювали тільки відстань між аптеками – не менше 15 верст. Зрозуміло, що власники аптек вдавалися до різних хитрощів, щоб приховати дійсну кількість поступаючих в аптеку рецептів (знижували). Тому в результаті ці правила були змінені і залишилась тільки норма жителів, а відстань між сільскими аптеками була скорочена до 7 верст.

Отримавши дозвіл відкрити аптеку, підприємець повинен був реалізувати своє право на протязі року, а потім він його втрачав. Заборонялося також володіти або управляти водночасно двома аптеками. Перед відкриттям аптека піддавалася огляду інспектором лікарської управи з метою виявлення забезпечення достатньою кількістю і ассортиментом медикаментів, обладнанням, та оснащенням, яке необхідне для бесперебійного функціонування. В 1905 р. приймається новий Аптекарський Статут, по якому було надано право губернаторам давати дозвіл на відкриття аптек. Відкривати аптеку дозволялося будь-якому бажаючому. Власник аптеки міг сам керувати аптекою або наймати керівника, але і в тому і в другому випадку це могла бути тільки особа, яка мала звання провізора, віком не молодше 25 років. Виняток із цього правила допускався тільки із дозволу міністра внутрішніх справ.

Порядок відпуску ліків із аптек. Ліки відпускалися по рецептам лікарів, копіям рецептів, а також усним і письмовим вимогам приватних осіб (безрецептурний відпуск). Рецепти, які поступили в аптеку залишалися на зберігання на протязі трьох років. Крім того зміст кожного рецепта вносився у відповідну рецептурну книгу з указанням числа, місяця, року і номера рецепта, прізвища хворого та лікаря, способу вживання і суми, яку получала аптека за виготовлені ліки. На вимогу хворого або лікаря аптека зобов’язана була видати копію з рецепта,який зберігався у неї після виготовлення ліків, але повторний відпуск ліків по копіям рецептів проводився тільки в тому випадку, коли до складу ліків не входили сильнодіючи або ядовиті речовини.

Аптека повинна була мати список лікарів, яким дозволялася лікарська практика. Перший медичний список або календар був складений в 1807 році з слідуючого приводу. Для обліку всіх практикуючих лікарів Петербурга МВС запросило від аптек списки лікарів, по рецептам яких відпускалися ліки і встановило, що в столиці лікарською практикою займалось багато осіб, які не мали медичної освіти (було близько 200 лікарів, а 380 виписували рецепти). Для припинення подібної практики в 1807 р. МВС видало розпорядження про видання щорічно списка лікарів, який переглядався. Ці лікарі мали законне право на практику. По рецептам осіб, які не згадувалися в списку, аптеки не мали права відпускати ліки.

Згідно Аптекарському Статуту 1836 р. без рецептів дозволялось відпускати тільки лікарські засоби, які не відносились до групи ядовитих і сильнодіючих. Ядовиті лікарські засобі дозволялось відпускати без рецепта лікарів художникам, ремісникам, робітникам фабрик та заводів, так як багато із подібного роду засобів знаходили застосування при виготовленні фарб, а також в інших виробництвах. Відпуск із аптек таких речовин проводився тільки за пред’явою відповідного посвідчення, яке видавалося в ремісних управах, цехах, а також міській і земській поліції. В аптеці не дозволявся продаж спиртних напоїв, а також “всякого роду таємних ліків”, за виключенням одобрених Медичною Радою, в останньому випадку склад того “таємного засобу” аптека повинна зберігати в таємниці до закінчення строку привілегійю Згідно Аптекарському Статуту 1836 р. готовити ліки в аптеці мав право володар аптеки або керівник. У випадку їх відсутності – помічник провізора. Аптека функціонувала круглі сутки, тому вночі в ній завжди повинен був знаходитися фармацевт.

В 1837 р. З метою упорядкування відпуску ліків із аптек був виданий наказ про відмінність зовнішніх лікарських засобів від внутрішніх. В наказі вимагалось, щоб зовнішні ліки, незалежно від позначення способу прийому лікарем, мали сигнатури жовтого кольору і щоб, взагалі, всі сигнатури не прив’язувалися, а приклеювалися до тари. Це було викликано тим, що почастішали випадки отруєння, коли замість мікстури приймали розчин для зовнішнього вживання. Постанова та додаток до Аптекарського Статуту постійно поновлювалися. Законотворчою діяльністю в фармацевтичній галузі займалися спеціалісти, які не мали фармацевтичної освіти, головним чином лікарі та юристи. Тільки в 1830 р. При Медичній Раді було введено дві посади депутатів від фармацевтичного товаривства.

