Презентація на тему:
Становлення великого національного капіталу і формування управлінських та політичних еліт на пострадянському просторі: блиск і злиденність олігархії

Круглий стіл “Становлення великого національного капіталу і формування управлінських та політичних еліт на пострадянському просторі: блиск і злиденність олігархії” Сафронова О.М., к.н.держ.упр., доцент кафедри економічної теорії та історії економіки НАДУ

Феномен українського великого капіталу: В Україні, на відміну від переважної більшості постсоціалістичних країн (окрім Росії), сформований національний великий капітал, який значною мірою визначає динаміку не тільки соціально-економічних, але й політичних, управлінських процесів в країні; “олігархічний” характер національного капіталу (капітал, зрощений з владою)

Етапи (“хвилі”) розвитку великих українських бізнес-структур: Перший (до кінця 90-х рр.) – “первісне нагромадження капіталу” Другий (кінець 90-х рр. - 2009 р.) – “олігархічна модернізація” Третій ???? (2010 р. – ????)

Процес первісного нагромадження капіталу в Україні: відбувався в період “шоку” після розпаду СРСР, протягом порівняно стислого часу (7-8 років); подвійна, складна трансформація (системна економічна криза та збереження постсоціалістичних рудиментів); формат – олігархічний національний капітал, який монополізував експортно-орієнтовану частину економіки і виріс на ренті й тіньових доходах

Основні чинники формування національного капіталу: високий рівень інвестиційних ризиків, що обмежив приплив іноземного капіталу в країну; здійснення “первісного нагромадження капіталу” в умовах глибокої економічної кризи; відсутність розвиненого ринкового середовища і наявність старої владної еліти в країні; здійснення “первісного нагромадження капіталу” в умовах слабкого контролю за підприємницькою діяльністю

Рейтинг найдорожчих корпорацій України (Гвардія-500, жовтень 2009 р., журнал “Контракти” [Електронний ресурс] – режим доступу: http://kontrakty.com.ua/gvard/rating/500_2009/500_2009.html) 1 Систем капітал менеджмент SCM Гірничо-металургійний комплекс, машинобудування, телекомунікації 36 581,160 $ 2 НАК “Нафтогаз України” держава Ринок нафти і газу 23 975,377 $ 3 “Укрзалізниця” держава Залізничний транспорт 21 379,966 $ 4 Енергоатом держава Енергетика 12 108,190 $ 5 НАК “Енергетична компанія України” держава Енергетика 11 261,796 $ 6 Arcelormittal Arcelormittal Чорна металургія 8 813, 672 $ 7 Корпорація “ІСД” Індустріальний союз Донбасу Чорна металургія, трубна промисловість, коксохімія 8 692,168 $

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (1): Компанія «System Capital Management» («SCM») Компанію «SCM» було створено в 2000 р. За інформацією, що міститься на її сайті, 90% акцій належить безпосередньо Рінату Ахметову, решта 10% — його дружині. Активи «SCM» формувалися впродовж кількох років шляхом виокремлення підприємств зі складу Донецької регіональної групи. Основну частину активів було перерозподілено зі складу Корпорації «Індустріальний союз Донбасу» та групи «Укрпідшипник». Розподіл активів відбувся мирним шляхом, що було зумовлено високим рівнем патронату «SCM» з боку влади. Особливо масштабно активи групи поповнювалися за рахунок приватизації в 2003-2004 рр. У 2004 р. їй вдалося разом з групою «Інтерпайп» придбати найбільший металургійний комбінат країни — ВАТ «Криворіжсталь». Проте після «помаранчевої» революції в ході реприватизації комбінат було повернуто у державну власність і знов продано. На цей час «SCM» володіє контрольними пакетами акцій понад 90 підприємств. Окрім цього, вона контролює кілька достатньо великих бізнес груп країни: «АРС», «Емbrоl Ukraine» і «КиївКонті». Управляючою компанією бізнес-групи є ЗАТ «SCM».

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (2): Компанія “Індустріальний союз Донбасу” (“ІСД”) Бізнес-групу створено в 1995 р. Засновники корпорації — Донецьке регіональне відділення Академії технологічних наук України, Академія економічних наук України, Донецька торгово-промислова палата, ТОВ «Проектно-будівельне підприємство «Азовімпекс», ЗАТ «Візаві». Головними акціонерами є: ЗАТ «Візаві» – 49,9% (контролює Віталій Гайдук) і ТОВ «Проектно-будівельне підприємство «Азовімпекс» – 49,9% (контролює Сергій Тарута). На частку решти акціонерів припадає 0,2% акцій. Свій початковий капітал «ІСД» сформувала на постачанні газу промисловим підприємствам. Під її контроль потрапили також вугільні холдинги Донецької області, що зробило залежними від «ІСД» металургійні та коксохімічні підприємства регіону. Історично «ІСД» відіграла головну роль у формуванні Донецької регіональної групи, раніше найпотужнішої ФПГ країни.

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (3): Група “Приват” Початок формування групи відносять до 1992 р., коли в Дніпропетровську було засновано комерційний банк «Приватбанк». Основними акціонерами є Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, яким належить по 38,76% акцій. Вони ж опосередковано володіють ще 16,29% акцій банку. Протягом перших кількох років діяльність «Приватбанку» обмежувалася лише банківською сферою. Приблизно з 2000 р. спостерігачі почали відзначати активність банку в набутті контролю над промисловими активами. На відміну від інших бізнес-груп, у групі «Приват» усе ще зберігається аморфна структура. Історично поширення контролю «Приватбанку» у промисловості здійснювалося через дві компанії: «Приват-Інтертрейдинг» — чорна металургія і пов’язані з нею галузі, «Сентоза ЛТД» — нафтовий бізнес. Перспективним напрямком «Привату» є феросплавне виробництво. Протягом кількох років група докладає неабияких зусиль щодо формування вертикальноінтегрованої структури в сфері феросплавного виробництва, що забезпечила б групі монопольні позиції в Україні та провідну роль в світі. Україна має унікальну сировинну базу для розвитку цього виробництва, продукція якого користується підвищеним попитом на світових ринках.

