Презентація на тему:
Урок - реквієм присвячений пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.

“Ні труни, ні хрестів, і ні тризни!Прямо в яму. Навіки-віків! Чорна сповідь моєї Вітчизни... І її затамований гнів”

Урок-реквієм, присвячений жертвам Голодомору 1932-1933 Мета: поглибити знання учнів про Голодомор 1932-1933 рр., його причини та наслідки; виховувати почуття стурбованості кожного долею невинних жертв; навчати сприймати чужу біду, чужий біль як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.

Сиве благання Вкраїни-Вітчизни: - Синку, як виживеш, все розкажи.

Бозю! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку ... Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка. Та ж підрости хоч би трохи бодай. Світу не бачив ще білого, Бозю. Я – пташенятко, прибите в дорозі. Хоч би одненьку пір’їночку дай. Тато і мама – холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю, що там у тебе в руці?!

Пом’янімо мільйоннії жертви, Які голодом винищив кат. В тридцять третьому році, що вмерли І лишились лежать коло хат.

А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть... Сумують комини без диму. А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину і засипають Без домовини. Дні минають, Минають місяці. Село. Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло.

Їдуть, їдуть людомори У червоних прапорах, Забирають із комори Порох, зниділий на прах. Вимітають пил зі скрині, Зерен запашні сліди, Залишають Україні Хліб з кропиви й лободи, Світ виносять із халупи, Що віками там горів, І складають поміж трупи Недовмерлих матерів. Їдуть, їдуть без осмути, Борошно везуть вочу І співають, щоб не чути З ями стогону й плачу.

Це остання хлібина, остання... Очі горем налиті вщент. Батько й діти не їли зрання, Це остання хлібина, остання... Після неї голодная смерть. Плаче й крає, мов соломину, Пильно дивиться дітвора. Тату, їжте ось цю шкуринку, Майте жалю до нас краплинку. Умирати вже вам пора. Взяв шкуринку дідусь і плаче, І стареча рука тремтить, Сиве око, - сліпе, не зряче, Але серце його козаче Б’ється рівно і хоче жить. Стали кожному крихти в горлі, Спазми в горлі Немає слів. А над хатою – клекіт орлів, А на вигоні – трупи чорні Там, де саваном сніг білів.

Спогади Очевидців «Що ж ти робиш, безбожнику» «В останній раз дивіться на нашу корову» «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню»

Мамо, мамо, я скоро помру, Не рятуйте мене, не треба. Не ріжте ні брата мого, ні сестру, Бо не впустить нас Бозя до неба. А як серце моє навіки засне, Не вбивайтеся з горя, нене. Покладіть біля вишні в садочку мене І лягайте самі коло мене. Забринить понад нами бджола золота, А та вишня весняної ночі Накриватиме цвітом наші чолі і уста, І росою вмиватиме очі.

Спогади Очевидців «А воно ще живе» «Поки довезу - дійде» «Хай кишечки воркотять, вони їсти хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?»

Ти кажеш, не було голодомору? І не було голодного села? А бачив ти в селі пусту комору, З якої зерно вимели дотла? Як навіть варево виймали із печі І забирали прямо із горшків, Окрайці виривали з рук малечі, Із торбинок нужденних стариків? Ти кажеш, не було голодомору? Чого ж тоді, як був і урожай, Усе суціль викачували з двору, - Греби, нічого людям не лишай! Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? Хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський Молох світ нам затуляв! Я бачив сам у ту зловісну пору І пухлих, і померлих на шляхах. І досі ще стоять мені в очах... А кажеш – не було голодомору...