Історя фармації піцсля революції В 1918 р. був підписаний декрет про націоналізацію аптек. До початку липня 1920 р. усі аптеки на Україні були націоналізовані, передані в руки держави. З виданням декрету про націоналізацію аптек був покладений початок організаційної форми та структури аптечної справи. В результаті громадянської війни багато аптек були зруйновані або повністю ліквідовані. На 1 січня 1920 р. на Україні було лише 660 аптек, у період проведення націоналізації аптек кількість їх що зменшилась, і в 1924 р. на Україні функціонувало лише 591 аптек. У період націоналізації аптек виникло питання про керівництво аптечного справою України. До цього в Народному Комісаріаті охорони здоров?я був створений аптечний відділ, який згодом реорганізований у фармацевтичну інспектуру. Був організований центральний аптечний склад, звірки за плановими розпорядками медикаменти та інші види медичних виробів відпускалися губернським аптечним складом. Губернські аптечні склади були підпорядковані губернському фармацевтичному відділу.

Аптеки відпускали хворим медикаменти по рецептам безкоштовно (період воєнного комунізму). Рецепти залишались в аптеках як виправдаючі документи за відпущені медикаменти. Замість оригіналу рецепту аптека видавала хворому копію його (сигнатуру). Облік медикаментів в аптеках проводився по кількості, тобто по акожному найменуванню враховувались, на підставі відповідних документів, прибуток, витрата та залишок. З переходом до нової економічної політики виникла необхідність переведення аптечної мережі на госпрозрахункову систему, що і було розпочато наприкінці 1922 р. Аптеки почали відпускати населенню медикаменти за плату. Організацйною формою по забезпеченню керівництва аптечною мережею і торгівлі медикаментами стали губернські медторги. Губернські медторги були підпорядковані відділам охорони здоров?я губвиконкомів.

Наприкінці 1923 року був створений Укрдержмедторг, який і зайнявся керівництвом губмедторгами та організацією торгівлі медикаментами. Цього ж 1923 р. Укрмедторг був переіменований в Укрмедторг. В 1924 р. почались створюватись окружні аптекоуправління (замість губернських медторгів). Всю господарсько-фінансову діяльність окружні аптекоуправління здійснювали на підставі господарського розрахунку, тобто купували медикаменти та інші види медичних виробів по відпускних промислових цінах, а відпускали їх через аптечну мережу населенню по роздрібних цінах. Роздрібні ціни встановлювались державою. За рахунок різниці між промисловими та роздрібними цінами створювались кошти для утримання і розширення аптечної мережі, а також відповідні прибутки.

Для поліпшення забезпечення потреб населення та лікувально-профілактичних закладів медикаментами та іншими товарами аптечного асортименту Укрмедторг приступив до організації виробничих підприємств до випуску галенових та хіміко-фармацевтичних препаратів, деяких хірургічних інструментів і предметів медичного обладнання. В 1925 р. упорядковується діяльність аптекоуправлінь. До складу аптекоуправлінь увійшли усі державні аптеки, магазини санітарії та гігієни, аптечні склади, хімікофармацевтичні лабораторії та інші державні аптечні установи, що відпускають медикаменти та медичне майно за плату і перебувають у віддані відповідних інспектур охорони здоров?я. Кожне аптекоуправління являло собою єдине підприємство, а окремі аптеки і аптечні установи, що входили до його складу, були його складовими частинами.

Аптекоуправління мали право відкривати нові аптеки, а також переміщувати і закривати існуючі лише з дозволу відповідної інспектури охорини здоров?я, вони володіли, користувалися і розпоряджалися їм державним майном. Аптекоуправління були зобов?язані виконувати доручення інспектур охорони здоров?я, у віданні яких вони перебували, по купівля, зберіганню та відпуску для їх потреб медикаментів та медичного майна за принципом безприбутковості з нарахуванням фактичного проведених організаційних витрат. Увесь чистий прибуток аптекоуправліннь, за винятком 15 % відрахувань у резервний капітал, а також визначеного статутом процента на амортизацію майна, повинен був підходити до спеціального фонду відповідного аптечного управління. Спеціальний фонд аптекоуправління призначавля для здешевлення вартості медикаментів, поповнення медикаментами та інш.

