Презентація на тему:
Жінки-берегині Олеся Гончара

Народився Олесь Гончар в будинку на вулиці Петрозаводській, у Ломівці.

Життя письменника Олеся Терентійовича Гончара осяяне світлом і теплом трьох берегинь — найближчих і найрідніших — бабусі, сестри і дружини, які, мов три янголи-оборонці, допомогли йому відбутися, виконати місію митця й громадянина на землі.

Мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, подарувавши життя своєму синочку 4 квітня 1918 року, померла, коли майбутньому письменникові не виповнилося й трьох рочків. Батько, Терентій Сидорович Біліченко, привів до хати нову дружину, люту мачуху для дітей-напівсиріт Сашка й cестри його Шури.

Через півроку по смерті мами дід по матері, Гаврило Васильович Гончар із села Сухої сказав синові Якову: “Їдь до Біліченків і без хлопця не повертайся!” Яків Гаврилович приїхав до Катеринослава і забрав малого Сашка до Сухої. Хлопчину записали в сільраді на прізвище материнської родини — Гончар, а згодом із Сашка він став Олесем (так вчителька у школі назвала).

Дідусь Гаврило різьбив по дереву, а дідусів брат чаклував над скрипками. Гончарів називали по-сільському “теслями”. Дядько Яків, хоч був головою сільради, ходив до церкви, співав у церковному хорі. Серед таких родичів сходила його зоря, формувалася душа від двох до сімнадцяти років, виглядаючи своє майбуття.

Бабуся Пріся, світлий янгол Олесевого дитинства, його перша Берегиня. “Бабуся — найрідніша людина, що була для мене як образ самого народу”, — написав письменник про неї. Прості доторки бабусиних вузлуватих, натруджених пальців, її ласкаві долоні замінили дворічному малюкові материнські руки. 

Бабуся Прісина Євстахіївна(1861—1947), походить із родини кріпаків, неписьменна, але обдарована жінка, пряла, вишивала. Дитинство Олеся було осяяне теплом і ласкою її серця. Співала онукові, купала в любистку. Розповідала малому казки, бувальщини, водила до церкви. “У дитинстві я був дуже релігійний. І те почуття, що відтоді лишилося, не раз потім допомагало мені у житті і творчості”.

Олесь Гончар на могилі своєї бабусі з тіткою Вустею в селі Суха на Полтавщині. 1984 р.

Друга після бабусі Прісини невсипуща Берегиня Олеся, сестра Шура. Та, що втратила його, дворічного, не за власним бажанням, а стрілася вже з сімнадцятилітнім харківським студентом.

Олександра Терентіївна розповідала, що Олесь був вихований у християнській вірі, 1933 року купив у бідної чужої бабусі, що потребувала шматочка хліба, Біблію. У роки війни вона зберігалася в хаті родичів на Полтавщині, а після війни він перевіз її до хати сестри в Ломівку на Дніпропетровщині й читав щоразу, коли сюди приїздив.

1941-1945 роки – склавши екзамени за третій курс, разом із групою своїх товаришів добровольцем пішов на фронт, хоча мав відстрочку до закінчення навчання. Разом із мінометною ротою дійшов до Праги.

Гончар розказував: “На фронті йдемо в атаку, навколо мене хлопці, як снопи падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра…”

Після війни, Гончар приїхав у Ломівку, сестра запитувала : “Ти ж до нас назовсім, брате”? А він : “Я не знаю, треба ж навчання продовжити в Полтаві!” Чоловік Гаврило сказав : “А нащо тобі Полтава, хіба в нас такої школи нема, як там? Залишайся, ти нас не стісниш. Он займай ту кімнату, твоя буде, кровать, стіл для писання”. Так він і залишився. Пішов до Дніпропетровського університету, там узяли його без іспитів”.

Сестра дбала про домашній затишок і душевний спокій брата, лагодила його солдатський кітель, шинель і чоботи, в яких Олесь ходив на навчання. Ночами при світлі гасової лампи Гончар писав у крихітній кімнатці “Модри Камінь”, і “Альпи”, і “Голубий Дунай”, і “Злату Прагу”. Жарко топилася пічка, і грубка, одна на двох, зігрівала обидві кімнати.

Вишита для Гончара сорочка його другом і сестрою Олександрою Совою

Від 4 квітня 2003 року на будиночку, де мешкає сестра письменника, висить меморіальна дошка, на якій написано: “Тут у роках 1945—1947 жив і писав свої твори Олесь Терентійович Гончар”.

Лагідна, безкорислива Олександра Терентіївна Сова, сестра Шура, цілителька, лікує молитвою і словом. Грошей із відвідувачів не бере, а ще й почастує їх грушками з “Олесевої груші”. А на Різдво тішиться, коли приходять колядники і щедро наділяє їх гостинцями.

Теплиться лампадка перед старовинним іконостасом, потріскують дрівцята у пічці. Все, як було за Олеся. Його стіл, ліжко, етажерка з книгами, старі світлини на стінах, і… свіже число “Літературної України”. Сестра Шура хвилюється щоразу, розгортаючи газету, каже, “а раптом там щось про братіка прочитаю”… 4 квітня цього року Олександра Терентіївна готується відсвяткувати 99 літ.

Валентина Данилівна Гончар — муза, дружина, секретар. Третя Берегиня Олеся Гончара. Сучасна, активна, проста, відкрита, радісна, елегантна. Підтримує конструктивні ідеї, радіє святу і людям, готова допомогти. Відома гостинність Валентини Данилівни, яка ніколи не відпустить, не пригостивши смачним борщем, пиріжками.

Олесь Гончар із сином Юрієм

Валентина Гончар написала і видала книгу споминів про Олеся Гончара “Я повен любові…”. Ця проза читається на одному диханні. Особливо хвилюєшся на сторінках, присвячених знайомству студента університету Олеся Гончара з вродливою студенткою Валею Малою. Коли з’явився в кінці 1945 року на факультеті Олесь, — читаємо в книзі Валентини Гончар, — я навчалася тоді на третьому курсі філфаку. Його поява була справжньою сенсацією. Фронтовик, красень, пише вірші…

Нагороджений орденами “Слави” і “Червоної Зірки”, трьома медалями “За відвагу”, медаллю “За оборону Києва”.

Валентині судилося велике щастя родинне, материнське. Щирість письменниці, завдяки якій дізнаємося про сокровенне: “Перші місяці та навіть і роки спільного нашого життя — то була трудна школа випробування на міцність нашого кохання. Ми намагалися відшукувати в кожному з нас нові якості, долаючи перешкоди, які нас віддаляли.

Вчилися приборкувати спалахи роздратувань. Процес притирання одне до одного був складним, Олесь бачив себе в ролі скульптора, а мене, певне, в ролі глини, з якої він буде ліпити мій сформований характер за своїм уявленням і розумінням.”

Олесь Гончар із онукою Лесею

Сьогодні університет, де навчалися Олесь і Валентина, носить його ім’я. А ще наукова бібліотека, вулиця, школа мистецтв. В ДНУ ім. Олеся Гончара відкрито світлицю Олеся Гончара, а в НГУ — Центр культури української мови ім. Олеся Гончара. Студенти й аспіранти, науковці й письменники досліджують його твори.

У липні 1995 року Олеся Гончара не стало. Валентина Данилівна живе вже понад 18 років без свого коханого.

Літературна спадщина