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (4): Корпорація «Інтерпайп» Датою народження групи можна вважати 1990 р., коли Віктором Пінчуком була зареєстрована приватна фірма «Інтерпайп»(розробка сучасних технологій). Першим високодохідним видом діяльності фірми стала торгівля трубами. У 1995 р. фірма була перереєстрована на Науково-виробничу корпорацію «Інтерпайп». Корпорація доповнила свої напрямки діяльності торгівлею газом. Значне розширення «Інтерпайпу» відбулося в 2003—2004 роках за рахунок участі групи у приватизації стратегічних підприємств і неприватизаційного придбання прав власності на об’єкти шляхом викупу додаткової емісії акцій. Втрати «Інтерпайпу» після «помаранчевої» революції виявилися найзначнішими. Крім ВАТ «Криворіжсталь», реприватизаційні домагання влада виявила щодо Нікопольського феросплавного заводу, Нікопольського південно-трубного заводу, страхової компанії «Оранта» та «Укрсоцбанку».

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (5/6): Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча «ММК ім. Ілліча» у 2000 р. за спеціальним законом було викуплено у держави трудовим колективом. Частина активів група сформувала неприватизаційним шляхом (1999 р. – передано на баланс Донецький державний хіміко-металургійний завод, що не підлягає приватизації (сплави рідкоземельних металів, феросплави); оренда ВАТ «Комсомольське рудоуправління»). На сьогодні експерти визнають наявність беззаперечного контролю над бізнес-групою з боку її директора, народного депутата Володимира Бойка. Основою групи є Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, що за потужністю посідає друге місце в країні після «Криворіжсталі». Проте за минулі роки до нього приєдналася така кількість підприємств. Усередині групи переважає цехова побудова. Базовим бізнесом групи є чорна металургія. У цій сфері групою створена вертикально-інтегрована структура — від видобутку залізної руди, виробництва коксу до реалізації готової металургійної продукції. Проте власних сировинних ресурсів групі не вистачає.

“Велика шістка” українського приватного бізнесу (5/6): Група Дмитра Фірташа Приєдналась до складу найбільших бізнес-груп у 2006 р. Ім’я Дмитра Фірташа тривалий час було в тіні й вперше публічно пролунало при з’ясовуванні складу реальних власників газотрейдерської компанії «РосУкрЕнерго» («РУЕ»). «РУЕ» відповідно до газового договору від 4 січня 2006 р. між Росією та Україною було надано монопольне право на постачання російського газу в Україну. Виявилося, що в її статутному фонді 45% належить українському бізнесмену Дмитрові Фірташу (російському «Газпрому» – 50%, іншому українському бізнесмену Іванові Фурсіну – 5% акцій). Окремі експерти стверджують, що Фірташ усе ж є номінальним власником і в «РУЕ» представляє інтереси великого російського капіталу. Основним напрямком просування групи є паливно-енергетичний сектор України. У ЗМІ з’явилася інформація про те, що Фірташ через німецьку RSJ Erste має контроль над такими стратегічними підприємствами країни, як «Кримський титан», «Кримсода» та «Рівнеазот».

Деякі іноземні активи в складі українських бізнес-груп: Металопрокатний завод Ferriera Valsider Sp (Італія), Leman Commodities SA (металотрейдер, Швейцарія) КОМПАНІЯ "SYSTEM CAPITAL MANAGEMENT" (Рiнат Ахметов) Металургійний комбінат Dunaferr (Угорщина), Металопрокатний завод DFM Steel (Угорщина), Металургійний комбінат Huta Czestochowa (Польща), Гданська судноверф (Польща) КОРПОРАЦІЯ "ІНДУСТРІАЛЬНИЙ СОЮЗ ДОНБАСУ" (ВІТАЛІЙ ГАЙДУК, СЕРГІЙ ТАРУТА) Алапаєвський металургійний завод (Росія), Азот (Березняки, Росія), Московприватбанк, Huta Pokoj (Польща), через компанію HighlandersAllow-LLC контролює завод з виробництва силікомарганцю (США) ГРУПА "ПРИВАТ" (Ігор Коломойський) Могилевський металургійний завод (Білорусь) Євроманган (Болгарія) КОРПОРАЦІЯ "ІНТЕРПАЙП" (Віктор Пінчук)

Результати “первісного нагромадження капіталу” (1): Україна розпочала свій шлях постсоціалістичної трансформації, коли їй ще належало сформувати свою державність. Це зумовило слабкий контроль над економікою з боку держави. Стара адміністративна еліта, що залишилася від колишнього СРСР, була нездатною забезпечити проведення системних економічних реформ. У результаті трансформаційні процеси в країні переважно проходили спонтанно, стихійно. А це не могло не призвести до значних деформацій; Після розпаду СРСР Україна переживала шок, що супроводжувався глибокою структурною кризою та значними інвестиційними ризиками. Тому на відміну від більшості країн із перехідною економікою, Україна розпочала постсоціалістичну трансформацію та відродження економіки самостійно, без масового залучення іноземного капіталу, що міг би привнести в країну позитивний світовий досвід ведення бізнесу. Формування приватного українського капіталу відбувалося в умовах виживання, і він не вельми вибагливо підходив до вибору засобів одержання прибутку. Джерелами первісного нагромадження капіталу стали рента й тіньові доходи. Тільки з розширенням присутності на світових ринках розпочався процес його цивілізації.

Результати “первісного нагромадження капіталу” (2): Великий український приватний капітал національного рівня (перший ешелон) сформувався з тих нечисленних бізнес-груп, що спромоглися домогтися патронату вищої влади в країні; У найближчі роки «велика шістка» продовжуватиме відігравати провідну роль в українській економіці та політиці. Бізнес-групи, що входять до другого ешелону, навряд чи поповнять її склад (надто великий розрив у розмірах активів; численні міжгрупові суперечності унеможливлюють їх об'єднання; обмежені можливості швидкого накопичення наддоходів за рахунок ренти і тіньових джерел, масової приватизації); Проблематичним для України є поповнення складу великих бізнес-груп за рахунок транснаціональних компаній неукраїнського походження. Проголошення української економіки відкритою, по суті, не змінило ставлення іноземного капіталу до можливостей інвестування в Україні - іноземний капітал входив у країну вибірково, переважно у фінансову сферу. Іноземний капітал усе ще відлякують високі ризики, наявні в українській економіці. Багато сфер для нього залишаються закритими в результаті монополізації українським капіталом та існування заборони на приватизацію. “олігархічна модернізація” національної економіки – поява авторитарних політичних режимів і економік, інституціональну основу яких становлять тісно пов'язані із владою потужні фінансово-промислові групи

“Олігархічна модернізація” – позитивні наслідки (1): Енергія “молодого” капіталу надала можливість подолати системну економічну кризу 90-х рр. і створити підстави для економічного зростання Для олігархічної модернізації як системного явища характерний моносферний розвиток національної економіки, коли як рушійна сила економічного зростання виступає певна галузь, що працює на експорт. В Росії такою сферою став паливно-енергетичний комплекс. Локомотивом української економіки можна вважати чорну металургію, що є центром гірничо-металургійного комплексу країни. Слідом за чорною металургією пожвавлення виробництва спочатку поширилося на безпосередньо пов’язані з нею галузі (видобуток вугілля і виробництво залізної руди; електроенергетика, машинобудування, транспорт). Чорна металургія залишалася головним чинником відновлення економіки в Україні навіть до 2001 р. Тільки з 2001 р. внесок в економічне зростання почали робити інші галузі.

