Презентація на тему:
Презентація на тему: Сергій Жадан

Сергій Жадан роман «Інтернат» Підготувала: Студентка 61 – У групи Факультету : філології та історії Васілєвська Ю. В.

«Для мене це особлива книга. Вона вирізняється поміж моїх романів своєю темою. Я бачу, що реакція на книгу дуже різна, і це прекрасно. Головне, що немає людей, які взагалі на неї не реагують, прочитавши.» «Людина, яка стежила за ходом війни, впізнає (в «Інтернаті». — R) Дебальцеве, впізнає ті дні, коли українська армія виходила з міста, а туди заходили сепаратисти, оточуючи його.» Жадан про книгу «Інтернат»

Інтернат (роман) Інтернат — роман українського письменника Сергія Жадана 2017 року, що оповідає про життя вчителя в умовах війни на Донбасі.

Ідея написання Ідея написати роман про події цієї війни виникла влітку 2014 року. Тоді я пробував прописати перший сюжет і почати цю книгу. Вона не дуже писалася і думаю, що дуже добре, що не писалась. З часом з'явилася постать головного героя, я зрозумів, що я хочу робити, зрозумів, що він хоче робити. Почав писати у 2015 році і закінчив в останній день зими 2017 року.

Чому «Інтернат»? По-перше, одне з місць дії – інтернат для дітей з педагогічними і фізіологічними проблемами. Нині в ньому живе Саша, Ніна-директорка, фізрук і кілька дівчаток. По-друге, інтернат – прозорий символ на позначення України, який так же прозоро нам пояснять: «Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо…».  І було б на це просте пояснення не звертати, аби до цієї репліки не додавалася одна з найсильніших сцен в «Інтернаті». Щойно відбулася суперечка між Ніною і Пашою про те, що нинішня війна – наслідок бездіяльності (інтелектуальної і громадянської) якраз Пашиної генерації. І з підвалу виходять дівчатка-вихованки. Паша не може збагнути, чому ті мають такі страшні очі. Аж розуміє: дівчата вбивають час, переховуючись, – вони фарбують одна одній обличчя. І-от уже до метафоричних, покинутих вітчизною «інтернатських дітей» додаються цілком реальні дитячі сльози, змішані з дешевою тушшю для вій: «…Кинуті всіма, але нафарбовані». Здається: то містерійні маски. Це по-третє, інтернат – буквальний і символічний притулок, свого типу Храм. Який ясно що зруйнують.

Сюжет Вчитель Паша, який з учнями ніколи не говорив про війну, ігнорував все, що відбувалось на Донбасі, живучи у свої шкарлупі, раптово стає свідком, учасником цих подій, двічі перетинаючи лінію фронту. Він відчуває запах мокрої псятини, бачить рештки тварин і людей у засніженому місті і весь час повторює: "нікого не шкода". Про те, як сприйняли "Інтернат" на Донбасі, які підтексти були закладені в ньому і чому, роман не можна читати поспіхом, хоча його і порівнюють із зануренням у кошмар, письменник розповів в інтерв'ю ВВС Україна. Події роману відбуваються на Донбасі протягом трьох зимових днів 2015 року. Тридцятип'ятирічний вчитель української мови на ім'я Паша вирушає до міста (прототипом вірогідно є Дебальцеве), щоб забрати звідти свого племінника, який живе в інтернаті. Час для здійснення такої мандрівки, однак, не зовсім підхожий, адже українська армія саме покидає місто, яке оточують сепаратисти.

Образ інтернату Слово «інтернат» використовується як метафора, під якою мається на увазі неукоріненість, невпорядкованість та загубленість нашого суспільства, що так і не призвичаїлося у цій країні та страждає на так званий синдром інтернату. Автор зображує це почуття неукоріненості на прикладі такого специфічного регіону, як Донбас, та вказує на те, що подолання цього почуття — один із найважливіших факторів подолання конфлікту