Аптекоуправління мали одержувати позички в кредитних установ на загальних підставах. Резервний капітал існував як для можливих витрат, так і для розвитку діяльності аптекоуправлінь. В 1927 р. на Україні вже був досягнутий довочинний рівень кількості госпрозрахункових аптек. У зв?язку з тим, що паралельно з госпрозрахунковими аптеками аптекоуправлінь уснували в незначній кількості також аптеки Червоного Хреста, Курортного управління, відділів робітничої медицини – госпрозрахункові аптеки аптекоуправлінь були названі “єдиними аптеками”. “Єдині аптеки” займались продажем ліків усьому населенню та лікувальним закладам, а також здійснювали безкоштовний відпуск медикаментів застрахованим робітникам, службовцям та членам їх сімей за рахунок так званого фонду “Г”, тобто за рахунок держави.

Збільшення надходження до аптечної мережі привели до необхідності створити зручну форму організації по керівництвву аптечною справою. Для шукання нових форм керівництва аптечною справою в 1929 р. було організовано при фармінспектурі спеціальне бюро. В 1930 р. було створено республіканську організацію по керівництву аптечною мережою. Всеукраїнське аптекоуправління. З його організацію вся госпрозрахункова аптечна мережа перейшла з місцевого підпорядкування органам охорони здоров?я окружних виконкомів у відання відділень Всеукукраїнського аптекоуправління. В цей час, крім аптек системи аптекоуправління існували ще й аптеки при лікувальних закладах. На початку своєї діяльності ці аптеки обслуговували потреби лікувальних закладів, у віддані яких вони були. З розширенням госпрозрахункових аптечної мережі система аптекоуправлінь була значно скорочена кількість аптек при медичних закладах.

Із створенням Всеукраїнського аптекоуправління було здійснено єдине керівництво аптечною мережою почали порушуватись питання організації медичного постачання, підсилився контроль за роботою аптечної мережі, активініше почала розширюватись госпрозрахункова аптечна мережа. За період з 1929 по 1937 р. аптечна мережа Українги збільшилась на 637 аптек. Кількість аптекарських магазинів і магазинів санітарії та гігієни зросла більше, ніж у 2,6 раза. В 1939 р аптечна мережа Товариства Червоного Христа (142 аптек, 158 аптечних пунктів, 187 магазинів санітарії та гігієни, 126 кіосків) була передана до системи аптекоуправління. Аптеки відділів робочої медицини також частково були передані аптекоуправлінням і переведені на повний госпрозрахунок, а частково реорганізовані в аптеки лікувальних закладів.

В період з 1930 р., крім більш активного збільшення мережі аптек, змінювався і внутрішній її зміст. Виділялись кошти на заміну устаткування аптек. В 1939 р. в Західній Україні було 379 аптек (м. Львів – 47 аптек, Рівно-7. В роки ВВв на аптечних працівників було покладено велику і відповідальну роботу по лікарському обслуговуванню населення і лікувальних закладів. Частина аптечних працівників безпосередньо брали участь в роботі санітарних частин. Аптечні заклади перебудували свою роботу відповідно до завдань воєнного часу. Проводилась велика робота по використанню місцевих ресурсів для одержання ліків, яких не викстарчало, по пошуку замінників лікарських засобів, по збору та переробці лікарських рослин. На місцях галенові лабораторії аптекоуправлінь організували виробництво багатьох медикаментів.

Частина аптечних працівників, яка залишилась на окупованій території, займалась медичним постачанням протизапальних заходів. 1932 фармацевтичні працівники були нагороджені орденами і медалями у період ВВв. Протягом періоду тимчасової окупації України було зруйновано і знищено 1807 аптек, що становило 75 % давочної кількості, 5360 аптечних пунктів, майже всі галеновофасовочні та контрольно-аналітичні лабораторії. На момент визволення України налічувались 612 аптек, значна частина яких була напівзруйнована і не мала будь-яких запасів медикаментів. Не вистарчає фармацевтичних кадрів. Зберіглося лише 136 провізорів та помічників провізорів від загальної кількості, яка була на прикінці 1940 р. (у 1940 р. в аптечній мережі працювало 20751 чоловік, в тому числі 4 172 провізори і 4179 помічників провізорів).

В червні 1944 р. була відновлена діяльність обласних аптекоуправлінь. В 1948 р мережа аптек вже була не тільки повністю відбудовала, але й перевищила рівень 1940 р. За період з 1949 р. по 1963 р. аптечна мережа України зросла на 1314 аптек, в тому числі в містах – на 954 і в сільській місцевості – на 360. На початок 1990 р - 6500 аптек. Укрфармацiя, Лiки України. Державна служба лiкарських засобiв i виробiв медичного призначення.