“Олігархічна модернізація” – позитивні наслідки (2): Інтеграція у світову економіку Україна, перебуваючи у складі СРСР, не мала самостійного виходу на світові ринки. Проте вже в 1992 р. Україна самостійно вийшла з металургійною продукцією на світовий ринок. А в 2000 р. стала визнаною країною-експортером. Відтоді Україна входить до десятки найбільших металургійних виробників світу й у рейтингу країн-виробників у 2004 р. посідала сьоме місце (попереду за рангом Китай, Японія, США, Росія, Південна Корея і Німеччина). У рейтингу країн — експортерів продукції чорної металургії за показником чистого експорту Україна займала (2004 р.) п’яте місце (попереду за рангом Японія, Росія, ЄС і Китай). Експорт недорогоцінних металів і виробів з них перетворився на основну статтю українського експорту товарів

“Олігархічна модернізація” – позитивні наслідки (3): Активізація інвестиційної діяльності Бізнес-групи розгорнули свою діяльність у секторі чорної металургії, що мав високий рівень фізичного зносу. Тому бізнес-групи змушені були для розширення виробництва проводити модернізацію виробничих активів металургійних підприємств. Спочатку це були мінімізовані інвестиційні витрати на капітальний ремонт і часткову заміну найбільш критичних елементів у технологічному ланцюжку. В 2000-2003 рр. бізнес-групи розпочали реалізацію масштабніших інвестиційних програм, коли здійснювалася технічна і технологічна модернізація (реконструкція доменних печей, заміна мартенів, впровадження конверторів, встановлення машин безупинного розливу сталі та ін.). В інвестиційних програмах передбачались заходи для охорони праці робітників і навколишнього середовища.

“Олігархічна модернізація” – позитивні наслідки (4): Внесення елементів світових /європейських стандартів у підприємницьку діяльність Бізнес-групи розпочали свою діяльність у середовищі, для якого були характерні тіньова діяльність і високий рівень криміногенності (рекет, застосування силових методів, шахрайство та ін.). Вони подолали цю стадію і неухильно просувались до світових/європейських стандартів підприємницької діяльності (IPO, запровадження стандартів корпоративної поведінки, добродійні програми, меценатство, соціальні пакети для працівників тощо).

“Олігархічна модернізація” – негативні наслідки (1): Обмеження можливостей економічного зростання Історично українські бізнес-групи почали калькувати пострадянську структуру індустріальної економіки та її відсталий технологічний і технічний рівень. Причому олігархічна модернізація спонтанно призвела навіть до певного посилення позицій індустріального сектора. Наприклад, якщо в останні роки існування СРСР чорна металургія сприймалася як занепадаюча галузь української економіки, то в умовах самостійної України відбулася реанімація позиції чорної металургії як головної стратегічної галузі національної економіки. Олігархічний капітал звик перебувати під патронатом влади і користуватися преференціями, що забезпечувало йому додаткову конкурентоспроможність на світових ринках. Він мав істотні пріоритети перед виробниками розвинених країн за ціновим параметром. Це досягалося за рахунок штучно підтримуваних за допомогою влади низьких витрат на виробництво всередині країни. В Україні сформувалися два найпотужніші лобі у приватному секторі — металургійне й автомобільне. Олігархічний капітал є «антиінноватором»: бізнес-групи, що монополізували сектор чорної металургії протягом понад 10 років, не змогли і не ставили за мету провести реструктуризацію галузі, не виявляли прагнення до проведення кардинальних змін у технології, оновлення продукції та нового будівництва, оскільки не були зацікавлені у великих витратах, розрахованих на тривалі терміни окупності.

Рівень технології виробництва сталі (частка технологій у загальній структурі виробництва, %) [Електронне джерело] – режим доступу: http://www.worldsteel.org Україна Світ 1995 2003 2003 Киснево-конверторний спосіб 42,7 48,9 (↑) 63,3 Мартенівський спосіб 51,6 46,9 (↓) 3,6 Виробництво електросталі 5,7 4,2 (↓) 33,1 Безперервний розлив сталі 11, 6 23,1 (↑) 88,0

Оцінка інвестиційно-інноваційних можливостей олігархічного капіталу: Функціонування великого капіталу в олігархічному форматі гальмує розвиток національних економік. Штучно підтримувана різнорентабельність діяльності призводить до гіпертрофованого розвитку експортоорієнтованих індустріальних і сировинних галузей, залишаючи без інвестиційних ресурсів решту економічного простору країни. Вибіркова утилітарна модернізація знижує інноваційний потенціал економіки. Це створює реальний ризик блокування модернізації національної економіки в глобальному контексті

“Олігархічна модернізація” – негативні наслідки (3): Олігархічний характер патронату влади

Поповнення складу головних бізнес-груп у процесі приватизації, 2003-2004 рр. ВАТ “Краснодонвугілля” SCM ВАТ “Алчевський металургійний комбінат” “ІСД” ВАТ “Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського” “ІСД” із наступним перепродажем групі “Приват” ВАТ “Нікопольський завод феросплавів” “Інтерпайп” ВАТ “Запорізький алюмінієвий завод” “Інтерпайп” і Суал-Холдинг (Росія) ВАТ “Дніпропетровський металургійний комбінат ім. Дзержинського” “ІСД” ДХК “Павлоградвугілля” SCM

“Олігархічна модернізація” – негативні наслідки (4): Монополізація партій і мас-медіа країни

Контроль великого капіталу над медіа-ресурсами України: SCM Центральна ТК ЗАТ “Україна”, видавнича група “Сегодня”, низка регіональних газет “ІСД” Центральний телеканал “НТН”, Інтернет-видання Forum, Proua, Ugmk “Приват” Корпорація “Інформаційні системи України” “Інтерпайп” Центральний телеканал ICTV, СТБ, Новий канал, М1, газета “Факти” ММК ім. Ілліча Регіональна телекомпанія “Маріупольське міське телебачення”, газети “Ильичевец”, “Донецкий кряж” Група Фірташа Центральні телеканали К-1 і К-2, Мегаспорт “Укрпромінвест” Центральний телеканал “5 канал”, ІА “Експрес-інформ”