Головний герой роману Головний герой роману – тип принципово негероїчний. Це Паша, вчитель української мови, слабкий і збайдужілий інтелігент. Обставини війни примушують мобілізувати залишки волі цього персонажа, скерувати їх на порятунок племінника, якого слід забрати зі знищеного війною інтернату. Це й визначає сюжетну рамку роману «Інтернат»: перехід Паші через небезпечну зону, досягнення мети та повернення додому. Автор вдало експлуатує архетип дороги, який проявляє сутність героя, але також ідентифікує його оточення. Паша виріс у родині звичайних робітників, які спершу мали, а після перебудови втратили роботу на станції. До нового часу батьки пристосуватися не змогли, бо рефлекс «ходити на роботу» переміг будь-яку ініціативу. Ніколи нікуди зі станції не виїздили, ніде не відпочивали. Так само і Паша, спершу розірвав коло, виїхав на навчання, але потім повернувся на станцію, у кокон, у сумку мами-кенгуру і неначе видихнув: дома. Викладав у школі, ні в які конфлікти не встрявав, хоч і склав ціну директорці, колегам та учням. Так, за розкладом, проживав кожен навчальний рік, усе необхідне придбавав у супермаркеті та секонд-хенді. Мав якісь стосунки із Мариною, але не одружувався. Коли сестра, що працювала провідницею, вирішила віддати свого сина Сашка до інтернату (хоч не голодний буде), дід із цим не погоджувався, − а Паша не встрявав. Отак Паша і жив – тихо, непомітно, уникаючи конфліктів і відповідальності. Жив як звичайна людина.

Паша – головний герой Проте втягування терену у воєнний конфлікт ставить героя в ситуацію драматичного вибору. Акт цей тим більше непростий, що Паша завжди в попередньому житті успішно симулював подібний вибір. І в нових обставинах він має добрі заготовки для симуляції. Зовнішніми виправданнями пасивності є фізична неповносправність (пошкоджена рука не може тримати зброю) й вказівка на вчительську професію. Герой позиціонує себе поза громадянським конфліктом, він прагне заспокоїти сумління (яке вряди-годи чинить тихий бунт у його голові) тим, що стоїть понад поділами й виконує важливу суспільну місію. Це нелегко, бо руїна – в донецьких містах і в душах людей, що трапляються в дорозі, – вперто нагадує: винні всі, зокрема й ті, хто мовчав, пересиджував у загумінку та уникав відповідальності за безчинства. Перебування в таких пейзажах незатишне й згубне для психіки, тому герой прагне якнайшвидше покинути цей відкритий постіндустріальний простір. Однак він має й постійний внутрішній дискомфорт, викликаний неодмінним враженням «інтернату». Можна сприймати образ інтернату принаймні в кількох значеннях. Насамперед – як психологічний комплекс, задавнену образу, ресентимент. Виховані в інтернаті, позбавлені батьківської опіки й справжнього тепла, «казенні» діти великої країни стають назавжди заручниками свого виховання. Вони звикли до сирітства й ущербності, тому й у дорослому житті уникають відповідальності, поводяться неадекватно й інфантильно. Вимагати від них самостійності не можна, натякає автор, який назагал сентиментально сприймає таких персонажів, хоч і не без винятків. Схоже, герої «Інтернату» затримались десь у підлітковій фазі самоусвідомлення, і цю свою інфантильність просто спритно приховують за красивими словами та жестами. Їм подобається жити у своїй маленькій шкаралупі, бо вихід поза її межі ризикований, а в довколишній дійсності на тебе чигає чимало небезпек. Вихід поза межі цього освоєного простору обертається безумовним шоком. Представлений у романі індивідуальний досвід одного героя стає таким шоком, хоча й зображеним дещо лагідно й поверхово – майже без брутальних та натуралістичних сцен, на які можна було би сподіватися у творі про війну.

Професія вчителя Слабкість, пасивність, безініціативність Паші симптоматична. Вона, з одного боку, є наслідком радянської асиміляції особистості – а принагідні екскурси в минуле героя, які подано в тексті, виявляють деталі його життєвого вибору й мотивують вдачу та характер. Сірий та безрадісний побут, супроводжений постійним безгрошів’ям та родинними сварками, оточував його змалку, і обумовив характер персонажа. Не зовсім зрозумілий вибір професії вчителя (автор не подає безпосередньої мотивації), проте можна здогадуватися, що він так само викликаний практичними причинами. Адже вчительська робота все-таки стабільніша й краще оплачувана, ніж проста фізична праця. Українська мова на Донбасі – мова мертва й зайва, тому можна сприймати професію українського філолога ще й як «легкий хліб» – щоправда, так могло видаватись у довоєнних умовах, тепер усе змінилося. Життєва позиція Паші, який соромиться власного фаху, тут досить-таки виразна, це вказівка на непотрібність і зайвість України у просторі, в якому точиться романна акція. Враження, скажемо щиро, контраверсійне, але автор може потрактувати його як безпристрастний реалізм щодо матеріалу, який зображує. Той факт, що роман Сергія Жадана написано українською (з невеликим домішком російських слів, суржику та матюків), ставить твір у категорію Інших, що оприявнюють рацію меншини та її витісненої із загального дискурсу правди.

