Презентація на тему:
Стефаник

Василь Стефаник

Відновіть за датами основні події з життя письменника 14 травня 1871 1880 1883 1892 1897 1899 1900 1901-1916 1903 1904 1908-1918 1910 1914 1928 1933 7 грудня 1936

Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача. Іван Франко

У музеї видатного письменника розповідають, що прапрадід Стефаника Лука приїхав зі своїм сином Теодором з містечка Келія біля Дунаю. Тут він побудував хату, що нагадувала нагадувала запорізький зимівник. Теодор одружився з Марією Григоращук. У нього народилося вісім доньок, які були напрочуд добрими вершницями. Але козакові хотілося сина. І коли нарешті з’явився довгожданий хлопець Лука, мати, боячись аби він не помер, за давніми звичаями, продає його через двері мандрівним молдаванам, і знову викупляє через вікно за одного вола. З того часу рід Стефаників по сільському називали Продановими. У Луки було п’ятеро синів і донька. Наймолодший син Семен — батько знаного письменника. Мати - Оксана Кейван із села Карлів (тепер Прутівка).

  Родина жила заможно. Хоча під час пожежі у великодню п’ятницю 1911 року в родини згоріла хата. Проте мати винесла подушку, в якій були зашиті гроші. Так рід Стефаників знову залишився багатим. Семен натомість побудував ще більший будинок, який стоїть і донині. Зараз там знаходиться меморіальна частина музею.

З дитинства Василь, хоча й був багацьким сином, але пас овець. У сім років батько віддав його до сільської початкової школи, згодом у Снятин до четвертої виділової школи. Після закінчення школи в Снятині батько віддає свого сина до коломийської гімназії. Пізніше Стефаник згадуватиме про своє поступлення в гімназію так: “Одного разу батько покликав мене з поля від волів та наказав збиратися, якби я відав якою гіркою буде ота наука”

Але батько, довідавшись, що син не студіює медицину, перестає його фінансувати. Окрім фінансової скрути 1 січня 1900 року помирає мати письменника. Невдовзі Семен Стефаник одружується, після чого син довго не приїжджав додому.

Одружився письменник з Ольгою Гаморак, дочкою священика із сусіднього села Стецева. Ольга була довго просто приятелькою новеліста, бо він у той час закохався у її сестру Євгенію Калитовську, яка була одружена та мала трьох дітей. Аби не зазнати осуду та не змарнувати своє життя й спокій Стефаника, Євгенія відмовляє, чуючи палкі слова зізнання. Згодом щиро радіє за сестру.

У Русові Василь Стефаник з дружиною побудував будинок та жив там із трьома синами: Семеном, Кирилом та Юрієм. Ольга Гаморак померла у 1914 році. Василь переживе її надовго. 8 січня 1930 року Стефаника розбиває параліч. Він не може писати, тому диктує новели та листи синові Юрієві. 7 грудня 1936 року Василь Стефаник помирає. Похорон був настільки великий, що такого Русів з всю свою історію не пам’ятав.

Доля синів новеліста також розкидала. Семен був заступником голови ради міністрів. Пізніше головою львівського облвиконкому та директором музею Івана Франка, Кирило працював директором хати-музею батька у Русові, Юрій виїхав до Канади. Працював адвокатом. Був головою об’єднання українських письменників в Канаді. Після смерті нащадки прочитали його заповіт, аби перевезти його прах на рідну покутську землю.

Русів – родинне гніздо Стефаників. У цьому селі народився письменник, господарював довший час, відійшов у вічність і похований на сільському цвинтарі. Тут пройшло дитинство синів Василя Стефаника: Семена, Кирила і Юрія. Усе життя прожив у селі Кирило, хоча закінчив Торговельну школу у Львові, допомагав по господарству батькові, який в останні роки тяжко хворів, а пізніше, коли в батьківській садибі було створено музей, він був його директором впродовж 46 років.

Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом були юристами. Після ІІ Світової війни Семена Стефаника неодноразово обирали до Верховної Ради СРСР, деякий час він займав посаду заступника голови Ради міністрів УРСР, багато років очолював Львівський облвиконком, в останні роки працював директором Львівського меморіального музею Івана Франка.

Юрко Стефаник - єдиний із синів Стефаника, який успадкував від батька літературний хист. Не знайшовши роботи у тодішній Польщі, в травні 1936 року емігрував до Канади, де працював журналістом. Не зміг провести в останню дорогу батька. Згодом повернувся до Львова, впорядкував батьківський архів. У роки війни підготував і видав його твори зі вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері). Був членом ОУН. В кінці війни повторно емігрував до Канади. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійською мовами. Видав працю “Моїм синам, моїм приятелям”, присвячену дослідженню творчості батька і українських письменників 1930-х років. Його видання були заборонені в Україні. Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова, де і поховали сина поруч з батьком. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.

У 1990-х не стало синів Василя Стефаника. А трохи пізніше і внуків Романа і Юрія - синів Семена і Кирила. В Україні, у Львові, живуть нащадки письменника, внуки Кирила: Василь і Олеся з дітьми Андрієм, Остапом і Дарієм. Берегинею дому Стефаників у Львові є невістка Кирила Стефаника Мотря. Помешкання, що колись належало Семенові Стефанику, перейшло до її сім’ї.

Новела “Камінний хрест”