“Олігархічна модернізація” – негативні наслідки (5): Блокування соціальних програм і поглиблення диференціації доходів населення

Л.Кучма про українські реформи: «Формула, що була визначена вже на старті реформ і підтримувалася на всі подальші роки — спочатку реформи, а потім вирішення соціальних завдань — виявилася не просто помилковою, а й глибоко деструктивною. На практиці вона звелася до добре знайомого: реформи за рахунок соціальних показників»

Рейтинг найбагатших людей країн Східної Європи (журнал “Wprost”, Top 10 - 2008 [Електронне джерело] – режим доступу: http://rankingi.wprost.pl/ 1.Sulejman Kierimow Rosja 24500 mln USD 2. Renat Achmetow Ukraina 23000 mln USD (2004 р.- 3,5 млрд. USD) 3.Giennadij Timczenko Rosja 20000 mln USD 4.Michaił Prochorow Rosja 15500 mln USD 5.Oleg Dieripaska Rosja 15000 mln USD 6.Michaił Fridman Rosja 14000 mln USD 7. Ihor Kołomojski Ukraina 11300 mln USD (2004 р.- 2,2 млрд. USD) 8.Roman Abramowicz Rosja 10000 mln USD 9.Iskander Machmudow Rosja 9500 mln USD 10.Władimir Lisin Rosja 9000 mln USD

Результати “олігархічної модернізації” (1): Між владою і нечисленними потужними бізнес-групами налагодилися сталі персоніфіковані зв’язки, основною метою яких було одержання ренти. В її утворенні значну роль відігравали пільги і преференції, надані владою, а також допуск до державних активів і ресурсів. Рентоорієнтована за своїм характером економіка не могла функціонувати без наявності єдиного центру керування, що був покликаний здійснювати розподільні функції

Результати “олігархічної модернізації” (2): Забезпечення ренти для великого капіталу здійснювалося за рахунок перерозподілу частини прибутку, створеного в інших сферах економіки, і скорочення видатків держави на соціальні цілі. Такий режим існування економіки і суспільства має скоріше екстремальний характер. Він може існувати й бути терпимим для суспільства та решти бізнесу тільки в критичних ситуаціях. Наприклад, за таких умов, коли перед Україною постала жорстка історична альтернатива — подолання кризи чи настання економічної і соціальної катастрофи.

Результати “олігархічної модернізації” (3): Олігархічна модернізація на певному етапі розвитку України відіграла позитивну роль. Вона властивими їй засобами вирішила завдання виведення країни з глибокої структурної кризи. Проте збереження основних елементів олігархічної моделі виявилося несумісним з новим етапом економічного зростання: Монопольні позиції великого українського капіталу знижували рівень внутрішньої конкуренції та помітно уповільнювали темпи технологічної і технічної модернізації, оскільки перешкоджали проникненню в галузі більш продуктивного іноземного капіталу; Обмеженість інвестиційних ресурсів, нестача сучасного технологічного досвіду та менеджменту у великого українського капіталу призводили до того, що в національній економіці посилилися процеси реіндустріалізації; Конкурентоспроможність великого українського капіталу значною мірою забезпечувалася за рахунок пільгових умов, що надавав йому патронат влади; Функціонування капіталу відтворювало тіньові механізми одержання доходів і підтримувало корумповані схеми; Властива капіталу замкнутість корпоративних інтересів перешкоджала усвідомленню ним своєї відповідальності перед суспільством

Результати “олігархічної модернізації” (4): Нові виклики відчув на собі й сам великий капітал. Бізнес-групи, пов’язані з чорною металургією, функціонуючи на світовому ринку, завжди відчували на собі тиск вимог з боку західних партнерів. Саме цей тиск стимулював бізнес-групи до переходу на стандарти цивілізованого ведення підприємницької діяльності (структурований бізнес, прозорість і публічність діяльності, детінізація доходів, екологічні вимоги, соціальні послуги та ін.). Розширюючи свою присутність на світовому ринку, великий український капітал потрапив у жорсткі умови конкуренції. Це змусило бізнес-групи перейти до активної модернізації виробництва.

Результати “олігархічної модернізації” (5): На певному етапі потужні бізнес-групи почали переростати олігархічну систему взаємозв’язку влади і великого капіталу. Збільшення потужності бізнес-груп та активна діяльність на світових ринках робили їх менш залежними від прийняття рішень з боку української влади. Збереження «ручного» розподілу державних активів під час приватизації, а також сировинних і енергетичних ресурсів завдавало шкоди тимчасовим аутсайдерам

Результати “олігархічної модернізації” (6): Останніми роками почали виразно виявлятися ознаки структурної кризи в країні. Серед населення зростало роздратування щодо великих бізнес-груп, що нагромадили в стислі терміни надприбутки за рахунок відвертих преференцій з боку влади. Решта бізнесу болісно ставилася до переваг, які було надано великому капіталу. Україна нині опинилася перед новим історичним викликом — необхідністю проведення чергового етапу структурної трансформації, завданням якого була зміна інституціональних основ економіки, що сформувалася на етапі олігархічної модернізації

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: вітчизняна практика Законодавство, що регулює присутність іноземного капіталу в українській економіці, формально має досить ліберальний характер. З 2000 р. для іноземних інвесторів у країні було запроваджено національний режим господарювання. Регулювання присутності іноземного капіталу в українській економіці передбачається тільки за критерієм національної безпеки, що в цілому відповідає світовим стандартам.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: вітчизняна практика Правове регулювання: відсутнє визначення відповідного критерію національної безпеки і відсутній конкретний регламент регулювання допуску іноземного капіталу. Є: лише кілька фрагментарних обмежень, що містяться в різних законах. До них можна віднести : а) заборону на створення іноземних підприємств (100% іноземний капітал) у галузях, що мають стратегічне значення для країни; б) заборону на заснування іноземними організаціями й іноземними громадянами телерадіоорганізацій; в) заборону на купівлю земельних ділянок; г) затвердження Верховної Радою переліку об’єктів групи Г (стратегічні об’єкти), до приватизації яких допускаються іноземні інвестори. Відсутність конкретних правових регламентів, з одного боку, уможливлює застосування «ручного» обмеження допуску іноземного капіталу за досить невизначеним критерієм «національної безпеки», з другого – створює реальні ризики для національної безпеки, оскільки окремі стратегічні сфери української економіки залишаються поза державним контролем.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: вітчизняна практика Нині в сфері інтересів великого українського капіталу сформувалася система жорсткого «ручного» контролю, що дозволяла легко відсівати іноземних інвесторів. Для цього використовувалися такі процедури: а) позаконкурсний відбір інвесторів при створенні спільних підприємств; б) спосіб приватизації стратегічних державних об’єктів за участі «промислових інвесторів», для яких встановлюються кваліфікаційні вимоги; в) дозвільна система/процедури узгодження. Усе це забезпечувало великому українському капіталу монопольні позиції в економіці країни. Водночас в Україні послаблено контроль держави за процесом проникнення іноземного капіталу поза сфери інтересів великого українського капіталу й цілком відсутній такий контроль у приватному секторі. У результаті Україна вже зіткнулася з ризиками, що виникли в деяких галузях економіки (під час приватизації виявилася монополізованою іноземним капіталом сфера переробки нафти і торгівлі нафтопродуктами, традиційні періоди кризи на внутрішньому ринку палива)