Проблема роману Паша і жив – тихо, непомітно, уникаючи конфліктів і відповідальності. Жив як звичайна людина. Якраз оця тема – тема людини звичайної – є головною проблемою роману. Що це таке – людина звичайна – у 21 столітті? Що це таке – людина звичайна в Україні, на Донбасі? Як почувається людина звичайна, людина із маси, в умовах війни?.. Отож, головний герой – зовсім не герой (скоріше антигерой), а інертна індиферентна особа, учитель (!), − без високих ідей, без амбітних намірів, без сліду філософських розмислів чи значущих учинків. Середньостатистичний обиватель із провінції. Тип маленької людини пострадянського періоду, провінційного (донецького) розливу, або періоду «типу» незалежності, або загалом образ типового пересічного українця після всіх етапів репресій, голодоморів, еміграцій, імперій і війн.

Образна символіка тексту. У романі С. Жадана відбувається розвінчання учителя, зняття з нього ореолу праведника, наставника, що сповідує ті високі ідеали, яким має навчати). Образ Паши і «колег по цеху» увиразнює процес зниження рівня цінностей, ідеалів у суспільстві. На мою думку, саме це питання, − як жити у світі, де немає високих цінностей та ідеалів − єстрижневою думкою твору, над якою змушує замислитися автор. На цю думку працює й образна символіка тексту. Наприклад, в описі епізодів, коли Пашка й Сашко, пробираючись через мороз, ріллю, темряву, яри і зруйновані будинки, намагаються втекти від зграї здичавілих псів, що переслідують їх, мимоволі виникає алюзія до оповідання Джека Лондона «Жага життя». У протистоянні з жорстокою природою герой Лондона початку 20 ст. перемагає дикого вовка. Герої Жадана початку 21 ст. тікають від зграї голодних псів: колись приручених і кинутих напризволяще домашніх тварин.

Два основних символи роману: дорога і пси. Пси. В романі безліч псів: реальних собак, їхнього запаху, яким відгомонить брудний мокрий одяг людей, псячі очі розізлених людей, цуценяче виття поранених. Спочатку акцентують: не можна дивитися в очі військовим (як вуличним псам – небезпечно), ближче до фіналу такі ж очі Паша бачить у рідних. Тут і додаткових кодів не треба. Людина людині ще не вовк, але уже здичавілий пес. Втім, Сашко заносить до хати напівживе цуценя. Якому, може, пощастить вирости: «Виросте – всіх порве». Зрештою, хворий нарваний підліток із важкою битою – єдина людина в «Інтернаті», яка знає, що робить. Зазвичай саме головному герою надають право завершити роман. Цей твір завершується прямою мовою пацана зі сліпим цуценям у руках.   Дорога. Дім Паші знаходиться на станції, буквально: зупинка в дорозі. Життя Пашиної родини пов’язане з дорогою, мати Сашка – та взагалі провідниця. Дороги – штука гранично сакральна. Це межа між світами. У багатьох народів передбачуване сурове покарання для тих, хто спаплюжив дорогу (плюнув там чи щось таке). Зрештою, «Інтернат» – це роуд-роман: дорога тут важить безкінечно. «Ну-ну, – говорить, – іди. Тільки не по мінах. – А де міни? – запитує Паша розгублено. – Да кругом, – викрикує весело».

Висновки Отже, твір є абсолютно реалістичним (ніяких вигадок і сюру), пізнавальним, у ньому правдиво зображено життя звичайних людей у прифронтовій зоні, яка переходить під владу то тих, то інших військових формувань. У романі, дійсно, не наголошується патріотична, проукраїнська складова, але надзвичайно потужно звучить тема антигуманної сутності війни загалом. Приниження людської гідності, знецінення життя людини, атмосфера страху, безпорадності, незахищеності, невідомості і стану втечі від війни, що смердить мокрою псиною, відчуття холоду, сірості, мряки, голоду, бруду – отаким гнітючим «пафосом» наповнена книга С. Жадана про війну. Історія Пашки вчить брати на себе відповідальність за тих, хто на тебе сподівається, вчить діяти. Батько/дід вже немолодий, щоб самому дістатися міста і забрати онука Сашка додому. Сестра/донька/мама постійно в роз’їздах – провідниця – заробляє на життя. У Пашки канікули, він може добратися до інтернату. Але чи зможе – війна ж?.. Десь злякався, десь заблукав, десь піддався ситуації. А десь біг з останніх сил, ніс на плечах знесиленого Сашка (бо ж дитина!), відшуковував прихисток/шоколад, домовлявся з людьми, не погоджувався з чимось хоча б у діалозі. І в дії, в дорозі набрався досвіду, трохи більше побачив світу і людей, розширив горизонти свого всесвіту. Вчинок, відчуття відповідальності і рівень цієї відповідальності формує якість людини в кожному окремому випадку.