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: вітчизняна практика Певні ризики пов’язані з присутністю в країні великих ТНК. Вони, з одного боку, спроможні внести в національну економіку позитивні моменти, з другого – при недостатньому регулюванні їх діяльності країна може зіткнутися зі значними негативними проблемами найрізноманітнішого характеру. Наприклад: в умовах подорожчання газу Mittal Steel, на відміну від українських бізнес-груп, що, як і зазвичай, почали вимагати від влади додаткових пільг, ця компанія самостійно вирішує цю проблему (внесення змін в технологію й організація закупівлі дешевшого коксу в Польщі та Казахстані). Проте: оголошені плани нових власників «Криворіжсталі», пов’язані з масовим звільненням робітників з метою зниження витрат на виробництво.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: світова практика Розвинені країни, капітал яких широко включено в глобальну економіку, виявляють наполегливість у поширенні в світі стандартів відкритої економіки. Вони домагаються зняття обмежень і встановлення режиму, що забезпечує вільне перетікання капіталу між країнами. Як єдиний критерій, що допускає застосування регулювання присутності іноземного капіталу, визнається забезпечення національних інтересів / безпеки. Країни з економікою, що розвивається, та перехідною економікою, які мають порівняно слабкі вітчизняний капітал і виробництво, обстоюють збереження патронату для власних інвесторів і виробників. Вони зацікавлені у застосуванні широких обмежень для проникнення у свою економіку більш потужного іноземного капіталу.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: світова практика (ОЕСР) Декларація про міжнародне інвестування і багатонаціональні підприємства та Кодекс з лібералізації руху капіталу визначають звід добровільних принципів і стандартів, адресованих урядам і окремим компаніям. У Декларації містяться зобов’язання країн, що приєдналися, надавати іноземним інвесторам національний режим і співпрацювати з ними у питаннях застосування заходів стимулювання і дестимулювання інвестицій. Декларація закріплює право кожної окремої країни на запровадження власної системи регулювання «входу» іноземних інвесторів у національну економіку. Ці заходи можуть бути вжиті в контексті забезпечення інтересів національної та міжнародної безпеки. Головна вимога – ці заходи мають бути максимально прозорими та інформаційно доступними для іноземних інвесторів.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: світова практика (СОТ) Угода щодо пов’язаних з торгівлею інвестиційних заходів (УТІЗ) обмежується тільки сферою торгівлі й присвячена зобов’язанням надання іноземним інвесторам національного режиму. Угодою заборонено застосування будь-яких інвестиційних заходів, що не узгоджуються з положенням ст. III або ст. XI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 р. Заборона має сприяти подоланню практики встановлення для іноземних інвесторів умов, виходячи з національних пріоритетів. До заходів, що порушують національний режим, віднесено такі вимоги до підприємств з іноземними інвестиціями: про придбання або використання певної частки товарів місцевого виробництва або отриманих з будь-яких місцевих джерел (місцева складова); про закупівлю або використання імпортованих товарів у певній пропорції до обсягу або до вартості експортованих місцевих товарів (місцевий баланс); про обмеження обсягу імпорту кількістю або вартістю експортованих товарів; про обмеження доступу до іноземної валюти сумами, що є в розпорядженні підприємства; про фіксований обсяг обов’язкового експорту (вимога продажу товарів на місцевому ринку, що призводить до обмеження експорту). Угода передбачає для різних типів країн різну тривалість перехідного періоду до нових ліберальних умов інвестування: розвинені країни – 2 роки, країни,що розвиваються, – 5 років, найменш розвинені країни – 7 років.

Допуск іноземного капіталу в українську економіку: світова практика (МБРР) У Керівних принципах з регулювання прямих іноземних інвестицій передбачається, що «кожна держава зберігає за собою право регулювати допуск іноземних інвестицій» у національну економіку. Відкритою за характером визнається інвестиційна політика, що передбачає відкритий допуск іноземних інвестицій в економіку при «існуванні списку обмеженого числа галузей, закритих для іноземних інвестицій або тих, що вимагають оцінки умов допуску, ліцензування». При цьому Керівні принципи виходять з основного положення, що «рівний режим для інвесторів, що діють у рівних обставинах, а також вільна конкуренція між ними є умовами для створення сприятливого інвестиційного клімату». Такий спосіб регулювання іноземних інвестицій визнано «найефективнішим вирішенням проблеми правового регулювання іноземних інвестицій». Керівні принципи рекомендують уникати невиправдано складної процедури регулювання допуску іноземних інвесторів, законодавство не повинне містити умови, виконання яких необхідне для дозволу допуску іноземних інвесторів у країну, яка їх приймає.

Загальні вимоги до системи регулювання допуску іноземного капіталу: Забезпечення економічної свободи в перетіканні капіталу згідно з документами СОТ, ОЕСР, МБРР та ін. передбачає використання для іноземних інвесторів національного режиму інвестування та господарювання. Це означає: по-перше, ліквідацію усіх видів дискримінації стосовно інвесторів за ознакою іноземного капіталу і, по-друге, відмову від політики протекціонізму стосовно національного капіталу. Регулювання «входу» іноземних інвесторів у національну економіку допускається винятково за мотивами національних інтересів / безпеки

Висновки для України (1): Історично склалося так, що в Україні відсутнє системне регулювання допуску іноземного капіталу в національну економіку. Це, з одного боку, відкриває можливість застосування «ручного» регулювання процесу в корпоративних інтересах наближеного до влади великого українського капіталу, з другого – створює реальні ризики для забезпечення національних інтересів / безпеки. У зв’язку з цим, невідкладним завданням для України є розробка стратегічної політики держави та формування необхідної інституціональної бази (закони й органи) в інвестиційній сфері у частині регулювання присутності іноземного капіталу. Регулювання допуску іноземних інвесторів в українську економіку має базуватися на суспільно визнаній концепції системи національних інтересів / безпеки.

Висновки для України (2): В Україні рівень визначення національних інтересів / безпеки буде дещо завищеним порівняно з розвиненими країнами, що мають значну практику лібералізації економіки. Певну роль у цьому відіграють існуючий менталітет населення та наявні політичні переваги. Крім того, необхідно враховувати й ризики, пов’язані зі слабкістю української держави, її регуляторної системи. Функціонування продуктивнішого іноземного капіталу може супроводжуватися негативними наслідками, з якими держава буде неспроможною впоратися (або держава не зможе примусити нейтралізувати їх). Ідеться про можливі дії інвесторів з міркувань конкурентної боротьби на світовому ринку: закриття окремих виробництв, що може завдати шкоди внутрішньому ринку або призвести до масового безробіття на окремій території; зниження технологічного рівня національного виробництва або розміщення в країні екологічно «брудних» видів виробництв тощо.

Висновки для України (3): Стосовно країн, що розвиваються (країн з перехідною економікою), світова практика припускає наявність перехідного періоду. З урахуванням підвищених ризиків, такий перехідний період у формуванні ліберальної інвестиційної політики, безумовно, необхідний для України. Головна вимога – чітке публічне визначення підходів і тривалості перехідного періоду, публічність і прозорість у застосуванні регуляторів у цій сфері. При цьому має бути цілковите розуміння того, що слід прагнути мінімізувати обмеження вільної конкуренції між капіталом різних країн, оскільки будь-які перешкоди в його русі завдають шкоди економічній ефективності.

Висновки для України (4): Україна історично вже пройшла той етап, коли залучення іноземного капіталу було життєво важливою складовою відродження національної економіки. В країні на цей час нагромаджено вітчизняний капітал, що починає активно експортуватися. Тому розвиток систем преференцій для масового залучення іноземного капіталу не є актуальним для України. Преференції доцільно застосовувати тільки вибірково й адресно відповідно до обраної стратегії економічного зростання країни.

Висновки для України (5): Формально інвестиційне законодавство України забезпечує іноземним інвесторам національний режим господарювання та рівні з національними інвесторами умови інвестування. Проте для України усе ще проблемою залишається втілення у реальну практику проголошених ліберальних принципів. Це потребує ліквідації всіх положень у правовому регулюванні й процедурах, що уможливлюють здійснювати неформальну фільтрацію за ознакою іноземного капіталу.

Висновки для України (6): За існуючого низького рівня адміністративної культури й довіри суспільства до влади, традиційної корумпованості чиновництва для України є необхідним запровадження чітко регламентованої в законодавчому плані й максимально публічної системи прийняття рішень. Для частини особливо важливих об’єктів слід передбачити високий рівень прийняття рішень, навіть до Верховної Ради. Для нейтралізації можливості прийняття волюнтаристських рішень доцільно використовувати конкурентні способи відбору інвесторів із застосуванням чітких, зрозумілих і доступних для формального порівняння критеріїв при оцінці інвестиційних пропозицій. В країні має існувати система оскарження рішень державних органів.

Просування інтересів великого капіталу в органах влади: вітчизняна практика Дотепер в Україні переважною формою лобіювання є просування корпоративних інтересів окремих бізнес-груп у владі. Великий капітал ще не усвідомив себе соціальною спільнотою і не проводить асоційованої лобістської політики. Представники бізнес-груп діють автономно, знаходячи власні шляхи до тих чи інших органів влади через персональні домовленості. У цьому випадку лобіювання тісно єднається з корумпованою системою влади. Основним полем, на якому розгортають свою лобістську діяльність представники великого капіталу в Україні, є парламент. Участь представників великого капіталу в різноманітних громадських структурах при органах влади (Ради, Робочі групи та ін.) усе ще має формальний (скоріш декоративний) характер. Вони не “вмонтовані” в систему прийняття державних рішень.

Просування інтересів великого капіталу в органах влади: світова практика У світі сформувалися дві принципові моделі просування інтересів капіталу в органах влади: Перша модель – фахова система лобіювання, що передбачає наявність фахової лобістської діяльності. До неї відносять лобістську діяльність з метою одержання доходів, умови якої регулюються спеціальним законодавством (США). Лобізм визнається професією, закріпленою на законодавчому рівні. Для запобігання корупції в цій сфері чинне законодавство дуже детально регламентує всі аспекти лобістської діяльності. Друга модель будується на принципово інших засадах і становить некомерційний варіант діяльності з просування певних інтересів. У цьому разі просування інтересів в органах влади здійснюється публічними неурядовими організаціями (асоціаціями, радами, альянсами та ін., утворюється т.зв. «лобістський парламент») (Франція, Австрія, Нідерланди).

Висновки для України: Для України доцільно рекомендувати розвиток обох систем лобіювання: фахову діяльність і некомерційні форми. Хоча українське суспільство упереджено ставиться до лобістської діяльності, необхідно легально її впроваджувати й переходити до законодавчого регулювання лобіювання. Легалізація лобістської діяльності має стати складовою частиною системної боротьби з корупцією. Найприйнятнішими і традиційними для України є громадські форми організації лобістської діяльності. Їх найлегше буде відновити і розвивати відповідно до нових викликів. Причому завдання полягає не стільки в тому, щоб стимулювати створення подібних громадських структур, скільки в правовому регулюванні механізмів впливу громадських структур на прийняття рішень державними органами. Особливого значення набуває правове регулювання фахової лобістської діяльності.

Детінізація діяльності великого капіталу: вітчизняна практика Україна належить до країн з високим рівнем тіньових доходів (на цей час рівень тіньової економіки становить 40% від ВВП). За існуючими світовими оцінками, обсяг тіньового сектора в нормальній економіці не має перевищувати 10–15%. Причому, у західних країнах мова йде переважно про заборонені (злочинні) джерела доходів. Нині для України величезного значення набуває проблема залучення тіньових доходів у легальну економіку, легалізація яких може стати важливим чинником економічного розвитку країни. Збереження великих обсягів тіньових доходів почало обтяжувати існування бізнес-груп і окремих фізичних осіб з різних причин: легальність стає запорукою безпеки бізнесу. Наявність тіньових доходів робить бізнес-групи вразливими для претензій влади; легалізація доходів стала потрібною колу людей, які мали піти з влади і які потребували гарантій проти можливих претензій з боку осіб, що замінили їх у владі; необхідність проведення легалізації / амністії капіталу і доходів почала сприйматися як необхідний захід для поліпшення іміджу країни.

Детінізація діяльності великого капіталу: світова практика Проблема виведення капіталу з тіні є досить актуальною в усіх країнах. Залежно від конкретної ситуації, що склалася в країні, її вирішення обумовлене різною метою і здійснюється із застосуванням різних механізмів. У найрадикальнішому форматі ця проблема вирішується в країнах, що поставили за мету покінчити з корумпованими режимами і відновити справедливість (конфіскація і націоналізація). Розвинені країни ставлять більш вузькі прагматичні цілі (повернення капіталу, легалізація доходів, отриманих за кордоном, і т.п.) і застосовують для цього лояльніші способи (легалізація / амністія).

Детінізація діяльності великого капіталу: світова практика Певна закономірність у світовій практиці – легалізація / амністія доходів і капіталу найчастіше ініціюється новим урядом, який тільки-но прийшов до влади. Фінансові кола, які підтримують на цей час новий уряд, одержують додаткові персональні гарантії і тому можуть піти на цю процедуру. В інших випадках – це досить складний процес, що має, зазвичай, незначний ефект для бюджету (це вважається одним із базових показників успішності реалізації подібних програм). Звичайний показник у світовій практиці - повернення в бюджет до 1% від його обсягу. Найуспішніша амністія тіньових доходів у штаті Нью-Джерсі (США) принесла в бюджет суму, що становить 2,6% усіх річних податкових надходжень. Історія засвідчує, що в більшості країн через низьку ефективність подібні акції проводяться періодично. Програми з легалізації/ амністії доходів і капіталу реалізовувалися в Індії – 5, Португалії – 4, Франції, Австрії, Ірландії – по 2 рази. У США з 1982 р. було реалізовано 62 таких програми.

Детінізація діяльності великого капіталу: світова практика Низька ефективність акцій з легалізації доходів і капіталу пов’язана з побоюваннями бізнесу стосовно ризику можливих карних переслідувань після завершення процедури легалізації доходів. Під процедуру легалізації / амністії доходів і капіталу підпадають переважно ті, що опинилися в зоні «підвищеного ризику», тобто вже стали об’єктом уваги правоохоронних органів. Ефективність реалізації програм з легалізації / амністії тіньових доходів безпосередньо не залежить від жорсткості відповідальності для тих, хто не пройшов передбачені процедури. Репресивна схема не стала гарантією успішності акції. Приклад: Аргентина, де в 1987 р. уряд в ультимативній формі зобов’язав усіх великих підприємців задекларувати свої доходи, причому легалізовані кошти обов’язково повинні були інвестовані у визначені урядом сектори економіки. Ця акція закінчилася масовим відпливом капіталу з країни. З цієї причини в останні роки уряди розвинених країн намагаються забезпечити максимальну конфіденційність для учасників цього процесу і не ставлять за обов’язкову мету наповнення бюджету (Бельгія).

Висновки для України (1): Легалізація / амністія тіньових доходів найближчими роками навряд чи буде успішною, оскільки в країні зберігається нестабільна політична обстановка, недосконалі законодавство й адміністративна система (високий рівень корупції). Крім того, за минулі роки великому капіталу вдалося закамуфлювати тіньові доходи в легальні форми за межами України. Відпрацьовано й легальні способи повернення в країну необхідних інвестиційних ресурсів. Серед них найпоширеніший – інвестування начебто іноземного капіталу. Такий спосіб надає переваги в оподатковуванні й робить процедуру для учасників безпечнішою, ніж офіційний процес легалізації /амністії. Більш перспективною є політика сприяння і заохочення процесів детінізації діяльності існуючих компаній на території країни. У цьому зацікавлені самі ФПГ, оскільки прозоре і легальне ведення бізнесу відповідає їх позиціям світових операторів.

Висновки для України (2): При ухваленні рішення про проведення легалізації/ амністії доходів і капіталу слід враховувати ту обставину, що активний пошук прихованих доходів і карне переслідування осіб, винних у приховуванні доходів, потребує спеціальних законодавчих механізмів і значних організаційних, кадрових, фінансових, матеріальних ресурсів, а також науково-методичного забезпечення. Витрати на організацію контролю і покарання порушників можуть перевищити кошти, що надходять у бюджет. Крім того, сама ситуація переслідування може стати дестабілізуючим чинником для української економіки.

Висновки для України (3): Держава має надати можливість своїм громадянам легалізувати тіньові доходи. Основні вимоги до процедури легалізації/амністії капіталів і доходів: одноразове проведення процедури, неконфіскаційний характер, достатні гарантії звільнення від відповідальності за декларовані об’єкти, гарантії конфіденційності інформації, поєднання амністії з більш жорсткими умовами відповідальності у випадку приховування доходів, чітке визначення тих видів доходів і капіталів, що не підлягають легалізації / амністії, широка роз’яснювальна робота.

Висновки для України (4): Для легалізації «сірого» капіталу деякими експертами пропонується: відкриття на території країни філій великих іноземних банків з бездоганною репутацією; створення за рубежем, з підтримкою транснаціональних фінансових структур і країн «великої сімки» цільового гарантійного фонду під умовною назвою «Інвестиції в Україну», участь у якому була б анонімною для іноземних суб’єктів. Перевірка і відповідальність за джерела походження коштів у цьому випадку перекладалася б на іноземні банки.

Висновки для України (5): Специфікою України є необхідність проведення визнання прав власності за приватизаційними угодами, що укладалися з порушеннями приватизаційного законодавства й умов конкуренції. Невизначеність, що зберігається, створює непевність прав власності в цій сфері й базу для провокування процесів переділу власності. Основні вимоги до організації процесу: при проведенні не повинен мати місце обвинувальний контекст (здійснювати не у формі амністії); доцільно застосовувати добровільні форми участі власників у цьому процесі. Спосіб вирішення – укладення мирових угод; соціально прийнятною формою може стати доплата в бюджет і використання одержаних коштів на реалізацію соціально значимих проектів механізм має містити достовірні критерії, що свідчать про наявність порушень приватизаційної процедури. Масштаби охоплення об’єктів процедурою необхідно чітко окреслити тільки великими підприємствами. Інакше процедура поглине надмірний обсяг фінансових ресурсів на покриття витрат і адміністративної енергії державних органів на її проведення.

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – вітчизняна практика: На теперішній час запроваджені елементи декількох моделей СВБ Продовження моделі функціонування великого державного підприємства, що склалася за часів СРСР (ММК ім. Ілліча); Співпраця в соціальній сфері (додаткові зобов'язання з благоустрою території, проведення газопроводів, реставрація музеїв (Батурин, Маріїнський палац, “Художній арсенал”); Епізодичні меценатські та добродійні акції (спортивні змагання, фінансові внески в лікарні, дитячі заклади тощо); Наймасовіша: обмеження соціальним пакетом для персоналу. Решта елементів відповідальної поведінки бізнесу – забезпечення прозорості діяльності компаній, охорона праці, захист довколишнього середовища, боротьба з корупцією – у діяльності українських компаній ще не досягли навіть рівня вимог, передбаченого чинним законодавством. Ці вимоги надзвичайно рідко стають добровільними зобов'язаннями українського бізнесу.

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – світовий досвід: Формування принципів СВБ відбулося впродовж досить тривалого історичного періоду, починаючи від різних видів простої добродійної діяльності окремих компаній до вироблення загальних принципів поведінки великих корпорацій в умовах глобальної економіки. Ключовий зміст СВБ – добровільне прийняття компаніями принципів і стандартів соціально відповідального (корисного для суспільства і довколишнього середовища) ведення бізнесу. Його скоріше можна віднести до етичного кодексу поведінки бізнесу в сучасному суспільстві.

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – світовий досвід (ООН): Перший крок: розробка в 1980 р. Кодексу поведінки транснаціональних компаній. Проте головною ініціативою ООН став Глобальний договір, навколо якого на добровільних началах почали об’єднуватися установи ООН з компаніями, трудовими неурядовими організаціями та іншими структурами громадянського суспільства. Мета цього об’єднання – стимулювання дій і партнерства на підтримку принципів в сфері прав людини, трудових відносин, охорони довкілля, що сприяють формуванню сталої і відкритої глобальної економіки.

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – світовий досвід (ЄС): Ідеї соціальної відповідальності бізнесу (у термінах ЄС – корпоративна соціальна відповідальність) ввійшли в політику ЄС з 2000 р., коли в Лісабоні Європейська Рада закликала компанії звернутися до їхнього розуміння соціальної відповідальності. Загальноєвропейське обговорення цієї теми почалося з оприлюднення Європейською комісією Зеленої книги «Просування європейського підходу до соціальної відповідальності бізнесу». У ній подано стратегію збільшення внеску бізнесу в соціальний прогрес і розвиток захисту довкілля вище базового рівня зобов’язань, визначених законодавством країн. У квітні 2003 р. Європейський парламент прийняв «Резолюцію з корпоративної соціальної відповідальності (CSR): Внесок корпоративної соціальної відповідальності у сталий розвиток».

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – світовий досвід (ОЕСР): Внеском ОЕСР у розвиток політики з впровадження СВБ є розробка і прийняття «Керівних принципів ОЕСР для транснаціональних компаній». Документ містить принципи і стандарти, яких компанії можуть дотримуватися на добровільних засадах. Вони охоплюють такі сфери діяльності як права людини, розкриття інформації, антикорупційні дії, взаємовідносини з приводу оподатковування, праці, охорони довкілля та захисту інтересів споживачів.

Взаємовідносини великого бізнесу з суспільством (СВБ) – світовий досвід (ISO - міжнародна організація зі стандартів): 15–16 червня 2004 р. на міжнародній конференції в Стокгольмі ISO прийняла рішення про розробку керівного документа щодо соціальної відповідальності ISO 26000. Відповідно до термінології ISO йому присвоєно назву стандарту. Проте в ньому не передбачається стандартизація аспектів СВБ. Він не міститиме вимоги до процедур виконання чи слугувати стандартом для менеджменту. Не передбачається також сертифікації компаній за цим видом стандарту. Основним завданням розробки ISO 26000 є конвергенція як існуючих, так і нових запропонованих норм, стандартів, законів і інструментів у цій сфері. Розробка і впровадження стандарту були заплановані на 2007–2008 роки.

Висновки для України (1): Нині в Україні набуває актуальності проблема пошуку механізмів зняття протистояння між великим капіталом, з одного боку, владою і суспільством – з другого. Об’єктивні закономірності розвитку ринкового господарства, економічна раціональність і політична розсудливість змушують бізнес, як і владу, відмовлятися від радикальних рішень і шукати баланс інтересів. Необхідно формувати консенсус між великим капіталом, владою і суспільством, спираючись на більш-менш сталу систему взаємовідносин. СВБ як національний проект міг би стати фундаментом для налагодження партнерства між великим капіталом, владою і суспільством

Висновки для України (2): Запровадження СВБ дозволяє: створити привабливий образ капіталу для суспільства; чітко визначити формат взаємовідносин влади і капіталу та виключити інші можливі мотиви їх партнерства; розвинути механізми взаємоконтролю капіталу через зобов’язання між членами різноманітних асоціацій та договори партнерства; поліпшити міжнародний імідж країни й українського капіталу.

Висновки для України (3): При розробці національних принципів і стандартів СВБ можна виділити такі специфічні елементи: Україна тільки-но ступає на шлях застосування принципів СВБ. Владі й капіталу необхідний час для переходу від базових до вищих форм СВБ. Український бізнес у своїй більшості не дотримується на практиці базового рівня відповідальності (виконання вимог закону). Тому на відміну від розвинених країн перший рівень СВБ для України має передбачати ці зобов’язання для всіх компаній. СВБ має стати одним із чинників боротьби в Україні з корупцією і тіньовою економікою. Для України характерна традиційно широка участь компаній у житті місцевої громади. Це має знайти відображення у зобов’язаннях компаній щодо СВБ.

Висновки для України (4): Формування системи СВБ в Україні передбачає: сприяння становленню інституціональної системи СВБ (у структурі державних органів і мережі добровільних організацій роботодавців); розробку національних принципів і стандартів СВБ на основі прийнятих у світі принципів і стандартів на глобальному рівні і з урахуванням специфіки країни; просування ідей СВБ для підвищення поінформованості бізнесу, влади і населення, прийняття необхідних законів; підготовку пакета партнерських проектів, що виконуються на спільних умовах державою, місцевою владою і бізнесом (держава має запропонувати портфель проектів, до реалізації яких може приєднатися бізнес); розробку і запровадження системи стимулів для СВБ.